Переможець отримає все

— Сила… — обурено промовила Ірина, затягуючись. — Отже, знати пароль — і всі проблеми.

— Як коли. Іноді бувають просто любителі. Не мафія, тобто. Якщо натраплять на якогось лоха, то матимуть шанс заробити якусь сотку.

— А якби ці виявилися саме такими?

— Такі — самі бояться. За ними нікого немає. Таких офіційний рекет не жаліє. А за мною з цього погляду — закон. Я сплатив — вони мене навіть захищають певною мірою.

— Добрий закон… — промовила Ірина.

— Ти ніби вперше чуєш про таке, — здивувався Віктор.

— Не вперше, — погодилася вона, — просто доки все це не стосується тебе особисто, сприймаєш дещо інакше. Закон власної сорочки…

— Ну, гаразд. — Віктор узявся за ручку дверей. — Можемо спокійно їхати. І наступного разу не панікуй.

— Звичайно, — вона кивнула головою, — я ж тепер знатиму, що ти вернешся.

— Куди ж я подінуся, — відповів у тон їй Віктор. — За тобою ж іще гонорар…

Але від'їхати їм знову не дали. Тепер уже поруч зупинилася шустра «вісімка», з вікна якої визирнув жезл. Так, наче ці тимчасові номери вабили всіх підряд. Але цього разу з’ясування стосунків минуло швидше. Він лише нагнувся до вікна машини, й ДАІ поїхала далі.

— От уже не щастить, — бідкалася Ірина. — А цим чого треба?

— Грошей, — відповів Віктор.

— Та ми ж правил не порушували! Хіба тут не можна стояти?

— Можна, але краще дати десятку й нехай печуть — від того не збіднієш. А так почнуть — що та чому…

Вони простояли на узбіччі ще з півгодини.

— Н-да… — пошкодувала Ірина. — Все-таки тут набралося б на непоганий репортаж… жаль…

На це Віктор лише скривився:

— Хто ж тобі завадить зліпити його, наче про когось іншого, так, як ти казала?

— Ну… — похитала головою вона. — Якщо я не дозволяла собі непорядності щодо інших, то з тобою тим паче…

— Гаразд уже, — несподівано промовив Віктор, — ліпи, якщо вже так треба. Але зовсім без мене.

— Правда? — ожила Ірина. — Ти дозволяєш? Дякую. Я дам прочитати. Усе, що ти забракуєш, потім викину. Гаразд?

— Гаразд, — погодився Віктор. — Тепер ти вже можеш їхати?

— Ти знаєш, тепер можу. Ти вмієш поставити назад у колію.

Він допалював цигарку, сидячи за столиком одного з літніх кафе просто неба, яке ще не встигли згорнути перед настанням осені. Останніми днями, хоча ще й теплими, вже віяло прохолодою. Кава була справді непоганою, і Віктор думав замовити ще одну.

Ірина телефонувала тиждень тому — просто так. Питала, як справи, чи немає гострої потреби з грошима, які вона заборгувала, і чи не продав ще «дев'ятку», адже вона знайшла на неї покупця. Побалакали гарно і приємно. І ось тепер, як було домовлено, він чекав на неї в кафе на розі двох тихих вулиць.

Ірина спізнилася майже на годину.

— Пробач, будь ласка, — почала вона замість вітання. — Ніколи не спізнююся, а тут головному редактору одна мара вступила в голову… Я наче на голках, ледве висиділа…

Вона дуже спішила потрапити сюди, тому захекалась і виглядала збудженою.

— Не треба було так бігти, — сказав він. — Я й так нікуди не поспішаю, а кава тут добра. Що ти будеш?

— Я? — здивувалася вона. — А… що, ми тут сидітимемо?

— А що, погано?

— Ну… я гадала, ми кудись підемо, у якесь краще місце. Я за машину могорич так і не поставила. Якраз сьогодні і збиралася. Ну правда, ходімо, я навіть придумала, куди тебе запросити.

— Могорич відміняється, — посміхнувся Віктор, як завжди, стримано.

— Чому?

— Ну, хоча б тому, що не позбувся ще машини — он, стоїть. А за кермом пити не можна. А по-друге, у твоєму становищі могоричі ставити не варто — ми ж перестаралися з ціною, наскільки я пам’ятаю.

— Ну-у… — обурилася Ірина, — це тут якраз ні до чого. На це ще лишилося. Ходімо.

— Ні, правда, тут добре, — вперся Віктор. — Завтра його закриють на всю зиму, і більше тут не посидиш. Давай тут.

— Ну давай хоч до мене тоді зайдемо, — не здавалася вона. — Я не надто хороша господиня, але чимось тебе пригощу.

— Ні, я не зібраний для гостей, — рішуче підняв руки Віктор. — Серйозно, давай тут.

Саме тепер підійшла офіціантка й запитала, що вони замовлятимуть, чим Віктор і скористався.

— Мені каву, а потім ще одну. Ти що будеш?

— Також каву, — зітхнула Ірина.

— Дві кави і щось смачне для дами на ваш розсуд.

Ірина лише подивилася на нього й нічого не сказала.

— Як твоя машина? Бігає? — запитав Віктор.

— Звісно. Хто ж вибирав!

— Ти й вибирала.

— Ну… за великим рахунком, купував її ти. Я тобі надзвичайно вдячна. До речі, ось гроші… — Вона полізла до сумочки.

— Потім, — зупинив її Віктор. — Давай спочатку каву пити.

Розмова чомусь не клеїлася, і вони мовчки пили каву. Потім курили. А Ірина тепер була не схожа на саму себе — напевно, вибилася з колії через затримку на роботі й своє спізнення, і в розмові явно не бажала брати ініціативи.

— І як твоя стаття? — нарешті запитав Віктор.

— Ніяк.

— Чому?

— Не знаю. Нічого не вдалося. Щось зліпила, а почитала — така маячня виходить… — вона подивилася на нього. — Я взагалі вирішила від неї відмовитися.

— Я одразу казав, що все це не варте уваги.

— Ні, — заперечила Ірина, струшуючи попіл і зосереджуючись. — Варте уваги й навіть дуже. Річ в іншому. По-перше, ми з тобою якось… ну, принаймні мені так здалося, ближче познайомилися, і я не можу тепер ліпити на тобі, на твоєму прикладі, щось таке, словом, як про інших. Спробувала написати інакше. Але…

Віктор не перебивав.

— Розумієш… Якщо зібрати все, що я про тебе знаю, багато речей я не можу собі пояснити. Твій… спосіб життя… — Вона старанно добирала слова. — Все, що я побачила, що зрозуміла про тебе — воно… ну, словом, не пояснюється тим, що ти розповів. Тому й моя розповідь виявилася непереконливою. Розумієш? Наче не вистачає ще чогось. Чогось, про що ти мені, очевидно, не розповів. Чогось такого, що давало б зрозуміти, чому ти не маєш спокою. Ти наче неприкаяний. Повір, це видно. Принаймні, мені. Отже, цього відкрити я не змогла. А вигадувати від себе…

А він продовжував мовчати, тим самим переконуючи її у правоті власних спостережень. Усе правильно. Вона справді класна журналістка, ця Ірина Скоропляс. На мить Віктору стало її шкода. Не вдався гарний матеріал про колишнього десантника, який свого часу ого-го… Цікаво, що б вона сказала, якби мала змогу дізнатися, яку сенсацію насправді являє собою цей утрачений матеріал! І що до цих не вартих уваги дрібниць його герой — автор усіх останніх хітів Леми, у якого, напевно, бідолашна й не мріє взяти інтерв'ю! Від цих думок одразу стало соромно, адже Ірина заслуговувала на те, щоб допомогти їй, а не глузувати.

— …а зробити це мені справді хотілося.

— Не переймайся, — втішав він. — Напишеш щось краще.

— Вибач, звичайно, — додала Ірина. — Я знову лізу у твоє особисте життя. А для мене там, здається, місця немає.

Він не схотів цієї миті зустрітися з нею поглядом, і це означало, що вона, на жаль, і тут вгадала.

— У мене взагалі немає особистого життя, — сказав Віктор. — Тільки дорога.

— Чому?

— Така доля, очевидно… — Він знизав плечима.

— І тебе це влаштовує?

— Звісно, ні. Але… пробач, звичайно, давай про щось інше.

— Зрозуміло. Вітю, можна, я прямо спитаю? Маю таке відчуття, що я тобі нав'язуюся. Не з репортажем там, чи з машиною, а взагалі. Це так?

— Ні, звичайно… — Тепер він дозволив собі подивитися в її очі, і це дало Ірині зрозуміти, що відповідь щира.

— Ми ще побачимося?

— Звісно, якщо буде потреба — ти знаєш телефон.

— А без потреби?

Він знову подивився на неї і сказав переконано, не сумніваючись ні на йоту:

— А без потреби зі мною краще не бачитися. Дружня порада, абсолютно щира.

Вона все-таки витягла із сумки гроші й поклала на столик, а потім полізла ще за чимось.

— Я не хочу, — сказав Віктор. — Чесно. Мені також здається, що ми ближче познайомилися, і мені неприємно їх брати. Тим паче, що мені вони майже без потреби, а ти, напевно, позичила. Не треба.