Переможець отримає все

— Тоді, можливо, я приїду іншим разом, — розчаровано промовила вона.

— Не варто. Ходімо, я відвезу.

Не слухаючи більше її, він відімкнув і завів машину.

— Ви знаєте, такого «облому» в мене ще ніколи не було, — побідкалася вона, коли машина зупинилася біля будиночка залізничної станції.

— За годину буде остання електричка, — похмуро сказав Віктор.

— Дякую, — вона спробувала зустрітися з ним поглядом, але марно. — Ось моя візитна картка. Можливо, ви передумаєте й зателефонуєте мені. Буду рада вас чути.

Він промовчав. Двері «дев’ятки» відчинилися, і газетна «циганка» попрямувала до станції. Віктор лише скривився й покрутив ключа, запускаючи мотор. На картці стояло її ім’я. Ірина Скоропляс. «Вісник часу». І він, розвернувшись, узяв зворотний напрямок.

А та, кого так круто «обламав» один із потенційно цікавих людей, і гадки не мала ображатися. Навпаки, настрій Ірини, для якої «Скоропляс» було просто журналістським псевдонімом, різко пішов догори. У неї був нюх на справді цікавих людей, професійне чуття. І успіхом для себе вона вважала саме момент зустрічі з такою людиною, момент її відкриття для себе, адже вони в наш час, як вважала журналістка, поступово вироджуються. Тому ця зустріч уже сама по собі — успіх. А решта — справа професійної майстерності.

Тому вона вже тепер знала, що робитиме завтра. Навіть сама зовнішність цього хлопця створювала для неї неабияку інтригу, як і манера спілкування. Хай там що, а Ірина зараз могла сама собі поклястися, що оцей «вікінг» з леопардом на плечі, котрий, якщо вірити кадровикові з військкомату, отримав бойовий орден, поклавши самотужки мало не взвод повстанців, не бачив у ній жінки. Ні свідомо, ні підсвідомо. І це в ній! Цей незворушний «пан Віктор» дивився просто крізь неї, в той час, як у ній завжди «грузли» погляди всіх без винятку чоловіків. І нарешті, якщо відкинути ці припущення та здогади, сам факт, що людина, котра ходить у дорогій куртці й купує нову «дев'ятку», живе мало не в землянці. Що це?

Людям давно набридла «еліта», «цікаві особистості», котрі вдають із себе європейців і крадуть ешелонами. Ця тема давно «зачовгалася». Сама ж вона взагалі була впевнена, що справжні герої, сенсації та самородки живуть серед нас, ховаючись у натовпі. І тому завтра вона знову з’явиться тут, щоб оцей провінційний «рембо», зрозуміло, дещо «підлакований» її талановитим пером, зайняв гідне місце в потужній піраміді, що підтримувала її високий журналістський рейтинг.

Віктор щиро здивувався, коли зранку, відчинивши двері, побачив її. Тепер уже не пливло перед очима, не забивався подих. Лише за інерцією тьохнуло серце, коли впізнав її обриси. Хоча, «тьохнуло» воно швидше від згадки про те, як він учора обізнався. А наступним почуттям виявилося обурення. Звідки беруться такі нав’язливі люди?

— Пане Вікторе, — почала вона, — пробачте, ради Бога, що я набридаю вам, але…

— Послухайте, пані, забув як вас, — перебив він, — я ж зрозуміло пояснив вам, що не хочу. Навіщо ви знову…

Але тепер уже у свою чергу перебила вона:

— Пане Вікторе, ви ж мене не дослухали, а перериваєте і вже готові сваритися. Я ще раз перепрошую, що турбую вас, але цього разу вже не як кореспондент. Повірте, я з першого разу зрозуміла, що ви не хочете допомогти мені зробити матеріал. Я не за цим. Я б хотіла бути вашою клієнткою.

— Ким? — скривився Віктор. — У якому розумінні?

— Знаєте, хотілося б мати власну машину, проте журналісти — не надто забезпечений народ, тому кошти обмежені. А ви, я тепер знаю, можете запропонувати різні варіанти купівлі авто, зокрема й дешеві. Тому… Я б хотіла зробити вам замовлення.

Він не знав, що й відповісти. Вчора, коли ця екстравагантна пані шокувала його такою несподіваною «заявочкою», все було зрозуміло. А тепер… Вона просто хоче машину, як і всі інші, з ким йому доводилося регулярно стикатися.

— Ну, присядьте поки що… Я зараз…

Це запрошення, поєднане з тим, що господар не надто шикарних апартаментів не збирався відходити від дверного отвору, означало, що присісти належить надворі. Вона повернулася і, ступивши кілька кроків, опустилася на стару похилену лавку під кривою яблунею.

— А можна, я ще одне яблуко зірву?

— Скільки хочете, — відповіли причинені двері.

Він з’явився хвилин за п’ять у тому самому одязі. Негостинний господар не використав цих п’ять хвилин для перевдягання, а, очевидно, розмірковував, варто чи не варто.

— І яку ж машину ви бажаєте? — запитав він, сідаючи за кілька кроків від неї на колоду і припалюючи цигарку — «Вінстон», хоч і живе в розвалюсі.

— Б'юся об заклад, ви їх не в нас купуєте, — зауважила Ірина. — Кажуть, наші всі підроблені.

— Сигарети? З Німеччини. Я також чув, що звідти — «справжніші».

— У мене свої, звичайно, але я б не відмовилася. Якщо це не виходить за межі вашої гостинності.

Він мовчки підвівся, приніс із хати нову пачку сигарет і простягнув Ірині.

— Це що, мені?

— Вам. То яку машину ви бажаєте придбати?

— Ну, дякую… — Вона запалила й собі й замислилася. — Знаєте… якусь таку… словом, жіночу. Сучасній діловій жінці потрібна зручна прудка машинка, щоб не їла багато, щоб у ремонті не надто дорога була… Ну, ви ж розумієте, всі ці нюанси… Я чула, що всі ваші клієнти залишаються задоволеними.

— У мене немає ніяких клієнтів, — заперечив Віктор. — Колись комусь я справді зробив таку послугу, от і все.

— Звичайно, — підхопила Ірина. — Чого зайве базікати із журналісткою? Завтра «накатає» щось у своїй газетці, а потім матимеш проблеми з податковою чи ще з ким… Ви що, справді про мене такої думки?

На це Віктор не відповів нічого.

— Пане Вікторе, — вела вона своєї, — мушу сказати вам відверто — я навіть образилася, що ви мене так «відшили» вчора, хоч це, звісно, ваша особиста справа. Проте це тільки підживило мою журналістську цікавість до вас. Саме тому я навела деякі довідки щодо вашої персони. Але коли мені розповіли, чим ви займаєтеся, інтерес мій до вас різко змінився на суто… шкурний — сподіваюся, вас не образить такий вислів. Розумієте, я дуже хочу машину. Ну дуже! А фінансів бракує.

— Гаразд, — погодився Віктор. — На яку суму ви розраховуєте?

— Близько трьох тисяч — це максимум. Це вже самий край. Якщо можна вкластися в меншу — буду вам вдячна.

— Це приблизно десятирічна машина такого класу, як ви хочете, — пояснив їй Віктор. — Завтра привозьте половину суми. Це буде «Опель» або «Фольксваген». Ви орієнтуєтеся в цих марках?

— Не дуже.

— Тоді я вам зараз покажу журнали, як виглядають ці моделі.

— Чекайте, пане Вікторе, — зупинила вона. — А ви що… самі її купуватимете?

— А як інакше?

— Я б… річ у тому… не те що не довіряю вам, але… машина має мені подобатися… ви привезете — а в неї або колір не такий, або зовнішній вигляд…

— Усе це ми обумовимо. Зараз подивитеся по журналах, скажете можливі кольори. Я можу гарантувати, що знайду ці дві марки в такому варіанті, як ви хотітимете.

— А раптом буде щось ще цікавіше, якась інакша, з тих, що рідше зустрічаються…

— Ну… — Він розвів руками. — Тоді справді є можливість привезти те, що вам не сподобається.

— То давайте разом купимо, — запропонувала Ірина. — У мене є закордонний паспорт, віза — без питань, я їду з вами й вибираю сама для себе машину.

— Навіщо тоді я? — знизав плечима Віктор. — Їдьте й вибирайте, це може зробити будь-хто.

— Як це — навіщо? — здивувалася вона. — Я не знаю де, не розбираюся. А потім, з мене такий шофер… Права маю, але самій по Німеччині… Я там пропаду! Ні… Давайте разом. І буде гарантія, що мені сподобається.

Такий поворот явно його спантеличив, і він знову замовк. Що вона замислила? Пригод шукає? Журналістка… А скоріше, збирається втовкти одночасно двох зайців — придбати машину і вліпити якийсь репортаж у свою, як сама казала, скандальну газету. І таки справді — податкова й інші непотрібні пригоди… Намагаючись прочитати її думки, Віктор навіть не підозрював, що ця пані журналістка з нехай некласичним, але цілком привабливим обличчям, не кажучи про інше, вже півгодини ловила себе на думці, що не відмовилася б при цьому і від третього «зайця».