Переможець отримає все

Мобільний знову запищав, і цього разу Віктор таки встиг.

— Слухаю.

— Доброго дня. Де пропадаєш?

— Це ви, Павловичу?

— А хто ж. Як успіхи?

— Нормально.

— Чого пропав?

— Дивне запитання, Павловичу. Я гадав, ви самі розумієте.

— Гмм… — він зітхнув, але по діловому, без сентиментів. — Значить так. Приїдеш — зразу до мене. Вартість побитої машини тобі повернуть. А потім… потім буде ділова зустріч.

— Дякую, — сказав Віктор. — Вартість машини можете не повертати. А їхати до вас, ви, очевидно, знаєте, після чого, повірте, я не маю бажання. Краще влаштуватися таксистом.

— Ну, це навряд чи, — не погодився співрозмовник. — Ти всього не знаєш.

— А ви знаєте?

— Тепер знаю. Я ж кажу тобі — буде ділова зустріч. Там знімуться всі питання.

— Вони могли знятися вже тиждень тому, — Віктор дозволив собі чорну іронію. — Якби трохи проґавив — уже б усі питання знялися.

— Не мели дурниць, — попросив Павлович. — Справа…

— Коли в людину стріляють — це не дурниці, — перебив його Віктор.

— А хто стріляв? Наскільки мені відомо, ніхто не стріляв.

— Ви добре обізнані.

— Нормально обізнаний. Тому кажу тобі — приїжджай, жаліти не будеш.

— Дякую, — сказав Віктор, — краще утримаюся. Будемо вважати наші ділові стосунки…

— Дурень, — перебив той, — ти гадаєш, якби тебе з якоїсь причини хотіли прибрати, то бавилися б у гонки на полі? Президентів прибирають! З професійною охороною. Було б комусь треба — давно б уже… А кому ти на хрін потрібен? Влаштували тобі маленький театр, а ти, такий крутий, а вже штанками затрусив. Чекаю тебе днів за два. Ще раз кажу — є ділова розмова. Не схочеш говорити на ту тему — чорт з тобою, вози далі свій хлам, кому ти потрібен… Усе! Чекаю. Домовились?

— Побачимо… — Віктор закінчив розмову.

Можливо, Павлович був правий. Кому він у біса потрібен? А якщо навіть уявити, що випадково вліз у щось і комусь заважає… Хіба ж важко знайти його? Заввиграшки. Кому треба — завжди знаходять. Отже, мабуть, варто їхати. Хоча…

Сівши на стару колоду й запаливши, Віктор зважував зараз по суті щось таке… Напевно, перспективу існування реальної небезпеки. Обличчя його виглядало зосередженим, але не надто. А очі спокійно розглядали сороку, яка, сівши неподалік на гілку, крутила хвостом і чистила пір'я. Це не був новий головний біль. Життєві проблеми — швидше отак.

Не більше.

Річка, вузенька, але глибока, несла свої каламутні води між кривими вербами. На поверхні води час від часу з’являлися всілякі круги, чорториї, зумовлені нерівностями дна, берегів та доволі швидкою течією. Тут рідко бували люди. Вже кілька місяців він уставав зранку, біг кілометрів десять уздовж берега, а потім повертався назад і тут, звідки виднілося місто, сідав посидіти.

Сьогодні він затримався довше, ніж зазвичай. Після повернення з армії вже півроку Віктор не міг звикнути до нового положення, коли належало думати головою, аби просто вижити. Майже три роки, рахуючи й ті десять місяців, які він прослужив прапорщиком, закінчивши спеціальну школу, за нього думали, і напружувати доводилося лише м'язи. Тепер усе було навпаки. М'язи могли відпочивати, проте голова відвикла, а точніше — не встигла навчитися мислити прагматично.

Коли радянські війська виводили з Прибалтики й Віктор опинився «не при справах», такі проблеми йому й не марилися. Найбільшою проблемою він вважав її. Боявся зустрічі з нею. Саме тому не наважився піти на «дембель» і залишився у військах. Але за півроку все змінилося. Поїхав Горових, і перестала існувати його славетна команда, після якої решта армії вже здавалася суцільним бардаком. Тому і їхав додому в купленому за копійки цивільному одязі, без значків та нагород, котрі в якийсь момент захотілося просто викинути. Щось стримало.

Порожня хата нагадала про жах останніх днів перед військом, коли поховали матір. Сусіди дивилися на нього з жалістю та осудом. Вони ж знали все. Тітка Віра, материна сестра, приходила мало не щодня, приплакуючи, повчаючи, а за тиждень спромоглася на цілком типову для неї дурість — притягла з собою якусь дівчину, наче так, випадково, — сусідчина дочка, ішли разом у справі, ось і зайшли. Усі тітчині теревені в одне вухо влітали, а з другого вилітали, але… Саме від неї дізнався Віктор, що Зоряна вже три роки одружена і що в них дитина — хлопчик, що живуть вони ніби добре, і що потрібно братися за розум і… Власне, це вже не була інформація. «Не чіпайте мого життя», — сказав тоді Віктор і забрався з хати. А наступного дня зайнявся питанням її продажу.

Попри тітчині волання, хату він швидко продав і купив іншу — з неабиякою фінансовою вигодою. Ще б пак! Нове житло стояло на відлюдді — мало не за півкілометра до найближчих помешкань. Це був покинутий хутір, господарські будівлі якого розвалилися зовсім, а хата — мала, вимурувана з сірого каменя, не штукатурена, поступово заглиблювалася в землю. Навколо неї все позаростало, а великий яблуневий садок виявився занедбаним до краю. Зате тут нікого не було, навіть тітка Віра перестала вчащати.

Зоряну він побачив уперше ще тоді — коли ходив в отих купівельних справах. Вона йшла вулицею, стукаючи босоніжками по бруківці. Усе в ньому здригнулося ще від того стукоту, коли не було видно, кому він належить. Це край. Ніколи, ніколи не позбутися йому думки про цю жінку, її влади!.. Ніколи. Хоч на південний полюс увтечи, все одно ця картина маритиметься йому завжди. Її сонцезахисні окуляри лише раз блимнули по ньому, не зафіксувавши нічого. Принаймні, таке склалося враження. А сам він занімів, не усвідомлюючи, що таки зробив кілька кроків туди, у її напрямку, коли жінка вже минала його. Чомусь він був певен — його впізнали. І все. Каблучки простукали у провулок і змовкли, залишаючи по собі лише важкість та приреченість.

З цими двома відчуттями й жилося йому наступних кілька місяців у новій хаті на покинутому хуторі. Довелося пройти, пережити, зробити багато важких, часом нестерпних речей, щоб досягти результату — почуття до цієї жінки притупилося. З ним стало якось можливо уживатися. І ось тепер…

Вода нарешті набридла, й Віктор підвівся, обтрушуючи штани. Важкі думки не відступали, й він рушив до висячого мосту.

Ноги зупинилися самі. Цю жінку він упізнав би з будь-якої відстані. Тепер окуляри, ті самі, звисали з розрізу сукні, адже сонце не світило в очі. Він зрозумів, що його справді впізнали ще тоді, біля бюро технічної інвентаризації. Вона наче спіткнулася. Збилася з кроку, і погляд ковзнув по тому боці мосту, де стояв він, взявшись рукою за трос.

Зоряна йшла попереду. Очевидно, вони збиралися відпочивати, бо в руках у неї була лише складена телескопічна вудка, а той, хто йшов слідом, ніс повний пакет, з якого виглядало скручене простирадло. Стало враз гаряче. Звісно, Віктор бачив і його, але обриси чоловіка не сприймалися. Його наче не існувало — попереду була тільки вона. Зоряна.

Розминутися на містку важко. Вона спинила крок, наче пропускаючи Віктора. Пауза тривала кілька секунд, але чоловік, який мало не наскочив на неї через раптову зупинку, щось сказав і підштовхнув уперед. І вона пішла. Пішла, дивлячись просто перед собою. У неї не було підстав ховати очі, але й дивитися на того, хто стояв по той бік, Зоряна не бажала. Зараз вона опиниться за якийсь крок. Без окулярів. До того ж на ній майже нічого немає… Хіба ж це одяг? Легенька сукня з відкритими плечима. А він умів побачити її тіло навіть крізь зимову шубу.

Міст гойдався у такт їхнім крокам, а Віктор прикипів до неї, не бачачи підозрілого погляду чоловіка, тільки ступив півкроку назад, щоб пропустити їх: на виході з мосту лежала купа цегли, якою збиралися підмурувати опору, тож сходити треба було набік, пригнувшись під тросом.

Вона опинилася поруч, і не існувало такої сили, яка б примусила йото відвести погляд. Як змінилися її прекрасні очі за цих три…

— Здрастуй, Зоряно… — язик промовив це сам, тому й слова виявилися чужими, голос — незвичним.