Мертві квіти

— Ну, якщо ви вже встигли розпатякати, що я розлучаюсь…

— При чому тут! — обурився Нагiрний. — Це ж район! Ти ще не встиг з'явитись, а усi про тебе знають! Специфiка! Кудись пiшов — усi знають, на когось подивився — також усi знають. Тут не сховаєшся.

— А ще удвiчi прибрешуть, — додав Гащак. — Тут жити не так просто. Це тобi не Вiнниця, що iдеш вулицею i усiм по барабану, хто ти. А тут — пiдвезеш по дорозi яку медсестру, доїхав додому, а теща вже в курсi. Село!

— Нiчого, — махнув рукою Стас, наливаючи. — А хто цей старший чоловiк, той, що вiдмовився з нами каву пити?

— А це Ратушняк, колишнiй завiдувач, — пояснив Богдан. — Хiрургеса у нас уже сiм рокiв. А до неї вiн був. Зараз старий, сидить у полiклiнiцi, винце потягує. Подався останнiм часом. Але апендицит ще зробить. Сьогоднi, до речi, вiн уночi чергує.

— Важкий характер, — скривився Гащак. — Зануда, все норовить комусь якусь шпичку вставити. Нiби це ми виннi, що його у полiклiнiку поперли.

— До речi, з твоїм дружбу водив! — згадав Нагiрний. — Усе в шахи рiзалися.

— З моїм — ким? — уточнив Стас.

— Родичем, який хату тобi подарував.

— Ви i його знаєте?!

— А що тут знати… Мироненко — колишнiй директор музею. До речi, музей у нас непоганий, сходи.

— Хiрургесу попроси, нехай тебе зводить, — вставив Гащак. — А потiм на каву. Може якраз?

— I нам легше стане, — пiдтримав Нагiрний. — Задоволена жiнка — добра жiнка.

Вони засидiлися за шосту, i Стасу стало вiдомо, що його померлий родич жив тихо i у районi не запам'ятався нiчим особливим, що дiтей не мав, що на шахових спартакiадах завжди брав першi мiсця. Що вiдома йому Неонiла Йосипiвна Мурашевич до виходу на пенсiю викладала українську у мiсцевiй школi. Про її стосунки з померлим жоден iз колег нiчого певного сказати не мiг.

VII

День був багатий на враження i вiдiбрав купу сил, тому Стас вирiшив якнайранiше дати собi команду «вiдбiй». Болiли ноги, встигнувши вiдвикнути вiд операцiйної. Та й минула нiч, значну частину якої вiн провiв за кермом, зганявши туди-назад до Вiнницi, давала себе знати. А ще позаминула, ота з грозою.

Коньяк i їжа хилили до сну, а тiло потребувало розслаблення. Посунувши зневажливо надувний матрас, який ще не так давно рятував його вiд неприємних вiдчуттiв чужого лiжка, вiн постелив-таки на диванi. Та й настрiй вже був зовсiм не той, хотiлося лише скрушно хитнути головою вiд згадок про нещодавнi думки. Будинок з привидами… А ще варто обговорити з панi Мурашевич тему встановлення телевiзора — чи не трактуватиметься це як змiна iнтер'єру. Не витрiщатися ж цiлий рiк у цей вицвiлий килим на стiнi!

За вiкном помалу сутенiло, а вiн лежав, поринувши у думки, i розумiв, що миттєво заснути не вдасться. Настирнi думки знову лiзли одна наперед одної. Щоправда, вони вже набули хоч якогось здорового глузду i практичностi. Наприклад, варто було б замiнити замки вхiдних дверей. Хоча б для того, щоб хтось не начудив тут за його вiдсутностi. Та й пса не завадило б завести. Але де його взяти? Щеня не зможе сторожувати, а приручити дорослого собаку не так легко. Стоп! Сигналiзацiя! Казав же Олег. Немає нiчого простiшого, анiж обладнати будинок охоронною системою, багато хто зараз так робить. Заява до мiлiцiї i якихось пiвтори сотнi «зелених» — справу зроблено. А взагалi якесь моторошне оточення. Будинок наче дещо осторонь вiд iнших, глибоко у поворотi вулицi. Значно веселiше жилося б, якби пiд руками була хоч якась зброя. Газовий пiстолет, наприклад. Для власного заспокоєння та впевненостi. До речi, також не важко. Знову-таки заява, довiдка про стан здоров'я…

Думки почали плутатися. Пригадалися сьогоднiшнi подiї в операцiйнiй. Його не можливо було врятувати, хай що там думають. Завтра приїде судмедексперт, ще раз розiтне усе, що вони там так старанно понашивали, i констатує несумiснiсть травми iз життям. Не буде тут якогось особливого «смороду». I все-таки неприємно — перший день на новому мiсцi почався iз «кадавера».

Вiзерунки на килимi вже починали зливатися в одне цiле i важко розрiзнялися чудернацькi завитки. Навiщо таке роблять на килимах? Можна ж просто — квiти, пейзажi… На одному з вiзерункiв йому примарилася вусата пика у шапцi з пасмами, щоправда, з одним вусом та оком. Справдi схоже! На iншому, трохи вище — профiль людського обличчя, причому якогось iндiанського типу: орлиний нiс, чорне довге волосся, та й колiр «обличчя» був червоняво-коричневий. Ну, вилитий iндiанець із вiдомих з дитинства фiльмiв, де усi головнi ролi виконував незмiнний Гойко Мiтiч. А в цього «індіанця» з килима форма тiла була спотворена. Воно й не дивно, адже його домалювала Стасова уява, особливiсть сприйняття. «Ручки» — дуже коротенькi, виструнчилися кудись набоки, наче вiн був птахом i ширяв десь у небесах, оглядаючи з висоти неосяжнi прерiї. Стас заплющив очi, а розплющивши, вже насилу вiдшукав його — вiзерунки килима усі переплелися.

Думки вiдступили.

VIII

Вона була не те щоб вродливою, але як жiнка викликала симпатiю. Гарно складена, з правильними рисами обличчя… Проте щось не дозволяло дивитися на неї саме як на жiнку — надто офiцiйна, надто пiдкреслено охайна, надто «нiме» обличчя i струнка сильна постава з розгорнутими плечима. На додаток погляд, надiйно захищений затемненими окулярами.

Кiлька офiцiйних слiв для привiтання i знайомства, дещо вимушена посмiшка. Але нiякого вiдчуття зверхностi, яке буває у жiнок при посадах, котрi крiм того ще й вважають себе досконалими.

Розтин закiнчився, судмедексперт поїхав. Тiло забрали родичi. Iсторiя хвороби Галiмулiна Вiктора Володимировича з оформленими висновками судмедекспертизи, прочитана кiлька разiв, лежала на столi у завiдувачки.

— Ну що ж… Маємо те, що маємо. Укотре намагаюсь дивитися на неї з позицiй тих, хто «риє» папери, i серйозних ляпсусiв не бачу, — вона вiдсунула iсторiю хвороби.

— Це тому, що нашому братовi не дано ставати на їхнi позицiї, — скривився Гащак.

— А он Стас Iванович каже, що навiть якби без голови привезли, однаково хоч хтось i хоч у чомусь має бути винним, — додав Нагiрний.

— Хе… — посмiхнулася Павловська. — Дiйсно. Хоча… таких нам уже привозили, якщо пам'ятаєте. Прорвемось i тут. Берiть, Богдане Петровичу, iсторiю, здавайте куди належить. А анамнез усе-таки треба ширше писати. Особливо у таких потенцiйно смертних випадках. Прокуратура не раз усе це читатиме, вони ж люблять подробицi. А ви — «падiння з висоти» i крапка.

— А що я їм маю легенду про Дедала та Iкара переповiдати? — обурився Богдан.

— Та нi, але хоча б — з якої висоти, при яких обставинах…

— А хтось мiряв? — стояв на своєму Нагiрний.

— А що все-таки вiдбулося? — втрутився Стас, почувши, як розгоряються пристрастi. — Я, чесно кажучи, у тiй метушнi навiть i не спитав…

— Ну ти що, не читав грецькі мiфи? — долучився Гащак. — Хотiв чоловiк до сонечка пiднятися, а мотор перегрiвся, от тепер ми i маємо отримувати «на горiхи», а родичi — ховати.

— Вiн був керiвником дитячої туристичної секцiї, поведений на дельтапланеризмi, — пояснив Нагiрний. — Ну i… Щастя забракло у вiдповiдальний момент.

— У вас тут не засумуєш, — почухав потилицю Стас. — Скiльки працюю, у цiлiй Вiнницькiй областi нiхто жодного разу з небес не падав. З дахiв бувало, а от з небес…

— А у нас так є, — махнула рукою шефиня. — Любить нам планида свиню пiдсунути. Ще вiд сказу не очухалися, маєш новий «подарунок».

Стас лише запитливо подивився на колег.

— Пiвтора мiсяцi тому, — пояснив Гащак, — пес покусав мужика. Привезли до лiкарнi, а вiн категорично вiдмовився щепитися. Ну не хоче, як його змусиш? Вiн як дiзнався, що при цьому пити не можна, навiть i чути не схотiв. Ну i… Пес, на лихо, скаженим виявився. Перший випадок у районi за двадцять п'ять рокiв. Прогримiли ми на цiлу область. Добре, що «дєдушка» Ратушняк такий дотошний i в мужика розписку взяв про відмову.