Мертві квіти

У багажнику лежав лiхтар. Знову зарипiли дверi, i разом з вологим повiтрям до грудей увiйшло якесь заспокоєння, адже у темряву поринули й довколишнi вулицi. Це не були витiвки нечистi старого будинку. Радше негаразди країни, економiка якої i без стихiйних катаклiзмiв розлазиться по швах.

VI

Цей день мав стати найспокiйнiшим iз низки останнiх, починаючи з того, коли на операцiйному столi у Вiнницi дивом не помер хворий, а на нього в ординаторськiй чекав лист вiд нотарiуса Шевчика. Як же iнакше, коли заступаєш на нове мiсце роботи, де тебе ще нiхто не знає. У цей день Стас розраховував потинятися вiддiленням, познайомитися з колективом i виставити каву за прихiд ближче до його завершення. Та сталося iнакше.

Головний лiкар, з яким уже довелося зустрiчатися попередньо i який любив з будь-якого приводу вiдпускати щось iронiчне, цього разу не мав бажання до зайвих балачок.

— Документи з управлiння маєте? — запитав одразу, навiть не давши розтулити рота.

— Маю…

— Давайте сюди. I я вас прошу, iдiть зараз до вiддiлення. Там уже взяли до операцiйної важкохворого. Серйозна травма. Ми викликали бригаду по санавiацiї. Завiдувачка у вiд'їздi, хлопцi самi. Iдiть, допомагайте, що годнi. Люсю, заведи лікаря! — останнє адресувалося секретарцi.

У вiддiленнi чинився неабиякий рейвах: снували медсестри, по пiдлозi гримiли балони з киснем, що було чути аж сюди, дiвчина в операцiйнiй пiжамi промайнула з двома флаконами кровi для переливання.

— Лiлiє Гнатiвно! — кричали очевидно у трубку десь на сестринському посту. — Вас термiново просять до хiрургiї! Так, дуже просили! Уже!

— Шановна, — зловив Стас за руку першу-лiпшу, — я попрошу халат який-будь, i де у вас операцiйна?

На нього накинули також перше-лiпше, Стас увiйшов до передоперацiйної. Там було все: стуки, грюки, лайка, дзеленчання iнструментiв i над усiм вирувала хмара емоцiй — таких, що тип операцiї визначався ще здалека i безпомилково.

— Колеги, мене прислав головний. Вiд сьогоднi працюю у вас. Керуйте, чим можу допомогти.

— Мийтеся, доктор, тут повний завал… — пробурмотiв з-пiд маски хтось iз хiрургiв.

Там справдi був повний завал. Внутрiшньочеревна кровотеча мала загрозливi масштаби.

— Падiння з висоти, — лаконiчно промовив колега навпроти, який був у цiй ситуацiї оперуючим.

Не кажучи анi слова, Стас включився у роботу другим асистентом, що одразу вивiльнило руки колезi лiворуч. Заливало десь зверху, електровiдсмоктувач не справлявся.

— Селезiнку дивилися? — запитав Стас.

— Уже забрали, — коротко кинув оперуючий. — Затискач на нiжцi, обережно. З печiнки лиє. Масивний розрив. Права доля. Тампонада не дає ефекту. Шили — рiжеться, з-зараза…

— А тиск?

— Було по нулях, — вiдповiв анестезiолог. — Зараз сiмдесят на сорок. Не хоче тримати…

— А санавiацiя коли очiкується?

— Щойно викликали. Не ранiше як за годину.

— Треба зупиняти, — промовив Стас. — Звiдти тече, годину не протягнемо.

— Вже пробували, — похитав головою оперуючий, сильнiше затискаючи серветки догори, у джерело кровотечi.

— Так, давайте, робiть щось, зупиняйте кровотечу! — пiдiгнав анестезiолог. — Хворого треба знiмати зi столу!

— Яке знiмати?! Печiнка як кавун трiснула!

— Давайте спробуємо, — запропонував Стас. — Гiрше не буде.

— А звiдки ви? — запитав оперуючий.

— Вiнниця, обласна лiкарня. Повiрте, за годину ми тут, як би не тампонували, втратимо не менше лiтра. А вони приїдуть — робитимуть те саме.

— Плюс гемоторакс, — пiдказав анестезiолог.

– Є кров у плевральнiй порожнинi, напевно, ще й розрив легенi, — пояснив асистент.

— Тодi тим паче.

— Гаразд, — згодився оперуючий. — У мене перша категорiя i не надто великий досвiд таких операцiй. Якщо вiдчуваєте, що зробите краще, оперуйте.

Колеги не почули особливого вагання у його iнтонацiях, коли отримували ствердну вiдповiдь.

Машина санавiацiї вiд'їхала у напрямку обласного центру. Вони стояли утрьох, розглядаючи одне одного вже без масок.

— Ну, давайте хоч по-людськи познайомимося, чи що, — знизав плечима наче сам до себе той, кому випало оперувати першим. — Нагiрний Богдан Петрович, ординатор.

Стас потиснув руку, хитнувши здивовано головою на таку вичерпну iнформацiю, i одразу отримав iншу:

— Гащак Сергiй Сергiйович, ургентний хiрург, ну i уролог одночасно.

— Ковач Станiслав Iванович. Можна просто Стас. У нас було прийнято мiж колегами без особливих церемонiй, — Стас глибоко зiтхнув, вiдчуваючи, що лише тепер вiдходить вiд щойно пережитого. — Вiнницька обласна лiкарня, ординатор до недавнього часу. Тепер живу у вашому мiстi.

— Сiм'я? — запитав Нагiрний, який виглядав старшим.

— У процесi розлучення. Дiтей, на щастя, не маю.

— Дiйсно, — згодився Нагiрний. — У таких справах краще вже без них…

— Узагалi-то, — закурюючи й собi, промовив Стас, — не так уявляв я сьогоднiшнiй день. Перший день на новому мiсцi завжди халява.

— Що поробиш… — Гащак з розумiнням похитав головою. — Ми також не розраховували оперувати сьогоднi травм, не сумiсних iз життям. Нам його надовго вистачить. Добре, хоч зумiли живим зi столу зняти. Добре, що бригада з обласної встигла до кiнця операцiї і пацієнт помер за їхньої присутності. Однаково здоров'я нам ще з'їдять чиновники. А у вас як iз цим було?

— Як скрізь, — знизав плечима Стас. — Коли помирає хворий пiсля операцiї, хоч хтось i хоч у чомусь повинен бути винний. Навiть якби хворого на операцiйний стiл без голови привезли.

Колеги невесело посмiхнулися.

— То що, може хоч скiнчиться цей день так, як я розраховував?

— А як ви розраховували?

— Ну, хоч кави з новими колегами випити, — розвiв руками Стас.

— А це завжди будь ласка, — розплився у посмiшцi Нагiрний. — Це святе. Навiть пальто нове не «замочиш» — порветься.

— Без хiрургеси? — засумнівався Гащак.

— Особливо сьогоднi… — наполягав Нагiрний. — Нервiв скільки витратили. Якийсь релакс потрiбний.

— Може образитися, — стояв на своєму Гащак. — I не на нас, а на нового лікаря.

— А вони потiм iндивiдуально, удвох, — гнув своєї Богдан.

— Про що ви? — не витримав Стас.

— Та нiчого… — нарештi махнув рукою Гащак. — Гаразд, п'ємо. Просто шефиня приїде, хтось ляпне, що ми за твiй приїзд «каву» пили. I виходить, наче, без неї…

— Яка шефиня? — ще зранку вiн пропустив повз вуха сказане головним.

— А тобi що, не казали? У нас не як у людей — завiдую-ча, — Гащак наголосив на останньому складі. — Висловлюючись термiнологiєю Богдана Петровича, — Павловська Дiана Василiвна. Ну, про роки, як для жiнки, говорити не етично, а так — не жоната…

— Не одружена, — поправив Нагiрний. — Точнiше, розлучена.

— Дiйсно, вже розлучена, бездiтна, нещаслива, у зв'язку з чим перiодично буваємо нещасливими й ми.

— Не любить шефиню, — розвiв руками Богдан. — Нормальна баба. Просто крутiша, нiж ми обидва разом, погодься. Ну, i з повагою треба до неї. То що?

Кава вийшла доволi пристойною, аби увiнчати такий невдалий день, i водночас достатньо скромною, щоб не скидатися на могорич за приїзд, випитий за спиною шефинi. Кава у пiдсобцi, пачка цукерок і пляшка коньяку, кiлька бутербродiв вiд операцiйної медсестри Надi.

— Ну, не знаю-ю… — протяг Нагiрний, висловлюючи усiм своїм виглядом сумнiв, — чи це достатня пiдстава для переїзду. Кинути роботу в обласнiй лiкарнi, щоб опинитись у нашiй дiрi? Я, чесно кажучи, на твоєму мiсцi просто продав би цю хату, купив квартиру у Вiнницi, якусь класну… Не розумiю.

— Будинок продати нашвидкуруч — багато втратиш, — пояснив Стас, не збираючись посвячувати колег у дивнi нюанси заповiту. — Щоб знайти вигiдного купця час потрiбен. Ну а у мене там… Ну це ж не життя — у квартирi батькiв дружини, з якою розлучаєшся. Та й взагалi, змiна оточення. А чого, у вас тут нормально. Чому кажете, що дiра?

— Не переконуй його, — порадив Гащак. — Для чого? Нехай працює. Ще й оженимо його. Га? У нас тут такi акули! Не здивуюся, якщо вже завтра на нього почнеться справжнє полювання.