Історик

Розділ 47

Мій любий друже!

Я не знаю, що ти подумаєш про це дивне однобічне листування, коли воно дійде до тебе, але мені доводиться продовжувати, хоча б тільки для того, щоб не переривати запису. Учора ввечері ми повернулися в село на Арджес, із якого почали свою подорож у фортецю Дракули, Георгеску поїхав у Снагов, міцно обійнявши мене, стис мої плечі й висловив побажання зустрітися коли-небудь знову. Він був чудовим гідом, мені, звичайно ж, бракуватиме його. В останній момент мене мучили докори сумління, бо я не розповів йому все, про що довідався в Стамбулі, але не міг порушити свого мовчання. Все одно він би не повірив у це, тому я відчував, що мені не слід застерігати його від невдач, доводячи правдивість моїх слів. Я добре міг уявити, як він щиро розсміється, похитає головою, звинувачуючи мене у багатстві уяві, адже він — учений.

Він умовляв мене поїхати з ним у Тирговісте, але я вже вирішив залишитися тут ще на кілька днів, щоб відвідати місцеві церкви й монастирі та хоч трохи довідатися про місцевість навколо замку Влада. Таку причину назвав я й Георгеску, який порадив мені подивитися кілька місць, де побував Дракула за своє життя. Але, гадаю, мій друже, що в мене була інша причина: у мене було таке відчуття, ніби я ніколи більше не опинюся в цьому місці, такому далекому від звичного світу, від моїх досліджень, і такому надзвичайно гарному. Я вирішив провести кілька днів тут і не поспішати завчасно в Грецію. Я відпочивав у таверні, хотів поліпшити свою румунську: це полягало в тому, що я з перемінним успіхом намагався поговорити зі старими людьми про легенди цього регіону. Сьогодні я гуляв лісом поблизу села й натрапив на гробницю, що самотньо стояла серед дерев. Вона була побудована із давніх каменів і вкрита солом’яним дахом, тож я подумав, що вона, можливо, стояла тут ще задовго до того, як війська Дракули пройшли цими дорогами. Живі квіти всередині вже почали в’янути, а під хрестом застигли краплі воску зі свічки.

Коли я повертався в село, переді мною відкрилася разюча картина: молода сільська дівчина нерухомо стояла на моєму шляху, у своєму селянському платті вона була схожа на картинку з підручника з історії. Оскільки вона не виявляла жодних ознак руху, я зупинився, щоб поговорити з нею, і був здивований, коли вона мовчки подарувала мені монетку, дуже стару — середньовічну — з фігурою дракона на одному боці. Я був упевнений, хоча не мав доказів, що це була монетка Ордену Дракона. Дівчина, звичайно ж, розмовляла лише румунською, але мені вдалося довідатись від неї, що монетку їй дала стара жінка, яка спустилася із села нагорі, що знаходилося поруч із замком Влада. Дівчина також сказала мені, що прізвище її родини Гетсі, але вона сама, здається, і поняття не має про значення цього імені. Ти можеш уявити мій подив із цього приводу — я стояв перед обличчям самого нащадка Влада Дракули! Я був вражений цією думкою, і водночас вона змушувала мене нервуватися (хоча миловидність дівчини й миролюбна поведінка були далекі від жорстокості). Коли я спробував повернути монету, вона відмовилася, наполягаючи, щоб я взяв її, тож я вирішив зберегти подарунок до іншого разу. Ми домовилися зустрітись завтра й поговорити, а я тим часом змалюю монетку й погортаю словник, аби поговорити з нею про її родину й походження.

Мій любий друже!

Учора ввечері я ще раз поговорив з молодою дівчиною, про яку я тобі розповідав. Її прізвище справді Гетсі, вона написала його так само, як продиктував мені Георгеску. Спілкуючись із нею, я був уражений тим, як швидко вона все розуміє, яка кмітлива, і виявив, що вона вміла писати й читати, а також допомагала мені знайти у словнику потрібні слова. Мені подобалось, як її обличчя і яскраві чорні очі пожвавлювалися, коли вона розуміла мої кострубаті фрази. Вона не вчила інших мов, звичайно ж, але в мене не було сумніву в тому, що вона легко навчиться, коли поруч буде гарний учитель.

Цей феномен уразив мене — знайти такий розум у цьому віддаленому й первісному місці; можливо, це було ще одним доказом того, що вона походила зі знатної, освіченої родини. Сім’я її батька багато років тому прийшла сюди, ніхто вже не пам’ятає коли, але деякі члени родини були угорцями, якщо я правильно зрозумів. Вона сказала, що батько вірить у те, що він є спадкоємцем князя замку Арджес і що там закопано скарби, — так вважають усі селяни. Мені вдалося з’ясувати, що люди тут вірять, ніби в день якогось святого надприродне світло горить на місці поховання скарбів, але сільські жителі страшенно бояться й не ходять шукати його. Дівчина наділена обдарованістю, що дуже відрізняє її від оточення, і я увесь час згадую героїню Гарді, красуню молочницю Тесс із Д’Ебревіля. Я знаю, що ти не виходиш за рамки 1800-го, друже мій, але торік я перечитав цю книгу і тобі раджу іноді відволікатися від своїх досліджень. До речі, не впевнений, що тут є скарб, інакше Георгеску вже давно знайшов би його.

Вона також розповіла мені приголомшливу річ: на одного члена родини з кожного покоління ставиться маленьке тавро у вигляді дракона. Це, разом з її ім’ям та монетою, переконало мене в тому, що вона являє собою живу гілку на родовідному дереві Дракули. Я б хотів поговорити з її батьком, але, коли я запропонував це, вона впала в такий розпач, так перелякалася, що було б ницістю наполягати на цьому. Тут дотримуються традицій, старих звичаїв, і я поводжуся дуже обережно, щоб не зашкодити її репутації серед людей. Я впевнений, що вона пішла на ризик, аби поговорити зі мною наодинці, і я ще більше вдячний їй за інтерес і допомогу.

Я закінчу, прогуляюся трохи в лісі. Треба багато про що подумати і просто необхідно провітрити голову.

Мій любий друже!

Минуло два дні, і я не знаю, як описати тобі їх, та й взагалі чи розкажу це кому-небудь. Ці два дні змінили все моє життя. Вони сповнили мене як надією, так і жахом. Сталося так, що я перетнув певну межу та ввійшов у нове життя. Що з цього вийде, я не можу сказати. Я найщасливіша і найстривоженіша людина у світі!

Два вечори по тому після останнього написаного листа я знову зустрівся з тим ангелом, про якого писав тобі, і наші розмови привели до несподіваних змін — до поцілунку, після якого дівчина втекла. Я не міг спати цілу ніч, а коли настав ранок, я вийшов зі своєї кімнати й пішов у ліс. Там я погуляв трохи, раз у раз сідаючи на камінь або на пеньок. Був ніжний зелений ранок, я всюди бачив її обличчя між деревами й у самому світлі Я багато разів думав, що мені треба відразу піти із села, бо я вже, мабуть, скривдив її.

Отак минув цілий день. Я гуляв, потім повернувся в село тільки на обід і щосекунди боявся, що можу зустріти її там, водночас сподіваючись, що так і станеться. Але її ніде не було видно, і ввечері я пішов на наше місце. Я думав, якщо дівчина знову прийде туди, я щосили намагатимуся вибачитись і пообіцяю, що ніколи більше не потривожу її. Саме тоді, коли я вже втратив надію зустрітися з нею й вирішив, що дуже скривдив її й мені доведеться піти з села наступного ранку, вона з’явилася серед дерев. Вона була у важкій спідниці і чорній жилетці, її гладко зачесана голівка блищала, як чорне відполіроване дерево, а коса звисала через плече. У неї були темні перелякані очі, а сяйво, що йшло від неї, змушувало битися моє серце шалено.

Я розкрив рота, щоб сказати їй щось, і цієї миті вона побігла через галявину, що розділяла нас, і кинулася мені в обійми. Із здивуванням я збагнув, що дівчина повністю віддавалася мені, і наші почуття невдовзі перейшли в інтимність, таку ж чисту й ніжну, як і несподівану. Ми могли легко розмовляти одне з одним — щоправда, якою мовою, я дотепер не знаю — і я бачив увесь світ і, напевно, все своє майбутнє в глибині її темних очей із густими віями, по-азійськи вигнутих до внутрішнього куточка.

Коли вона пішла, а я залишився сам, тремтячи від своїх почуттів, то намагався збагнути, що я наробив, що ми накоїли, але мене поглинало щастя і заважало думати.

Сьогодні я теж чекатиму її, бо не можу нічого із цим вдіяти, бо все моє життя тепер полягає в тому, аби бути одним цілим із людиною, такою не схожою на мене й такою близькою, що я сам ледве розумію, що трапилося.

Мій любий друже (якщо я все ще пишу тобі)!

Чотири дні я жив у раю — дні, сповнені любов’ю до ангела, — жодні інші слова тут недоречні, — це кохання.

До жодної жінки раніше я не відчував того, що почуваю зараз у цьому далекому, чужому місці. У мене було мало часу, щоб подумати, аби розглянути цю ситуацію зусібіч. Думка про те, що мені доведеться покинути її й більше ніколи не побачити, здається мені такою ж неможливою, як і та, що я більше ніколи не побачу власного дому. З іншого боку, я уявляю собі, що означає забрати її із собою — до чого це призведе. Як насамперед я можу так грубо відірвати її від рідної оселі й родини, які наслідки будуть, якщо вона поїде зі мною в Оксфорд? Це передбачити особливо важко, але й інакше вчинити неймовірно: якщо я поїду без неї, це розіб’є серця нам обом, і це буде боягузтвом та ницістю після всього, що сталося між нами.

Я вирішив якомога швидше одружитися. Без сумніву, наше життя піде непередбачуваним шляхом, але її сміливість і природна гострота розуму допоможуть нам подолати всі негаразди. Я не можу залишити її тут, а потім усе життя скніти за тим, що не здійснилося. Не можу я й покинути її в такій ситуації. Я сьогодні ж попрошу її вийти за мене і повернуся по неї через місяць. Спочатку я поїду в Грецію, де зможу позичити гроші в колег або попрошу батьків надіслати грошей, щоб дати викуп її батькові. Зараз у мене практично нічого не залишилося, і все одно я не зважуюсь піти на таке. До того ж я мушу відвідати розкопки великої гробниці біля Кносса. Моя подальша робота може залежати від цих колег, а завдяки їй я зможу забезпечувати нас обох у нашому подальшому житті.

Після цього я повернуся по неї — якими ж довгими будуть ці чотири тижні розлуки! Я б дуже хотів, щоб нас повінчав священик церкви у Снагові, тоді Георгеску був би моїм свідком. Звісно, якщо її батьки наполягатимуть на тому, щоб ми одружилися, перш ніж виїдемо із села, звичайно ж, я погоджуся на це. У будь-якому разі вона поїде зі мною як моя дружина. Думаю, із Греції мені треба буде надіслати телеграму батькам, а потім познайомити її з ними, коли ми повернемось до Англії. А ти, мій любий друже, якщо читаєш це: чи не міг би ти пошукати квартиру поблизу коледжу, тільки дуже скромну, бо ціна для мене — дуже важлива річ. Я б хотів, щоб вона почала вчити англійську якомога швидше — і впевнений у її успіхах. Можливо, восени, коли ми будемо сидіти біля нашого каміна, мій друже, ти побачиш, через кого я втратив розум. А поки ти єдиний, перед ким я можу відкритись. Як тільки я надішлю це тобі, благаю, щоб ти по-доброму судив про мене, із глибини свого великого серця.

Твій у хвилюванні й радості Россі.