Історик

У листі були гроші — румунські гроші, більше, ніж я будь-коли бачила у своєму житті, записка Єви була короткою й діловою. Вона писала, що мені треба пішки дійти до сусіднього села приблизно п'ять кілометрів, а там сісти у візок або вантажівку й доїхати до Тирговісте. Відтіля я мала поїхати в Бухарест, а з Бухареста потягом — до угорського кордону. Її чоловік зустрічатиме мене на митниці в Т*** 20 вересня — я все ще пам’ятаю цю дату. Вона радила мені спланувати свій час так, щоб я дісталася туди точно в цей день. До листа додавалося запрошення від уряду Угорщини, що допоможе мені в’їхати в країну. Вона написала, що цілує мене, застерігала бути дуже обережною і бажала мені безпечної подорожі. Коли я дочитала до кінця, я поцілувала її підпис і благословила сестру від щирого серця.

Я зібрала свої речі в невелику сумку, взяла гарні туфлі, які вирішила надягти, коли буду їхати потягом, листи, які загубив Бартоломео, і срібний перстень. Одного ранку я пішла з нашого будинку, а перед цим обійняла й поцілувала матір, яка вже постаріла та дедалі частіше хворіла. Я хотіла дати їй знати, що прощаюся з нею. Вона здивувалася, але нічого не спитала. Замість того, щоб піти вранці на поле, я вирушила в бік лісу. Зупинилась, щоб попрощатися з нашим таємним місцем, де ми були з Бартоломео. Зарубки на дереві вже стиралися. На тому місці я наділа перстень на палець і пов’язала голову хусткою, як заміжня жінка. Вітер шумів у жовтому листі, повітря ставало холодним. Я постояла там кілька хвилин, а потім пішла стежкою у бік сусіднього села.

Я не пам’ятаю подробиць подорожі — тільки те, що дуже втомилася й хотіла їсти. Одного разу я переночувала в будинку бабусі, яка нагодувала мене супом і сказала, що мій чоловік не повинен був дозволяти мені подорожувати самій. Іншим разом я спала в сараї. Нарешті я змогла доїхати до Тирговісте, а звідти — до Бухареста. Іноді я купувала хліб, але не знала, скільки грошей мені знадобиться на потяг, тому була дуже ощадливою. Бухарест був дуже великий і гарний, але він лякав мене, бо там було так багато людей: усі в гарному одязі, а чоловіки розглядали мене на вулиці. Мені довелося спати на вокзалі. Потяг мене теж налякав — велике чорне чудовисько. Але, щойно присівши біля вікна, я відчула полегшення. Ми проїжджали повз чудові місця, гори, річки, відкриті поля — усе це так відрізнялося від лісів Трансільванії.

На кордоні мені сказали, що тільки дев’ятнадцяте вересня, тож я спала на лаві, поки один охоронець не запросив мене в будку й не напоїв гарячою кавою. Він запитав мене, де мій чоловік, а я сказала, що їду в Угорщину до нього. Наступного ранку по мене приїхав чоловік у чорному костюмі й чорному капелюсі. У нього було дуже добре обличчя, він поцілував мене в обидві щоки й назвав сестрою. З тієї миті я полюбила свого зятя, любила до самої його смерті й люблю зараз. Він подбав про все, купив мені у потязі гарячий обід, який ми їли за столом, застеленим скатертиною. Ми їли й дивилися на пейзаж за вікном.

На вокзалі в Будапешті нас зустрічала Єва в костюмі й гарному капелюшку — вона здавалася мені королевою. Вона обійняла й поцілувала мене кілька разів. Моя дитина народилася в найкращій лікарні Будапешта. Я хотіла назвати її Євою, але сестра сказала, що вона сама назве дитину, і дала дівчинці ім’я Олена. Це була чудова дитина, з великими темними очима, вона посміхалася, коли їй було тільки п'ять днів від народження. Люди казали, що ніколи не бачили раніше, щоб дитина посміхалася в такому ранньому віці. Я сподівалася, що в неї будуть блакитні очі, як у Бартоломео, але вона у всьому була схожа на мою родину.

Я чекала, поки народиться дитина, щоб написати Бартоломео про це, хотіла розповісти йому про справжню дитину, а не просто про вагітність. Коли Олені був місяць, я попросила зятя знайти адресу університету Россі в Оксфорді і сама написала це дивне слово на конверті. Мій зять написав листа німецькою, і я підписала його власноруч. У листі я пояснила, що чекала три місяці, а потім пішла із села, оскільки знала, що в мене буде дитина. Я розповіла йому про свою подорож, сестру в Будапешті, про нашу Олену, про те, яка вона мила й весела. Я запевняла, що кохаю його, боялася, що з ним сталося щось жахливе, тому він і не зміг повернутися. Я запитувала, коли зможу побачити його, чи зможе він приїхати в Будапешт, аби забрати мене й Олену. Я обіцяла йому, що б не сталося, любити його до кінця свого життя.

Потім я знову чекала, цього разу довго, дуже довго, а коли Олена стала робити перші кроки, прийшов лист від Бартоломео, відповідь надіслали з Америки, а не з Англії, і теж німецькою. Мій зять читав його мені м’яким голосом, але я розуміла, що він був занадто чесним, щоб змінити текст листа. Бартоломео повідомляв, що він одержав мій лист, який спочатку прийшов на його стару адресу, в Оксфорд. Він чемно говорив, що ніколи не чув про мене й ніколи не зустрічав мого імені раніше, до того ж він ніколи не був у Румунії, тому дитина, про яку я йому писала, не може бути його. Він писав, що співчуває мені, дізнавшись про мою сумну історію, і бажає мені щастя в житті. Це був короткий і дуже добрий лист, але в ньому не було жодного слова, з якого стало б зрозуміло, що він знав мене.

Я дуже довго плакала. Я була молодою і не розуміла, ще люди можуть змінюватися. Проживши в Угорщині кілька років, я зрозуміла, що вдома можна бути однією людиною, а в іншій країні — зовсім іншою. Мабуть, щось таке відбулося з Бартоломео. Зрештою моїм єдиним бажанням було те, щоб він не брехав, не стверджував, що не знає мене. Адже коли ми були вдвох, я відчувала, що він був чесною, щирою людиною, і не хотіла погано думати про нього.

Я виховала Олену за допомогою родичів, вона виросла гарною, розумною дівчинкою. Я певна, що це кров Бартоломео. Я розповіла їй про батька — і ніколи не брехала. Можливо, я не все розповіла, але вона була занадто молода, щоб зрозуміти, як кохання робить людей сліпими й дурними. Вона пішла в університет, і я дуже пишалася нею. Якось вона сказала мені, що її батько — великий американський учений. Я сподівалася, що вони коли-небудь зустрінуться.

Але я не знала, що ти поїхала в той університет, у якому він працював, — додала мати Хелен і з докором подивилася на свою дочку, таким чином закінчивши свою розповідь.

Хелен пробурмотіла щось, чи то вибачаючись, чи то виправдовуючись, і похитала головою. Було видно, що вона вражена так само, як і я. Під час розповіді вона сиділа дуже тихо, перекладала ледь чутним голосом, пробурмотівши щось тільки тоді, коли мати розповідала про дракона у себе на плечі. Хелен пізніше сказала мені, що її мати ніколи не роздягалася перед нею, ніколи не водила її в лазню — це робила Єва.

Спочатку ми всі троє сиділи мовчки за столом, але потім Хелен обернулася до мене й жестом показала на листи, які лежали перед нами на столі. Я зрозумів — я думав про те саме.

— Чому вона не відіслала кілька листів Россі, аби довести йому, що він був у Румунії?

Хелен подивилася на матір, в очах її був сумнів, а потім, мабуть, вона спитала про це матір. Вона відповіла, але коли Хелен переклала, моє серце підскочило до горла і наповнилося болем почасти за неї, а почасти за свого невірного викладача.

— Я думала зробити так, але з його листа я зрозуміла, що він усе вирішив остаточно. Тоді я подумала, що ці листи нічого не змінять, вони тільки завдадуть мені ще більшого болю, до того ж я втрачу дрібнички, які нагадували мені про нього, — вона простягнула руку, ніби хотіла доторкнутися до його руки, але потім забрала її. — Я тільки шкодувала про те, що не повернула його речі. Але, з іншого боку, у нього було так багато від мене, що нема нічого страшного і в тому, що я залишу листи собі.

Вона подивилась на мене, потім на Хелен, її очі були спокійними: в них не було виклику, а тільки глибока відданість. Я відвів погляд.

Але Хелен була налаштована зовсім інакше.

— То чому ж ти не віддала мені ці листи кілька років тому? — палко вигукнула вона.

Жінка похитала головою.