Історик

Хелен нахилилася над старою книгою, при цьому тінь її густих він упала на щоки.

— Послухай ось цю — типова пісня. — Вона перекладала затинаючись, і в результаті вийшло щось на зразок ось такої пісні — я узяв її із власної збірки дев’ятнадцятого сторіччя:

— Боже мій, — сказав я, здригнувшись. — Тепер зрозуміло: народ, який складав такі пісні, міг легко повірити у вампірів і навіть створити їх.

— Так, — сказала Хелен, киваючи головою й перегортаючи далі. — Почекай, — раптом сказала вона: — Ось це може бути саме воно. — Хелен показувала на невеликий вірш із орнаментом під ним, що зображував будинки й тварин у густому лісі.

Я сидів кілька довгих хвилин, чекаючи, поки Хелен мовчки читала, нарешті вона підвела голову. Її обличчя сяяло від хвилювання.

— А зараз я покажу тобі додатковий переклад.

Я вже двадцять років зберігаю цей запис у своїх документах:

Тремтіння пройшло по моєму тілу після цього дивного вірша, але я мусив заперечити:

— Надто вже все загально. Згадуються Карпати, але про них може йти мова в десятках і сотнях старих текстів. А «великим містом» може бути будь-яке місто. Може, це означає Місто Боже, Царство небесне?

Хелен заперечила:

— Я не думаю, що це так, — сказала вона. — Для людей Балканського півострова, Центральної Європи, для християн та мусульман великим містом завжди був Константинополь, окрім тих людей, які здійснювали паломництва в Єрусалим або Мекку протягом сторіч. Чума й ченці, здається, якось стосуються уривку Селіма Аксоя. Чи не сам Влад Тепес їхній господар?

— Може бути, — визнав я із сумнівом, — але як би мені хотілося, щоб у нас було більше інформації. Як давно було складено ці пісні?

— Щодо народної творчості це завжди важко визначити. — Хелен замислилась. — Цей том надруковано 1690 року, як ти бачиш, але тут немає ні імені видавця, ні місця, де його було надруковано. Народні пісні можуть легко прожити двісті, триста або чотириста років, вони можуть бути на кілька століть старшими за саму книгу. Вони могли бути складені у п’ятнадцятому сторіччі, а може, й раніше — у такому разі наші припущення безпідставні.

— Дуже цікавий малюнок, — сказав я, придивляючись.

— У цій книзі багато таких, — відгукнулася Хелен. — Я пам’ятаю, як була вражена ними, коли вперше їх побачила. Цей, здається, ніяк не стосується пісні: швидше очікуєш побачити ченця або високі міські стіни.

— Так, — погодився я, — але придивись краще. — Ми нахилилися над маленькою ілюстрацією, наші голови майже торкались. — Шкода, що в нас немає збільшувального скла, — сказав я. — Тобі не здається, ніби в лісі або в хащах, що б це не було, щось заховане? Ніби це невелике місто, але якщо придивитися, то можна побачити будинок, схожий на церкву із хрестом над банею, а поруч…

— Якась маленька тварина… — Хелен напружила зір і вигукнула: — Боже мій! Це дракон!

Я кивнув, і ми нависли над сторінкою, важко дихаючи. Ця маленька груба фігура була до болю знайома: розправлені крила, хвіст, що закручується в маленьку петлю. Мені навіть не довелося діставати свою книгу з портфеля, щоб порівняти.

— Що це означає?

Від побаченого, нехай навіть у мініатюрному розмірі, моє серце почало прискорено битися.

— Почекай. — Хелен вдивлялася в малюнок, її обличчя було за сантиметр від сторінки. — Прокляття, — сказала вона. — Не можу розібрати, але там написано слово, по одній букві розкидане серед дерев. Вони дуже маленькі, але я впевнена, що це букви.

— Дракула? — сказав якомога спокійніше.

Вона похитала головою.

— Ні, це може бути ім’я, хоча почекай, Іві… Івіреану. Я не знаю, що це. Я не бачила раніше такого слова, але «у» — це буква, на яку закінчуються більшість румунських імен. Що ж це означає?

Я зітхнув.

— Не знаю, але гадаю, ти мала рацію, коли припустила, що ця сторінка якось пов’язана з Дракулою, інакше дракона там не було б. Принаймні, цього дракона.

Ми безнадійно подивилися одне на одного. Зал, що півгодини тому здавався таким привабливим і приємним, зараз став похмурим для мене, мавзолеєм заборонених знань.

— Бібліотекар нічого не знає про цю книгу, — сказала Хелен. — Я пам’ятаю, що запитувала про неї, тому що це раритет.

— Ми так нічого не зможемо вирішити, — сказав я. — Давай, принаймні, візьмемо із собою переклад, щоб не забути, що ми бачили.

Я записав вірш на сторінці записної книжки під диктування Хелен, а потім скопіював малюнок. Хелен подивилася на годинник.

— Мені треба повертатися в готель.

— Мені теж, інакше я розминусь із Г’ю Джеймсом.

Ми зібрали свої речі й поставили книгу на полицю з усією повагою, на яку заслуговують реліквії.

Може, в усьому винен був вірш і малюнок, які мене приголомшили, а може, я стомився від поїздки більше, ніж думав (учора допізна сиділи в ресторані, а сьогодні довелося говорити відповідальну доповідь), але коли я повернувся до свого номера, багато часу минуло, поки я усвідомив побачене, а ще більше часу знадобилося, щоб зрозуміти, що перед Хелен, можливо, відкрилося те саме двома поверхами вище. Тоді я злякався за її безпеку й побіг сходами, не встигнувши навіть розглянути все. Я побачив, що мою кімнату обшукали, всі кути, переривши шухляди, шафи, постіль, усі мої речі були розкидані, знищені, пошматовані на клапті У всьому цьому простежувався не поспіх, а ненависть.

Розділ 42

— Але чому ви не можете попросити поліцію про допомогу? Тут їх повно, наскільки я зрозумів. — Г’ю Джеймс розламав хліб навпіл і жадібно вкусив його. — Які жахливі речі відбуваються в іноземному готелі!

— Ми зателефонували в поліцію, — запевнив я його. — Принаймні, я думаю, що ми так зробили, — клерк готелю зателефонував замість нас. Він сказав, що поліція може прийти або пізно вночі, або завтра рано-вранці, а поки що нас поселили в інші кімнати.

— Що? Ви хочете сказати, що й кімнату міс Россі теж обшукали? — великі очі Г’ю округлилися. — У готелі постраждав іще хто-небудь?

— Сумніваюся, — сказав я похмуро.

Ми сиділи у відкритому ресторані в Буді, недалеко від Замкової гори, і дивилися через Дунай на будинок парламенту на боці Пешта. Усе ще було світло, небо відкидало блакитнувато-рожеві відблиски на воду. Г’ю вибрав це місце — воно було одне з його улюблених місць. Перед нами по вулицях ішли жителі Будапешта різного віку, багато хто з них зупинявся біля балюстради над річкою й милувався прекрасним краєвидом, наче й вони ніколи не могли надивитися на своє місто. Г’ю замовив кілька національних страв, щоб я покуштував їх. Вечерю ми почали із золотаво-коричневого хліба й пляшки токайського — знаменитого вина з північного сходу Угорщини, як він мені пояснив. Ми поговорили про наші університети, про-мою дисертацію (він посміхнувся, коли я розповів йому про помилку професора Шандора щодо моєї роботи), говорили про дослідження Г’ю з історії Балкан і його книгу про оттоманські міста в Європі.