Історик

— А ми, у свою чергу, з нетерпінням чекатимемо вашої доповіді, — він стис мою руку в обох своїх.

Угорці — неймовірно привітні люди, подумав я, розчулившись, що почасти пояснювалося впливом напою. Поки не думав про ту доповідь, я був спокійний і задоволений. Хелен знову взяла мене під руку, здавалося, вона хоче знайти кімнату, у якій ми могли б побути наодинці, перш ніж вийдемо з будинку.

— Що все це означає? — вечірній вітер був свіжим і прохолодним, я почувався збудженим, як ніколи. — Твої співвітчизники найпривітніші люди з тих, кого я будь-коли зустрічав, але в мене було таке враження, що ти готова стяти голову професорові Йожефу.

— Справді, — сказала Хелен зарозуміло. — Він нестерпний.

— Нестерпний, можливо, — зауважив я. — Чому ти поводишся так із ним? Він зустрів тебе, як старого друга.

— О, з ним усе гаразд, щоправда, якщо не вважати того, що він м’ясоїдний хижак. Справжній вампір… — вона замовкла й пильно подивилася на мене своїми великими очима. — Я не хотіла…

— Звичайно ж, ти не хотіла, — заспокоїв її я, — я перевірив його різці.

— Ти теж нестерпний! — сказала вона, забираючи руку.

Я з жалем подивився на неї.

— Я не заперечую проти того, щоб ти ходила зі мною під руку, — сказав я ніжно, — якщо доречно так робити перед твоїм університетом.

Вона стояла й дивилася на мене, і я не міг зрозуміти тьмяного світла її очей.

— Не турбуйся, тут немає нікого з етнографів.

— Але ти ж знаєш багатьох істориків — ти з багатьма розмовляла, — наполягав я.

— О, тільки не тут, — вона засміялася. — Ми тут усі колеги. Ніяких пліток або конфліктів, тільки товариська критика. Завтра сам побачиш: це справді невелика утопія.

— Хелен, — заблагав я, — ти можеш хоч іноді говорити серйозно? Я просто хвилююся про твою репутацію тут, про політичну репутацію. Зрештою, тобі доведеться повернутися колись сюди, до цих людей.

— Доведеться? — вона знову взяла мене за руку, і ми пішли. Я не зробив руху, щоб забрати руку, і тоді найважливіше для мене було те, що я можу відчувати тканину її темного жакета на своїй руці. — У кожному разі, так треба було. Я зробила це тільки для того, щоб Гежа поскрипів зубами, своїми іклами — от і все.

— Ну, дякую, — промурмотів я, більше не дозволивши собі щось сказати.

Якщо вона й хотіла викликати в комусь ревнощі, це цілком спрацювало зі мною. Раптом я уявив її у сильних руках Гежі. Може, між ними був зв’язок до того, як Хелен виїхала з Будапешта? Вони були б приголомшливою парою — обоє були такими гарними, високими й граціозними, з темним волоссям і широкими плечима. Я раптом відчув себе смішним англосаксом, що й поруч не міг стати зі степовими наїзниками. З обличчя Хелен було зрозуміло, що вона не стерпить ніяких питань, і мені довелося задовольнятися дотиком її руки.

Незабаром ми опинилися біля позолочених дверей готелю й увійшли в тихий вестибюль. Відразу ж із чорного стільця серед пальм у горщиках підвелася жінка. Вона спокійно стояла й чекала, поки ми наблизимось. Хелен тихо скрикнула й кинулася вперед із розкритими обіймами:

— Єво!

Розділ 39

Поки я не зустрівся з нею (я бачив її лише три рази), я часто думав про тітку Хелен, Єву. Є такі люди, які запам’ятовуються набагато краще після короткого знайомства, ніж ті, з якими бачишся щодня в плині довгого часу. Тітка Єва, без сумніву, була такою яскравою людиною, що на двадцять років заполонила мою пам’ять і уяву. Іноді про тітку Єву мені нагадували герої із книг і знаменні фігури в історії, наприклад, вона автоматично з’явилася в моїй уяві, коли я прочитав про інтриганку Мадам Мерль у книзі Генрі Джеймса «Портрет леді».

Насправді тітка Єва замінила в моїй уяві стількох гарних відомих жінок, що зараз мені дещо важко обернутися назад і згадати, якою вона мені здалася, коли я познайомився з нею того літнього вечора 1954 року в Будапешті. Я пам’ятаю, як Хелен кинулася в обійми тітки, виявляючи при цьому не властиву для неї ніжність, і що тітка Єва сама не зрушила з місця, стояла спокійно і гідно, обіймаючи свою племінницю й цілуючи її дзвінко в обидві щоки. Коли розчервоніла Хелен повернулася, щоб познайомити нас, я побачив сльози в очах обох жінок.

— Єво, це мій американський колега, про якого я тобі розповідала. Поле, це моя тітка, Єва Орбан.

Я потис їй руку, щосили намагаючись не дивитися на неї так пильно. Місіс Орбан була високою, гарною жінкою, приблизно п’ятдесяти п’яти років. Що мене вразило в ній, так це її неймовірна схожість із Хелен. Вони були схожі, як сестри-близнята, одна з яких постаріла в результаті набутого досвіду, а друга чарівним чином залишалася молодою і свіжою. До речі, тітка Єва була лише трохи нижча за Хелен, у неї була сильна й граціозна постать, як і в племінниці. Її обличчя колись, напевно, було гарнішим за обличчя Хелен, і воно все ще залишалося красивим: такий самий прямий і дещо довгий ніс, високі вилиці, блискучі темні очі. Її волосся вразило мене, поки я не зрозумів, що воно могло бути ненатуральним: воно було яскраво-рудого кольору, а біля коренів виднілася сивина. Згодом у Будапешті я побачив багатьох жінок із таким самим волоссям, але коли вперше побачив це, був приголомшений. У вухах у неї були маленькі золоті сережки, на ній був темний костюм, як і в Хелен, а під ним — червона блузка.

Коли ми потисли руки, тітка Хелен дуже серйозно подивилася на мене. Може, вона вишукувала в мені вади характеру, про які вона могла б попередити свою племінницю, але потім дорікнув собі: чому це їй розглядати мене як потенційну пару? Навколо її очей я помітив тоненькі зморшки, а складки біля рота утворилися завдяки її широкій посмішці. Ця посмішка незабаром з’явилася, ніби вона не могла її довго стримувати. Не дивно, подумав я, що ця жінка може організувати участь у конференції й візи одним рухом пальця: вона випромінювала такий інтелект, таку посмішку… Як і в Хелен, її зуби були білими й прямими — це, як я встиг уже помітити, було рідкістю серед угорців.

— Я дуже радий познайомитися з вами, — сказав я їй. — Спасибі вам за те, що організували для мене запрошення на конференцію.

Тітка Єва розсміялася й потисла мою руку. Якщо хвилину тому я думав, що вона спокійна й стримана, то помилився: тепер полилася її весела угорська мова. Я подумав про те, чи очікувала вона, що я зрозумію її слова. Хелен відразу прийшла мені на допомогу!

— Моя тітка не говорить англійською, — пояснила вона, — хоча розуміє більше, ніж зізнається. Люди похилого віку тут вивчали німецьку, російську, іноді французьку, але англійську дуже рідко. Я перекладатиму тобі. Вона… — Хелен доторкнулася до руки тітки й вставила кілька слів угорською. — Вона говорить, що тобі тут дуже раді, та сподівається, що в тебе тут не буде неприємностей, тому що їй довелося весь відділ із видачі віз поставити з ніг на голову, щоб тобі дозволили в’їхати сюди. Вона очікує від тебе запрошення на доповідь, яку вона не дуже добре зрозуміє, але річ у принципі Тітка також хоче, щоб ти задовольнив її цікавість щодо твого університету, хоче довідатися, як ми познайомилися, чи поводилась я пристойно в Америці та які страви готує твоя мама. У неї ще будуть питання, але пізніше.

Я здивовано дивився на них обох. Вони обидві посміхалися мені — дві прекрасні жінки. Я помітив іронію Хелен в обличчі її тітки, а Хелен перейняла посмішку своєї тітки Єви. Таку розумну жінку, як її тітка, було неможливо обдурити, зрештою, нагадав я собі, вона з простої румунської селянки спромоглася піднятися до високопосадової особи в угорському уряді.

— Звичайно ж, я постараюся задовольнити цікавість твоєї тітки, — сказав я Хелен. — Будь ласка, переклади їй, що коронна страва моєї матері — це м’ясна відбивна й макарони із сиром.

— О, м’ясна відбивна, — сказала Хелен. Після її пояснень на обличчі тітки з’явилася посмішка, якою вона схвалювала мою відповідь. — Вона просить передати твоїй матері вітання з тим, що в неї такий гарний син. — Я відчув, що червонію, через що я дуже засмутився, але пообіцяв передати її слова. — Зараз вона хотіла б запросити нас у ресторан, там тобі дуже сподобається. Це смак старого Будапешта.