Історик

— О, вам не можна показувати це на митниці. Ви повинні сховати це дуже ретельно. Перевірте ваші валізи, чи зможете ви покласти це куди-небудь за обшивку або дозволити міс Россі пронести це. Вони не дуже ретельно оглядають жіночий багаж. — Він кивнув підбадьорливо. — Але я не буду почуватися спокійно, якщо ви не візьмете це. Поки ви будете в Будапешті, я переглядатиму старі книги, щоб допомогти вам, але вам доведеться переслідувати монстра. Віднині зберігайте це у своєму портфелі, ця коробочка дуже тонка й легка.

Я взяв дерев’яну коробочку, не промовивши жодного слова, й поклав її поруч із книгою Дракона.

— Поки ви будете розмовляти з матір’ю Хелен, я буду вишукувати тут будь-який натяк на могилу. Я все ще не відкинув цієї ідеї. — Він звузив очі. — Я багато що зможу пояснити про чуму, що напала на наше місто відтоді. Якби ж ми не тільки пояснили, а ще й покінчили з нею…

Цієї миті двері в його кабінет відчинилися, і місіс Бора, просунувши голову в щілину, покликала нас обідати. Усе було так само смачно, як і день тому, тільки настрій був набагато похмуріший. Хелен мовчала, вигляд у неї був утомлений, місіс Бора подавала страви з мовчазною граціозністю, а містер Ерозан, хоча й сів ненадовго, щоб приєднатися до нас, але не зміг добре поїсти. Місіс Бора налила йому вина й приготувала для нього м’ясо, що відновило йому сили. Навіть Тургут поринув у себе і був якимось задумливим. Ми з Хелен чемно пішли якомога швидше.

Тургут провів нас до виходу з під’їзду, тепло, як завжди, потис нам руки, просив зателефонувати йому, тільки-но ми знатимемо про свої подальші плани, і пропонував свою гостинність після нашого повернення. Потім він кивнув мені й поплескав по моєму портфелі. Я зрозумів, що він мав на увазі коробку. Я кивнув у відповідь і непомітно поглянув на Хелен, ніби даючи зрозуміти, що розповім їй про це пізніше. Тургут махав нам рукою услід доти, доки не зник за липами й тополями, а коли його вже не було видно, Хелен обережно взяла мене за руку. У повітрі духмяніли лілеї, і на хвилину, коли ми йшли крізь сонячні плями по тих величних сірих вулицях, можна було повірити, що це наша відпустка в Парижі.

Розділ 37

Хелен справді втомилася, і я неохоче залишив її в пансіоні, щоб вона поспала. Мені не хотілося залишати її там саму, але вона сказала, що денне світло має бути достатнім захистом. Навіть якщо лиходій-бібліотекар знав, де ми знаходимося, він навряд чи ввійде в замкнену кімнату посеред дня, до того ж у неї був із собою маленький хрестик. Ми мали ще кілька годин до того, як Хелен треба буде знову телефонувати тітці, а починати організовувати свою поїздку ми не могли — спочатку слід вислухати її інструкції. Я залишив свій портфель на збереження Хелен і змусив себе піти з вітальні, почуваючи, що збожеволію, якщо залишуся і вдаватиму, ніби читаю або думаю.

Це було чудовою можливістю подивитися в Стамбулі що-небудь іще, тому я пішов у бік вигадливої будівлі палацу Топкапи, схожої на лабіринт, спорудженої султаном Мехмедом як новий будинок уряду в окупованій країні. Він відразу привабив мене як здалеку, так і описом у путівнику, коли ми вперше приїхали в місто. Топкапи займає більшу частину материкової частини Стамбула, із трьох боків охороняється морем: протока Босфор, бухта Золотий Ріг і Мармурове море. У мене було таке відчуття, що, не побачивши цього палацу, я не дізнаюсь цієї суті оттоманської історії Стамбула. Можливо, я знов ухилявся від пошуків Россі, але я переконував себе, що Россі й сам зробив би те саме, якби в нього випало кілька вільних годин.

Я був розчарований, коли дізнався, йдучи через парки, сади, павільйони, туди, де сотні років пульсувало серце імперії, що в палаці залишилося мало експонатів із часів Мехмеда: тільки деякі прикраси з його скарбниці, кілька мечів із зазублинами й фляками від постійного використання. Я найбільше сподівався ще раз подивитися на султана, чия армія розгромила Влада Дракулу і чиї придворні піклувалися про таємність удаваної гробниці в Снагові. Це було схоже на те, подумав я, згадуючи шахістів на базарі, що ти начебто намагаєшся визначити позицію короля твого суперника, знаючи лише свою позицію.

Проте в палаці виявилося багато чого, чим я міг зайняти свої думки. Судячи з того, що сказала мені Хелен день тому, це був світ, у якому понад п’ять тисяч слуг із титулами типу «великий тюрбаномотальник» колись підкорялися волі султана. Євнухи охороняли цнотливість у величезних гаремах, схожих на багато прикрашені в’язниці. Султан Сулейман Великий, який правив у середині шістнадцятого сторіччя, зміцнив імперію, ухвалив закони й перетворив Стамбул на чудовий центр цивілізації, яким було місто за часів правління візантійських імператорів. Як і вони, султан виїжджав раз на тиждень у місто на молитву в Айя-Софію, але не в неділю, а п’ятницю — священний день мусульман. Це був світ суворого етикету й пишних обідів, чудових тканин і прекрасної різьби, візирів у зеленому й камергерів у червоному, у високих тюрбанах і фантастично розмальованих чоботях.

Я був уражений тим, як Хелен описала яничарів — знаменитих воїнів, яких відбирали серед крадених хлопчиків з усієї імперії Я читав уже про них раніше: ці хлопчики народжувалися в християнських країнах, таких як Сербія або Валахія, а виховувалися у традиціях ісламу, навчалися ненависті до тих самих людей, від яких вони народилися, а коли хлопчики дорослішали, їх спускали на людей, наче соколів для вбивства. Десь я вже бачив зображення яничарів, може, в альбомі репродукцій. Згадуючи їхні молоді обличчя, що нічого не виражали, те, що ці люди були створені тільки для того, аби захищати султана, я відчув, як холод лине від будинків палацу і згущається навколо мене.

Раптом мені спало на думку, що молодий Влад Дракула був би чудовим яничаром. Імперія упустила нагоду, шанс додати більше жорстокості до своєї неймовірної сили. Їм треба було взяти його зовсім юним, тримати в Малій Азії замість того, щоб віддавати батькові. Зрештою він став занадто незалежним, зрадником, чесним тільки з собою, він катував своїх земляків так само, як і вбивав турецьких ворогів. «Як Сталін!» — я й сам здивувався від такої несподіваної думки, глянувши на Босфор. Сталін помер рік тому, і нові розповіді про його жорстокість просочилися в західну пресу. Я згадав статтю про одного відданого йому генерала, якого Сталін обвинуватив перед самою війною в тому, що той хотів скинути його. Генерала забрали із квартири посеред ночі й повісили вниз головою на багатолюдній залізничній станції за Москвою, де він провисів кілька днів, поки не вмер. Пасажири, які сідали й висаджувалися з потягів, бачили його, але ніхто навіть не насмілювався двічі подивитися на нього. Пізніше люди ближніх районів сперечалися між собою, чи це відбувалося насправді.

Такі неприємні думки переслідували мене, поки я переходив із кімнати в кімнату палацу. Скрізь мені марилося щось лиховісне або небезпечне, що могло просто бути доказом неймовірної влади султана — влади, що не ховалася, а швидше підкреслювалася вузькими коридорами, сходами, ґратчастими вікнами й закритими садами. Нарешті, бажаючи втекти із цих стін і від похмурого враження, у пошуках відпочинку від суміші елегантності й гноблення, я вийшов на залите сонцем зовнішнє подвір’я.

Проте тут я мав зустріти ще страшніших примар, тому що, судячи з мого путівника, саме там знаходився центр екзекуцій. На сторінках дуже докладно описувалися звички султана стинати голови дворянам й усім, хто був із ним не згоден. Зрадник із Валахії й султан були варті один одного, подумав я, відвертаючись із відразою. Прогулянка парком заспокоїла мої нерви, а низькі червоні промені сонця, що відбивалися у воді, де чорніли темні силуети кораблів, нагадали мені про те, що день добігав кінця і мені треба повертатися до Хелен та до можливих новин від її тітки.

Коли я приїхав, Хелен чекала на мене у вітальні з англійською газетою в руках.

— Як прогулянка? — запитала вона, підводячи очі.