Історик

— Ходімо до мене в кімнату, — сказала Хелен без церемоній, тільки-но ми підійшли до пансіону. — Нам треба поговорити наодинці.

Відсутність у неї дівочої сором’язливості, мабуть, побавила б мене за інших обставин, але зараз її обличчя було таким рішучим і серйозним, що мені залишалося тільки гадати про те, що вона мала на думці. Хоча тієї миті ніщо не могло б бути менш звабним, ніж вираз її обличчя. Ліжко в її кімнаті було акуратно застелене, а деякі її особисті речі були прибрані. Вона присіла на підвіконня й показала мені жестом на стілець.

— Послухай, — сказала вона, знімаючи рукавички й капелюшок. — Мені дещо спало на думку. Я думаю, що ми в пошуках Россі зайшли у глухий кут.

Я похмуро погодився.

— Саме про це я й думав останні півгодини. Хоча, може, Тургут знайде якусь нову інформацію серед своїх друзів.

Вона недовірливо похитала головою.

— Не будемо віддаватися незбутнім мріям.

— Нездійсненним мріям, — виправив я її без ентузіазму.

— Нездійсненним мріям, — повторила вона. — Я подумала про те, що ми ігноруємо дуже важливе джерело інформації.

Я вп’яв очі в неї.

— Яке це?

— Мою матір, — сказала вона просто. — Ти мав рацію, коли запитував мене про неї ще в Сполучених Штатах. Я цілий день про неї думала. Вона знала професора Россі задовго до того, як ти з ним познайомився, а я ніколи не розпитувала її про нього відтоді, коли вона сказала, що він мій батько. Не знаю, чому не запитувала, напевно, тому, що це було для неї болючою темою. До того ж, — вона зітхнула, — моя мати дуже проста. Я не думала, що вона може щось доповнити до моїх знань про роботу професора Россі. Навіть коли вона торік сказала мені, що професор Россі вірив у те, що Дракула все ще живий, я не здивувалася, адже я знаю, як багато в ній забобонів. Але зараз я думаю, чи не знає вона чогось, що може допомогти нам знайти його.

Надія ввірвалася в моє серце з її словами.

— Але як же нам поговорити з нею? Ти ж казала, що в неї немає телефону.

— Так, немає.

— Тоді… що?

Хелен склала рукавички й кокетливо ляснула ними об коліно.

— Нам треба буде зустрітися з нею особисто. Вона живе в селі під Будапештом.

— Що? — тепер прийшла моя черга дратуватися. — О, як легко. Ми просто сядемо на потяг із твоїм угорським паспортом і з моїм… американським і заїдемо поговорити з твоєю матінкою про Дракулу.

Несподівано Хелен посміхнулася.

— Немає причини гніватися, Поле, — сказала вона. — Є така угорська приказка: «Якщо щось можливо, це можна зробити».

Я розсміявся:

— Гаразд. Який у тебе план? Я помітив, що в тебе завжди один знайдеться.

— Так, у мене є один, — вона розправила рукавички. — Насправді я сподіваюся, що в моєї тітки виникне план.

— Твоєї тітки?

Хелен дивилась у вікно на блідо-жовті тиньковані старі будинки через вулицю. Вечоріло, і середземноморське сонце, яке я вже полюбив, забарвило у золотаві кольори все місто.

— Моя тітка працює в угорському міністерстві внутрішніх справ з 1948 року, вона досить поважна особа. Я здобула свою стипендію завдяки їй. У моїй країні неможливо досягти чогось без допомоги дядька або тітки. Вона старша сестра і зі своїм чоловіком допомогла моїй матері втекти з Румунії в Угорщину, де вони жили, це було саме перед моїм народженням. Ми дуже близькі з нею, вона зробить усе, що б я не попросила. На відміну від моєї матері, у неї є телефон, я думаю, нам треба зателефонувати їй.

— Ти вважаєш, що вона покличе твою матір і ми зможемо з нею поговорити?

Хелен застогнала.

— О Боже, ти думаєш, що ми зможемо говорити з ними по телефону про щось особисте й суперечливе?

— Вибач, — сказав я.

— Ні, ми самі туди поїдемо. Моя тітка це влаштує. Таким чином, ми зможемо особисто поговорити з матір’ю. До того ж, — якась ніжність з’явилася в її голосі, — вона буде така рада мене бачити. Це не так далеко звідси, а я не бачила її уже два роки.

— У такому разі, — сказав я, — заради Россі я готовий на все, хоча мені важко уявити, як можна просто так у темпі вальсу потрапити в комуністичну Угорщину.

— Ха! — чмихнула Хелен: — Тоді тобі буде ще важче уявити, як ти, за твоїми ж словами, в темпі вальсу потрапиш у комуністичну Румунію.

Цього разу я помовчав.

— Я знаю, — сказав я нарешті. — Я теж про це думав. Якщо могила Дракули не в Стамбулі, тоді де вона ще може бути?

Ми сиділи хвилину мовчки, кожен замислився про своє, у думках ми були неймовірно далекі одне від одного. Потім Хелен випросталася.

— Треба буде запитати в господарки, чи можна нам зателефонувати з холу, — сказала вона. — Тітка незабаром повернеться з роботи, мені хотілося б поговорити з нею просто зараз.

— Можна піти з тобою? — запитав я. — Зрештою, це мене теж стосується.

— Звичайно.

Хелен надягла рукавички, і ми пішли вниз, у вітальню. Десять хвилин у нас пішло на те, щоб пояснити наші наміри, але справа прискорилася, коли ми дали кілька турецьких лір і пообіцяли повністю заплатити за телефонний дзвінок. Хелен сиділа на стільці у вітальні й набирала величезну кількість цифр. Нарешті я побачив, як її обличчя посвітлішало.

— З’єднали, — вона посміхнулась мені щиро й відкрито. — Моїй тітці це не сподобається, — промовила вона, але раптом її обличчя засяяло: — Єва? — запитала вона. — Це Хелен!

Слухаючи уважно, я зрозумів, що вони, мабуть, розмовляють угорською. Я знав, що румунська мова належала до романської групи мов, тому думав, що зрозумію хоч кілька слів. Але мова Хелен була схожа на кінський галоп, до цієї фінно-угорської стихії я не міг пристосувати свої вуха ні на мить. Я подумав про те, розмовляє вона зі своїми родичами румунською чи ця частина їхнього життя померла давно під тиском держави. Голос її то підвищувався, то спадав, іноді його переривала посмішка, а іноді насуплені брови. Тітка Єва на іншому кінці дроту, мабуть, хотіла багато про що їй розповісти, іноді Хелен уважно слухала, а іноді вставляла якісь короткі вигуки.

Хелен, здавалося, забула про те, що я стою поруч, але потім раптом підвела погляд, хитро й переможно посміхнулася, ніби результат перемовин виявився позитивним. Вона посміхнулася в слухавку й повісила її. Тієї самої миті поруч із нами з’явилася наша консьєржка (її, очевидно, непокоїв телефонний рахунок), я швидко відрахував їй домовлену суму, додав ще трохи й поклав у її простягнену руку. Хелен уже піднімалася в кімнату, подаючи мені знак, щоб я йшов за нею. Я вважав, що така її таємничість дещо надмірна, але що я врешті-решт міг знати?

— Швидше, Хелен, — застогнав я, знову сідаючи у крісло. — Очікування мене вбиває.

— Гарні новини, — сказала вона спокійно. — Тітка, принаймні, постарається допомогти.

— Що ж ти їй сказала?

Вона посміхнулася.

— Мені треба було так багато сказати їй по телефону, але я мусила говорити офіційним тоном. Я сказала їй, що приїхала з колегою в Стамбул з метою наукового дослідження і що нам треба провести п’ять днів у Будапешті, аби закінчити наше дослідження. Я пояснила їй, що ти американський професор і що ми пишемо спільну статтю.

— На яку тему? — запитав я, починаючи щось розуміти.

— Робітничі рухи в Європі під час оттоманської окупації.

— Непогано, але я нічогісінько не знаю про це.

— Усе гаразд, — Хелен змахнула щось із коліна на своїй чорній спідниці. — Я розповім тобі трохи про це.

— Ти справді пішла в батька, — її ерудиція нагадала мені Россі, а цей коментар вилетів у мене раніше, ніж я міг про нього подумати.

Я глянув на неї, боячись, що якось скривдив її. Мені спало на думку, що тоді вперше зрозумів, що думаю про неї як про справжню дочку Россі, ніби навіть непомітно для себе я пройнявся цим.

Хелен здивувала мене тим, що посумнішала.

— Це гарне питання для генетики, — все, що вона сказала. — У кожному разі, Єва була незадоволена, коли я сказала, що ти американець. Я знала, що так і буде, адже вона завжди вважала мене імпульсивною й занадто схильною до ризиків. Напевно, це так, і звичайно ж, їй треба було зобразити невдоволення для тих, хто прослухує телефони.