Історик

Там дуже гарно, вам сподобається. Але це не найголовніша легенда. Це тільки легенда про заснування абатства.

Коли монастирю і його маленькій церкві виповнилося всього лише століття, один дуже набожний чернець на ім’я Мігель де Кукса, що вчив молодих, загадково вмер. Його довго оплакували, після чого поховали в підземному склепі. Ви ж знаєте, що саме завдяки цьому склепові ми й прославилися, тому що він є найдавнішою пам’яткою архітектури романського стилю в Європі. Так! — він постукав по стійці бару своїми довгими пальцями. — Так! Деякі люди кажуть, що ця честь випала монастирю Сен-П’єр, за Перпіньяном, але вони просто брешуть, щоб привернути увагу туристів.

— Як би там не було, цей великий учений чернець був похований у склепі, і незабаром після цього на монастир звалилося прокляття. Кілька ченців померли від незрозумілої чуми. Один за одним вони були знайдені мертвими у своїх келіях (келії чудові, вони вам сподобаються). Вони — найкрасивіші у Європі. Отож ченців знаходили мертвими, вони були білі, як примари, ніби в їхніх венах не було крові. Усі підозрювали, що це отрута.

Нарешті, молодий чернець — улюблений учень того ченця, що помер, пішов у склеп і викопав свого вчителя, всупереч усім протестам дуже наляканого настоятеля. Виявилося, що їхній учитель живий — розумієш, про що я? Жива смерть! Ночами він піднімався, щоб забрати життя інших ченців. Щоб відправити душу нещасного куди слід, вони набрали святої води зі святого місця в горах, узяли дуже гострий кілок… — метрдотель зробив у повітрі знак, щоб я зрозуміла, наскільки гострим був предмет.

Я з великою увагою сконцентрувалася на оповідачі та його дивній французькій мові, намагаючись зібрати історію в одне ціле. Батько припинив перекладати, і його виделка впала на тарілку. Коли я глянула на батька, то побачила, що він зблід, як скатертина, і пильно дивиться на нашого нового друга.

— Можна нам… — він відкашлявся й кілька разів витер рот серветкою. — Можна нам кави?

— Але ви ще не скуштували салату, — господар мав засмучений вигляд. — Так не можна. Потім на вечерю в нас ще є poires belles-Helene — смачний сир, а також gateau для молодої леді.

— Звісно, звісно, — поспішив сказати батько. — Принесіть нам все це, так.

На нижній запиленій площі лунала музика з гучномовця, там розігрувалась якась місцева вистава, у якій брали участь приблизно десять або дванадцять дітей, — усе це нагадувало мені «Кармен». Маленькі дівчатка кружляли на місці, розмахуючи оборками своїх платтячок від стегон до щиколоток, їхні голови граціозно погойдувалися під мереживними мантильями. Маленькі хлопчики тупотіли, ставали на коліно й кружляли навколо дівчаток. На хлопчиках були короткі чорні жакети, вузькі штанці, а на голові — вельветові берети. Музика гучно грала, її звуки часом нагадували удари батога, звук ставав дедалі голоснішим, коли ми підійшли ближче. Кілька інших туристів стояли й спостерігали за танцюристами, батьки, бабусі й дідусі сиділи в ряд на складаних стільчиках біля порожнього фонтана й аплодували щораз, коли тупіт хлопчиків сягав крещендо.

Ми подивилися виставу кілька хвилин, а потім повернулися й пішли нагору, по дорозі, що тяглася від площі прямо до церкви. Батько нічого не сказав про сонце, яке швидко заходило, але я відчувала, що наші швидкі кроки були пов’язані зі швидким погасанням дня, і я не здивувалася, коли раптово, за одну мить, все світло зникло з цієї дикої місцевості Коли ми сходили, на обрії виднілися самотні вершини синьо-чорних Піренейських гір. Незабаром вони злилися з синьо-чорним небом. Зі стіни церкви відкривався величний краєвид, не запаморочливий, як види біля деяких міст Італії, які мені все ще снилися. Тут відкривався широкий краєвид: рівнини й пагорби ставали передгір’ям, що у свою чергу піднімалося й переходило в темні вершини, які закривали собою весь світ. Під нами спалахнули вогні міста, довгими алеями й вулицями йшли люди, розмовляли й сміялися, а з огороджених садів линув запах, схожий на аромат гвоздики. Ластівки то залітали, то вилітали із церковної дзвіниці, кружляли над нею, немов окреслюючи невидимою ниткою повітря. Я помітила одного птаха, що непевно літав серед інших, він пересувався легко й незграбно, а не швидко, і я зрозуміла, що це кажан, якого можна було помітити лише на тлі тьмяного світла.

Батько зітхнув і поставив ногу на великий камінь, схожий на стовпчик. Може, за допомогою цього каменя забиралися на віслюка? Заради мене батько висловлювався вголос. Чим би не був цей камінь, він століттями спостерігав за цим краєвидом, бачив безліч заходів сонця, відносно недавню заміну свічок на електричні лампи, які освітлювали обнесені високою стіною вулиці й кафе. Батько знову був спокійний, після того як ми добре повечеряли й прогулялися на свіжому повітрі, але все одно мені здавалося, що у нього цей спокій не просто так. Я не наважувалася запитати його, чому в нього була така дивна реакція на історію, розказану нам метрдотелем, у мене було таке відчуття, що батько знав історії набагато страшніші, ніж та, котру він почав мені розповідати. Цього разу мені не довелося просити його продовжувати, мені здавалося, що зараз він сам цього хотів, щоб не згадувати про щось жахливіше.

Розділ 8

— Я прочитав першого листа:

13 грудня 1930 року

Трініті-коледж, Оксфорд

Мій любий і нещасний спадкоємцю!

Мені приємно усвідомлювати той факт, що за церковним календарем сьогодні день Лючії, святої Світла. Цю традицію принесли вікінги з Італії. Що може бути кращим захистом від сил темряви — внутрішніх, зовнішні і вічних; що може бути кращим за світло й тепло, коли насувається найкоротший та найхолодніший день року? Я все ще тут після безсонної ночі. Чи будеш ти здивований, коли я скажу тобі, що зараз я сплю зі жмутом часнику під подушкою й ношу на своїй атеїстичній шиї маленький золотий хрестик? Звичайно ж, це не так, я не роблю всього цього, але я дозволю тобі уявити такі форми захисту, якщо ти хочеш знати, у них є свої психологічні й інтелектуальні еквіваленти. І з цими я не розлучаюся ні вдень ні вночі.

Підіб’ємо підсумки мого дослідження: так, минулого літа я змінив свої плани, щоб поїхати в Стамбул, я вніс зміни через один маленький пергамент. Я вивчив кожен документ, який мені пощастило знайти в Оксфорді й у Лондоні, я вивчив усе, що може хоч якось стосуватись Дракули й моєї загадкової порожньої книги. Я зробив велику кількість записів на цю тему, які ти, схвильований читачу, знайдеш у конверті разом із цими листами. З того часу я додав до них дещо, про що ти дізнаєшся пізніше, я сподіваюся, ці записи захищатимуть й оберігатимуть тебе.

Я не раз збирався кинути це марне дослідження, цю гонитву за випадковим знаком у випадково знайденій книзі того вечора, коли я збирався вирушити у Грецію. Я чудово розумів, що сприйняв усе це як виклик долі, у який, до речі, навіть не вірив. Можливо, я переслідував невловиме й зле слово «Дракула» по всій історії через наукову браваду, щоб довести собі, що можу знайти історичний слід чого завгодно. До речі, через це я заганяв себе у тверді рамки дисципліни, я склав чисті сорочки й вигорілий на сонці капелюх, я забув про все того останнього вечора.

Але, як завжди, я дуже ретельно збирався в подорож і того вечора перевершив сам себе — у мене ще залишався час до того, як лягти спати, щоб уранці вирушити на потяг. У мене був вибір: я міг піти в «Голден Вулф», замовити собі пива й перевірити, чи там був мій вірний друг Хеджес, або — невдала думка — всупереч своєму бажанню, я міг ще раз зайти у відділ рідкісної книги, що працював до дев’ятої. Там була одна папка, яку я хотів знайти (хоча сумнівався, що це зможе хоч якось допомогти справі). У ній ішлося про Оттоманську імперію, яка вразила мене тим, що існувала в період життя Влада Тепеса, оскільки перелічені там документи були датовані переважно серединою й кінцем п’ятнадцятого сторіччя.

Звичайно ж, я говорив собі, що мені не слід ганятися за кожним документом про Європу або Азію того періоду — на це можна витратити роки, навіть ціле життя, а я не збирався писати статтю про ці криваві марні перегони. Але я повернув в інший бік від веселого пабу — це була помилка, що згубила багатьох нещасних учених, і я пішов у відділ рідкісної книги.

Я легко знайшов папку з документами, у якій було чотири чи п’ять згортків з оттоманських земель — усе це подарували університетові у вісімнадцятому столітті. Кожен згорток написано арабською в’яззю. У першому опис був англійською мовою, завдяки якій я зрозумів, що це не було дорогоцінним скарбом, якщо можна так сказати. (Я одразу звернувся до англійського тлумачення, тому що, на жаль, моя арабська була на початковій стадії, де, імовірно, вона й залишиться. Людина може володіти тільки декількома необхідними мовами або кинути всі й зайнятися лінгвістикою.) У трьох згортках була інформація про податки, що стягував султан Мехмед II з народів Анатолії. В останньому перелічувалися податки, які збиралися з міст Сараєво й Скоп’є. Це було вже набагато ближче до дому, зважаючи на те, що домом для мене в той час було житло Дракули у Валахії, але все одно це було далеко, тим більше з огляду на ті часи. Зітхнувши, я переглянув документи й вирішив, що ненадовго все-таки треба буде заскочити в «Голден Вулф», щоб поліпшити свій настрій. Збираючи письмена, щоб скласти їх назад у папку, я звернув увагу на невеликий напис на звороті останнього документа.

Це був короткий список, написаний звичайним шрифтом на звороті документа про податки, що стягувались із Сараєво й Скоп є. Зацікавившись, я прочитав цей список. З’ясувалося, що там записувалися витрати: придбані товари були записані ліворуч, а вартість у невизначеній валюті була акуратно позначена праворуч. «П’ять молодих гірських левів для Його Величності султана, 45, — читав я з інтересом. — Два золоті ремені з коштовним камінням для султана, 290. Двісті овечих шкур для султана, 89, — від останнього напису в мене волосся на руках стало сторчма, і я підніс документ до очей. — Карти й військові записи Ордену Дракона, 12».

Ти можеш запитати, як міг я прочитати все це за один раз, коли, як я вже зізнався, у мене мінімальні знання з арабської? Мій кмітливий читачу, ти пильнуєш, уважно стежиш за кожним моїм словом і правильно робиш. Той напис, той середньовічний меморандум був написаний латиною. А внизу стояла дата, ледве помітна, саме через неї я причепився до цього напису: 1490 рік.

1490 року, згадав я, Орден Дракона лежав у руїнах, розгромлений оттоманською імперією, Влад Дракула вже чотирнадцять років як помер і був похований, за легендою, у монастирі на озері Снагов. Карти Ордену, записи й таємниці, судячи з цього неясного напису, купувалися дешево, дуже дешево у порівнянні з ременями, посипаними коштовним камінням, і купою овечих шкур. Можливо, їх запропонували цьому купцеві в останню мить як цікавий екземпляр, приклад перемоги над бюрократією, щоб потішити й підлеститись до ерудованого султана, чий батько або дід захоплювався жорстокістю Ордену Дракона, що тривожив кордони імперії. Чи був цей торговець балканським мандрівником, може, він писав латиною й говорив на слов’янських і латинських діалектах? Без сумніву, він був добре освічений, якщо зміг написати все це. Можливо, це був єврейський торговець, що володів трьома або чотирма мовами. Ким би він не був, я подякував йому за те, що він записав ці витрати. Якби тільки караван із цим добром пройшов свій шлях без перешкод, якби він благополучно потрапив у руки султана, якби (що мало ймовірно) все це могло зберегтися в скарбниці султана, серед коштовностей, битої міді, візантійського скла, по-варварськи викрадених церковних реліквій, творів перських поетів, книг про кабалу, атласів, астрономічних карт…

Я підійшов до стола, за яким сидів бібліотекар і перевіряв шухляди.

— Вибачте, — сказав я, — у вас є списки історичних архівів країн? Архіви… Туреччини, наприклад?

— Я знаю, що ви шукаєте, сер. Існує такий перелік, його складають для університетів і музеїв, хоча ці списки не завершені. У нас їх немає, але ви можете подивитися в центральній бібліотеці. Вона відчиняється завтра о дев’ятій годині ранку.

Я згадав, що мій потяг відходить тільки о 10:14. Приблизно за десять хвилин я міг переглянути все можливе. І якщо серед них я зустріну ім’я султана Мехмеда II або імена його безпосередніх спадкоємців, тоді… зрештою, мені не так вже й хотілося подивитися острів Родос.

Щиро ваш у глибокому горі, Бартоломео Россі