Історик

Два роки тому я розклав у хронологічній послідовності манускрипти сера Томаса Мора, а також деякі листи Ганса Альбрехта з Амстердама, а зовсім недавно допомагав скласти каталог за фламандськими бухгалтерськими книгами 1680 року. Як історик я знав, що, виклавши архівні документи в хронологічній послідовності, можна швидше дійти до розгадки. Я витягнув папір й олівець, записав перелік документів і витяг їх. Першими були документи Россі, надруковані на тонкому папері. Вони рясніли густими рядками найтонших друкованих літер, що більш-менш нагадували листи. Я обережно відклав їх убік, не дозволяючи собі розглянути їх краще.

Другим документом була карта, намальована від руки з великою старанністю й обережністю. Карта вже почала вицвітати, позначки місцями ледь проглядалися на товстому аркуші з іноземного блокнота (мабуть, аркуш було вирвано з якоїсь старої записної книжки). Далі йшли дві схожі карти, потім три сторінки з різноманітними написами, зробленими від руки — на перший погляд, вони здалися розбірливими. Їх я теж відклав убік. Наступною була друкована брошура, що запрошувала туристів у «Романтичну Румунію», напис було зроблено англійською мовою, за оформленням обкладинки й малюнками цей документ можна було віднести до 1920-х або 1930-х років. Потім ішли дві розписки про перебування в готелі й про обіди. До речі, це було у Стамбулі. Далі — двоколірна, неакуратно надрукована дорожня карта Балканських гір. І останнім я витяг маленький білий конверт, запечатаний і не підписаний. Я героїчно відклав його вбік, не доторкнувшись до печатки.

Це було все. Я перевернув коричневий конверт і навіть потрусив його, тож я помітив би навіть мертву муху, якби вона випала. Коли я зробив усе це, у мене раптом (тоді вперше) з’явилося відчуття, що далі переслідуватиме мене завжди, коли я робитиму те, що від мене вимагалося, — я відчув присутність Россі, його гордість за мою старанність, ніби його все ще живий дух говорив зі мною так, наче він сам. Я знав, що він старанно все досліджував, як і те, що він нічого не пропускав, нічим не нехтував, жодним документом, жодним архівом, як би далеко вони не знаходилися, і, звичайно ж, він не нехтував ідеями, якими б застарілими вони не здавалися його колегам. Його зникнення й те, що я був йому потрібен (як я сміливо подумав), несподівано зблизили нас із ним, ми стали майже одним цілим. У мене було таке відчуття, ніби він обіцяв мені, що саме так і буде, він передбачав цю схожість і весь цей час чекав, поки я зрозумію це.

Зараз переді мною на столі лежали аркуші з конверта. Я почав з листів, густо надрукованих на тонкому папері, в них було кілька помилок і кілька виправлень. З кожного листа була зроблено копію, і вони вже були розкладені в хронологічному порядку. Кожен лист був ретельно датований: грудень 1930 року. Це були листи більш ніж двадцятилітньої давнини. Кожен був підписаний: Трініті-коледж, Оксфорд і більше нічого. Я переглянув перший лист. У ньому розповідалося про історію знаходження загадкової книги і початок дослідження в Оксфордському університеті. Лист було підписано: «Ваш у біді, Бартоломео Россі». Лист починався… (я тримав тонкий папір дуже обережно, навіть тоді, коли мої руки почали тремтіти), лист починався в дуже дружній манері: «Мій любий і нещасний спадкоємцю…».

Раптом батько замовк. Почувши тремтіння в його голосі, я тактовно відвернулась, чекаючи, поки він оговтається. Ми мовчки підвелися, взяли наші піджаки й пішли через гарну маленьку площу, удаючи, що фасад церкви усе ще цікавить нас.

Розділ 7

Батько кілька тижнів не залишав Амстердам, і в цей час я відчула, що він якось став по-особливому за мною спостерігати. Одного разу я повернулася зі школи трохи пізніше, ніж звичайно: коли я ввійшла у дім, то побачила, що місіс Клей розмовляє з батьком по телефону. Вона відразу ж передала мені слухавку.

— Де ти була? — запитав батько. Він телефонував зі свого кабінету в Центрі миру й демократії. — Я вже двічі телефонував, а місіс Клей казала, що тебе не бачила. Ти змусила її хвилюватися.

Але насправді це він хвилювався, я точно знала, хоча він намагався говорити спокійно.

— Я читала в кафе-магазині, що поруч зі школою, — відповіла я.

— Гаразд, — сказав батько. — Чому ти не зателефонувала мені або місіс Клей, якщо знала, що спізнишся?

Мені не хотілося виправдовуватися, але я пообіцяла, що наступного разу зателефоную. Того вечора батько повернувся рано, ми повечеряли, і він уголос читав мені розділи з книги «Великі надії». Потім він дістав кілька альбомів із фотографіями, і ми переглянули їх разом: Париж, Лондон, Бостон, мої перший роликові ковзани, мій випуск після третього класу, Париж, Лондон, Рим. На всіх знімках була тільки я біля Пантеона або Пер Лашез. Батько завжди фотографував, а подорожували ми лише удвох. О дев’ятій годині він перевірив двері, вікна й відправив мене спати.

Наступного разу, запізнюючись, я зателефонувала місіс Клей. Я сказала їй, що ми з однокласницею вирішили виконати разом домашню роботу за чашкою чаю. Вона відпустила мене. Я поклала слухавку і пішла до університетської бібліотеки. Йохан Біннертс, бібліотекар відділу колекції середньовічних книг, уже звик до мене, принаймні, він завжди посміхався, коли я підходила до нього з новим питанням, і цікавився, як просувається моя робота з історії. Містер Біннертс знайшов для мене уривок із тексту сімнадцятого сторіччя, я дуже зраділа і якийсь час вивчала його, роблячи нотатки. Зараз у моєму кабінеті в Оксфорді є копія цього тексту: кілька років тому я знайшла ту саму книгу в одній із книгарень: книга лорда Гелінґа «Історія Центральної Європи». У мене ще збереглася сентиментальна прихильність до цієї книги, навіть після стількох років, хоча я ніколи не розкривала її без якогось неприємного почуття. Я чудово пам’ятаю, як дитячою рукою переписувала абзаци з цієї книги у свою записну книжку: «Влад Дракула був не тільки дуже жорстоким, але й дуже сміливим. Він був настільки безстрашним, що 1462 року перетнув річку Дунай і верхи на коні вночі атакував табір султана Мехмеда II, який планував напасти на Валахію. Під час цього походу Дракула вбив кілька тисяч турецьких солдатів, але перш ніж оттоманська варта змусила валахійців відступити, султан встиг утекти.

Схожу інформацію можна знайти про будь-якого великого правителя тогочасної Європи. У багатьох випадках відомостей навіть більше, а про деяких феодалів — значно більше. Проте інформація про Дракулу незвичайна тим, що вона довговічна, інакше кажучи, він не вмер як історична особистість, і легенда про нього усе ще живе. Кілька джерел, які можна знайти в Англії, побічно або прямо ведуть до інших джерел, розмаїтість яких може спантеличити багатьох істориків. Здавалося, він був добре відомий своєю жорстокістю по всій Європі навіть за свого життя — це можна вважати значним досягненням для тих часів, коли Європа була великою і, на наш погляд, роз’єднаною, коли держави спілкувалися за допомогою гінців і річкових суден і коли жахлива жорстокість була не такою вже рідкістю серед знаті. Сумнівна слава Дракули не закінчилася після його загадкової смерті й дивного похорону 1476 року — здавалося, вона продовжувала жити, не слабнучи, доки не перейшла в яскраву інтерпретацію на Заході».

Тут закінчувався вступ до розділу про Дракулу. У мене було вже й так забагато інформації для одного дня, щоб обміркувати все це, але я таки пішла у відділ англійської літератури й зраділа, коли виявилося, що в бібліотеці була копія видання Брема Стокера «Дракула». Я зрозуміла, що мені доведеться кілька разів прийти в бібліотеку, щоб прочитати її. Я не знала, чи можна мені виписати цю книгу, але навіть якби й можна було, я б не хотіла приносити її додому. Адже там я не знатиму, ховати книгу чи обережно читати її відкрито. Я вирішила читати «Дракулу» у кріслі біля вікна бібліотеки. З нього відкривався вид на мій улюблений канал Сингел, поруч із яким знаходився квітковий ринок, а люди купували оселедці на закуску в невеликому кіоску. Це було чудове, ізольоване місце, книжкові полиці відгороджували мене від інших читачів у бібліотеці.