Історик

— Я переміг, а вони зникли. — Він поклав руку на красиво оздоблену шкіряну палітурку. — Султан боявся мене: заснував орден лицарів, аби переслідувати мене. Вони досі все ще існують десь у Царграді й намагаються докучати мені. Але їх стає дедалі менше й менше, їх чисельність зменшується на очах, у теж час як кількість моїх слуг збільшується по всій земній кулі.

Він випростався.

— Ходімо, я покажу вам інші скарби, а ви висловите мені свої пропозиції щодо того, як класифікувати їх.

Він водив мене від розділу до розділу, виокремлюючи деякі раритети, і я зрозумів, що мої припущення про його систему класифікації були правильні. Особливо велика шафа містила відомості про катування від давніх часів до наших днів. Там були відомості про в’язниці середньовічної Англії, про камери катувань інквізиторів, про експерименти третього Рейху. У деяких книгах доби Ренесансу наводилися зображення знарядь катувань та різних частин людського тіла. Другу частину кімнати було відведено історії церковної єресі, до якої застосовувалося катування всіма тими інструментами. Інший кут був присвячений алхімії, наступний — чаклунству, далі — філософія найнеприємнішого напряму.

Дракула зупинився перед великою книжковою полицею й ніжно поклав на неї руку.

— Це мене особливо цікавить, як і вас, гадаю, зацікавить. Мої біографії.

Кожна книга на цих полицях була якось пов’язана з його життям. Там були праці візантійських й оттоманських істориків — рідкісні оригінали, а також їх перевидання протягом століть. Там були памфлети середньовічної Німеччини, Росії, Угорщини, Константинополя — в усіх розповідалося про його злочини. Багато які з цих книг я ніколи не бачив або ніколи не чув про них, і в мене виникла неусвідомлена цікавість, але потім я стримав себе, згадавши, що в мене більше не буде можливості продовжувати дослідження. Там була величезна кількість книг із фольклору сімнадцятого сторіччя, у яких містилися легенди про вампірів — мене вразило те, що він відверто додав це до своїх біографій. Дракула поклав руку на одне з перших видань Брема Стокера, посміхнувся й нічого не сказав. Потім повільно перейшов до іншого розділу.

— Це теж вам буде дуже цікаво, — зауважив він. — Це праці з історії вашого століття — двадцятого. Дуже гарне століття, я з нетерпінням чекаю продовження. У мій час князь за один раз міг знищити лише одного докучливого ворога. А ви робите це з неймовірним розмахом. Подумайте, наприклад, про таке вдосконалення — від проклятої гармати, що знищила стіни Константинополя, до божественного вогню, який ваша винахідлива країна скинула на японські міста кілька років тому. — Він величаво уклонився, ніби вітаючи мене. — Ви вже читали ці праці, професоре, але, можливо, тепер подивитесь на них під іншим кутом.

Нарешті він запросив мене сісти до вогню, і я знайшов поруч зі своїм ліктем гарячий чай. Коли ми обидва сиділи в наших кріслах, він звернувся до мене:

— Незабаром мені треба буде освіжитися, — тихо сказав він. — Але спочатку я хочу запитати вас.

Мої руки почали тремтіти, і я нічого не міг вдіяти. До цього часу я намагався говорити з ним якнайменше, щоб не викликати його гніву.

— Ви насолоджувалися моєю гостинністю, такою, яку я можу надати тут, і моєю вірою в вас. Ви будете насолоджуватися вічним життям, яким може мало хто похвалитися. Ви можете вільно користуватися найкращим на землі архівом. Вам відкрито такі рідкісні праці, які більше не можна побачити ніде. Усе це — ваше.

Він ворухнувся у кріслі, наче йому було важко довго тримати прямо своє мертве тіло.

— Більше того, ви людина з оригінальною уявою, винятковою акуратністю і тверезим мисленням. Я багато чого навчився із ваших методів дослідження, ваших неабияких знань й уяви вченого. За всі ці якості, а також за колосальний розум я й переніс вас сюди, у свою скарбницю.

І знову він замовк. Я втупився в нього, не в змозі відвести погляд. А він дивився на вогонь.

— Із вашою незаперечною чесністю ви не можете не визнавати уроків історії, — сказав він. — Історія вчить нас, що природа людини — це зло. Досконалість у добрі недосяжна, але досконалість у злі реальна. Чому б вам не використати ваш чудовий розум для того, щоб служити досконалості? Я прошу, друже мій, з власної волі приєднатися до моїх досліджень. Якщо ви зробите так, то позбавите себе від великих страждань, а мене — від великих проблем. Разом ми приведемо історичну науку до таких вершин, яких ще не бачив світ. Що можна порівняти з яскравістю живої історії? Для вас здійсниться мрія будь-якого історика — історія стане для вас реальністю. Ми обмиємо наші розуми найчистішою кров’ю.

І тоді він спрямував на мене всю могутність свого погляду, і очі його палали мудрістю, а червоні губи розсунулися. Це обличчя могло вразити найвитонченішим інтелектом, якби його не спотворювала така ненависть. Я стримував себе, щоб не зомліти, щоб не кинутися до нього й не впасти перед ним навколішки, не під датися йому. Він був лідером, вождем. Він не терпів заперечень.

Я зібрав усю свою любов, яку відчував до всіх у своєму житті, і вимовив чітко, наскільки міг, лише одне слово:

— Ніколи.

Його обличчя спалахнуло від гніву, сполотніло, ніздрі й губи затремтіли.

— Ви, без сумніву, помрете тут, професоре Россі, — сказав він, насилу стримуючи лють. — Ви ніколи не вийдете із цієї кімнати живим, хоча в новому житті зможете виходити з неї. Чому б не залишити собі певний вибір?

— Ні, — тихо відповів я.

Він підвівся, і в його посмішці була погроза.

— Тоді ви будете працювати на мене всупереч своєму бажанню, — сказав він.

Темрява стала насуватися на очі, але внутрішньо я тримався — за що? Шкіра в мене почала тремтіти, зірки спалахнули на тлі темних стін кімнати. Коли він підступив ближче, я побачив його обличчя без маски: видовище таке жахливе, що я не можу згадати його зараз, хоч і намагаюсь. А потім я нічого не пам’ятав тривалий час.

Я прийшов до пам’яті в саркофазі, у темряві, і подумав, що це знову перший день і я вперше прокинувся тут, — але потім згадав, що точно знаю, де знаходжусь. Я був дуже слабкий, значно слабший цього разу, бо рана на моїй шиї кровоточила й пульсувала. Я втратив кров, але не так багато, щоб позбутися сил. За якийсь час мені вдалося посунутись, а потім і вибратися зі свого ув’язнення. Я згадав ту мить, коли знепритомнів. У тьмяному сяйві свічок я бачив, що Дракула знову спить у своїй величезній труні. Його розплющені очі блищать, як скло, губи червоні, рука міцно тримає кинджал. Я відвернувся, жахаючись тілом і душею, сів біля вогню й спробував поїсти — страви на столі чекали на мене.

Як видно, він хоче знищувати мене поступово, протримати мене до останньої хвилини, пропонуючи той вибір, що він надав мені вчора: щоб я все-таки перейшов на його бік вільно, за власним твердим бажанням. Тепер у мене одна мета… ні, дві: померти, зберігши в собі якнайбільше власних якостей, сподіваючись, що вони потім будуть тим маленьким опором проти злих учинків, які я буду скоювати, коли стану живим мерцем; мені треба залишатися живим якомога довше, щоб більше записати, хоча, можливо, цей запис теж перетвориться на мертвий пил. Тільки ці дві мети підтримують мене. Доля моя занадто жахлива, щоб я міг плакати.

Третій день

Я вже не впевнений, який це день: починаю відчувати, що минуло кілька днів, або я спав кілька тижнів, або моє викрадення трапилося місяць тому. У кожному разі, пишу я втретє. Я цілий день обстежував бібліотеку: не для того, щоб за бажанням Дракули скласти каталог, а для того, щоб знайти якнайбільше інформації, яка б стала у пригоді кому-небудь, хоч це марно. Тож просто запишу, що знайшов сьогодні. Наполеон наказав убити двох своїх генералів під час першого року свого імператорства — про ці смерті я ніде не читав. Я також встиг переглянути короткий твір Анни Комніної, візантійського історика, названий «Застосування імператором катування на благо народу», якщо моя грецька не зраджує мене. У розділі алхімії я знайшов красиво ілюстровану книгу Кабали, можливо, з Персії. На полицях єресі я натрапив на працю візантійського святого Іоана, але там щось не так із початком тексту — там ідеться про темряву, а не про світло. Треба буде уважно перечитати її. Я також знайшов англійське видання, датоване 1521 роком, під назвою «Філософія жахливого» — це твір про Карпати, а я було вважав, що його загублено.