Історик

Бібліотекар мовчки стояв і уважно вивчав мене.

Ранов посміхнувся:

— Ви голодні? Тут ще не настав час обіду — він буде о шостій. На жаль, доведеться почекати.

Він повернувся до нас спиною й почав вивчати полицю із книгами в шкіряних палітурках. Тим усе й скінчилося.

Хелен пройшла за мною до дверей і стиснула мою руку.

— Ходімо прогуляємось? — запропонувала вона, щойно ми опинились надворі.

— Я не впевнений, бо що ж ми робитимемо без Ранова, — відгукнувся я серйозно. — Про що говорити без нього?

Хелен розсміялася, але я бачив, що вона теж хвилювалася.

— Може, мені повернутися й спробувати спокусити його?

— Ні, — сказав я, — краще не треба. Що більше ми його відволікатимемо, то більше він цікавитеметься діями Стойчева. Спекатися його не легше, ніж мухи.

— Він би був гарною мухою.

Хелен узяла мене під руку.

Сонце все ще було яскравим і пекло, коли ми вийшли з тіні величезних монастирських стін і галерей. Подивившись угору, я побачив укриті лісом схили навколо монастиря й скелясті вершини над ними. Далеко у височині кружляв орел. Ченці у важких підперезаних чорних мантіях й у високих чорних капелюхах, з довгими чорними бородами ходили між церквою й монастирем, підмітали дерев’яну підлогу галерей або сиділи в тіні біля ґанку церкви. Мені було цікаво, як вони зносять літню спеку в такому одязі. Усередині церква була дуже гарною, там було по-весняному прохолодно, вона освітлювалася лише вогниками свічок і сяйвом золота, міді й коштовностей. Внутрішні стіни були прикрашені чудовими фресками.

— Дев’ятнадцяте сторіччя, — упевнено визначила Хелен, а я зупинився перед особливо похмурою картиною: святий із довгою сивою бородою й акуратно розділеним проділом довгим волоссям, дивився просто на нас. — Іван Рільський. — Хелен прочитала вголос букви над зображенням.

— Той, чиї мощі перенесено сюди за вісім років до того, як нашого друга з Валахії привезли у Болгарію, так? У «Хроніці» він згадується.

— Так, — Хелен зупинилася, роздивляючись портрет, наче святий міг заговорити до нас, коли простояти поруч трохи довше.

Нескінченне очікування почало нервувати мене.

— Хелен, — сказав я, — ходімо гуляти. Ми можемо забратися на ту гору й подивитися звідти. У мене таке відчуття, що коли я не переключуся, то збожеволію, думаючи про Россі.

— Добре, — погодилася Хелен і уважно подивилась на мене, начебто оцінюючи моє нетерпіння. — Тільки не дуже далеко. Ранов не дозволить нам відійти на велику відстань.

Дорога вгору проходила крізь густий ліс, що захищав нас від полуденної спеки так само добре, як і церква. Так було приємно звільнитися від Ранова, що якийсь час ми просто трималися за руки, широко розмахуючи ними.

— Як ти гадаєш, йому важко було вибрати між нами й Стойчевим?

— О ні, — спокійно заперечила Хелен. — Він, без сумніву, доручив комусь стежити за нами. Незабаром ми дізнаємося, хто це, особливо якщо зникнемо більш ніж на півгодини. Він просто не може йти тільки за нами, йому треба уважно стежити за Стойчевим, щоб дізнатися, до чого призведе наше дослідження.

— Твої слова лунають так, наче ти вважаєш це чимось звичайнісіньким, — сказав я їй, милуючись її профілем.

Коли вона йшла стежкою, то відсунула капелюшок трохи назад, і її обличчя трохи розчервонілося.

— Не уявляю, як це — вирости серед такого цинізму, під постійним наглядом.

Хелен знизала плечима.

— Мені це не здається таким жахливим, бо я нічого іншого я не знала.

— І все ж таки ти захотіла покинути батьківщину й поїхати на Захід?

— Так, — погодилася вона, скоса поглядаючи на мене. — Я хотіла покинути батьківщину.

Ми зупинилися біля зваленого дерева, щоб відпочити.

— Я думаю про те, чому вони дозволили нам в’їхати в Болгарію, — зізнався я Хелен, навіть тут, у лісі, понизивши голос.

— І чому вони взагалі дозволяють нам ходити самим, — кивнула вона. — Ти думав про це?

— Мені здається, — повільно сказав я їй, — якщо вони не зупиняють нас у наших пошуках, — а це вони можуть легко зробити, — то це тому, що хочуть, аби ми знайшли це.

— Відмінно, Шерлоку! — Хелен плеснула в долоні перед моїм обличчям. — Ти багато що починаєш розуміти.

— Припустимо, що вони знають або здогадуються про те, що ми шукаємо. Невже вони вірять, що Влад Дракула живий мрець? — мені дуже важко було вимовити це вголос, хоча я майже шепотів. — Ти багато разів сама мені говорила, що комуністичний уряд зневажає селянські забобони. Навіщо їм заохочувати нас, замість того щоб заборонити? Може, вони думають, що дістануть надприродну владу над болгарським народом, знайшовши його могилу?

Хелен похитала головою.

— Цього не може бути. Безперечно, влада цікавить їх, але завжди з наукового погляду. До того ж, коли має бути відкрито щось цікаве, вони не хотіли 6 віддавати цю честь американцям. — Хелен замислилась. — Подумай, що може бути могутнішим для науки, як не знання того, що мертвого можна оживити або позбавити смерті, що майже те саме? Особливо для Східного блоку з їхніми забальзамованими лідерами в мавзолеях.

Я згадав обличчя Георгія Димитрова у софійському мавзолеї.

— Тоді в нас є ще більше причин знищити Дракулу, — сказав я, відчуваючи, як піт виступає в мене на чолі.

— А мені цікаво, — додала спокійно Хелен, — якщо ми його знищимо, чи відіграватиме це якусь роль у майбутньому. Згадай, що зробили зі своїми народами Сталін і Гітлер! їм не обов’язково було жити п’ятсот років, щоб скоїти свої злочини.

— Розумію, — сказав я, — я теж про це думав.

Хелен кивнула.

— Дивно те, що Сталін відкрито захоплювався Іваном Грозним. Два лідери, які хотіли пригноблювати й убивати власний народ, робили все необхідне, аби побільшувати свою владу. А ким, назвою думку, захоплювався Іван Грозний?

Я відчув, як кров відринула від серця.

— Ти говорила мені, що в Росії існує багато казок про Дракулу.

— Саме так.

Я уважно подивився на неї.

— Ти можеш уявити світ, у якому Сталін міг би жити п’ятсот років? — Хелен говорила, віддираючи нігтями м’яку кору з дерева. — Або навіть вічно?

Я стиснув кулаки.

— Як ти гадаєш, чи можна знайти середньовічну могилу так, щоб про це ніхто не знав?

— Це дуже важко, майже неймовірно. Я впевнена, що їхні люди за нами всюди стежать.

Тієї миті якась людина вийшла з-за повороту стежки. Я був так уражений цим, що ледве не вилаявся вголос. Але це був звичайний чоловік, просто одягнений, із в’язкою хмизу на плечах, він помахав нам, вітаючись. Я подивився на Хелен.

— Бачиш? — тихо сказала вона.

Трохи вище, під горою, ми побачили крутий кам’яний виступ.

— Подивись, — сказала Хелен. — Давай посидимо тут кілька хвилин.

Під нами лежала долина, вкрита густим лісом, вона була майже заповнена стінами й дахами монастиря. Зараз я дуже добре бачив неймовірні розміри цього комплексу. Він був схожий на кутасту оболонку навколо церкви, чиї бані сяяли у полуденному сяйві. Посередині височіла вежа Хреліо.

— Звідси, згори, видно, яким неприступним було це місце. Уявляєш, скільки разів, мабуть, вороги також звідси розглядали його.

— Або прочани, — нагадала мені Хелен. — Для них це був пункт духовного призначення, а не військовий об’єкт. — Вона обперлась об стовбур дерева і поправила спідницю. Поклавши сумочку, Хелен зняла капелюх, закотила рукава своєї світлої блузки, щоб урятуватися від спеки. Маленькі краплинки поту виступили в неї на чолі й щоках. Обличчя її набуло мого найулюбленішого виразу: вона задумалась, дивлячись водночас як назовні, так і в себе, очі широко розкриті, погляд уважний, губи міцно стиснуті. Чомусь цей погляд мені подобався більше, ніж навіть той, коли вона дивилася просто на мене. Навколо її шиї був зав’язаний шарф, хоча слід від укусу бібліотекаря перетворився на цятку, маленький хрест блищав під шарфом. Її різка краса відгукнулася болем у мені — не тільки фізичного бажання, але й благоговіння перед її досконалістю. До неї не можна було доторкнутися: моя, вона була загублена для мене.