Історик

— Амнезія… — повторив я. — Хелен… Хелен, амнезія.

— Що? — вона насупилася, нічого не розуміючи.

— Листи Россі! — майже прокричав я. Я відкрив мій портфель так швидко, що розлив чай на столі. — Його лист, його поїздка в Грецію!

Кілька хвилин пішло на те, щоб знайти цей лист серед паперів і щоб відшукати потрібний абзац, а потім прочитати його вголос Хелен, яка від шоку широко розкрила свої чорні очі.

— Ти пам’ятаєш лист про його повернення в Грецію, на острів Крит, після того як у Стамбулі в нього забрали карту, коли удача зрадила його й усе пішло шкереберть? — я розкрив перед нею аркуш. — Послухай це: «Старі в тавернах Криту, здавалося, найбільше хотіли розповісти мені свої двісті десять вампірських історій замість того, щоб відповісти на питання, де можна взяти схожі залишки гончарних виробів або як їхні діди знайшли давні кораблі і пірнали на глибину по скарб. Одного разу ввечері якийсь незнайомець умовив мене покуштувати місцевого напою під вигадливою назвою „амнезія“, після чого я наступного дня почувався хворим».

— О Боже… — прошепотіла Хелен.

— «Я дозволив незнайомцеві почастувати мене місцевим напоєм під назвою „амнезія“», — перефразував я, понизивши голос. — Як ти гадаєш, хто був цей незнайомець? Ось чому Россі забув про…

— Він забув… — Хелен, здавалося, загіпнотизувало це слово. — Він забув Румунію…

— … Що він узагалі там був. У своїх листах до Хеджеса він писав, що збирається повернутися в Грецію з Румунії, щоб дістати гроші й узяти участь в археологічних розкопках…

— І він забув мою матір, — майже беззвучно закінчила Хелен.

— Забув, — повторив я, раптом згадавши матір Хелен, яка стоїть біля дверей, проводжаючи нас. — Він і не думав кидати її. Він раптом забув усе. Ось чому він говорив мені, що не завжди добре пам’ятав свої пошуки.

Обличчя Хелен пополотніло, щелепи стиснулись, погляд став суворим, а в очах з’явилися сльози.

— Я ненавиджу його, — тихо сказала Хелен, і я знав, що говорила вона не про свого батька.

Розділ 58

Наступного ранку ми під’їхали до воріт оселі Стойчева рівно о першій тридцять. Хелен стисла мою руку, не звертаючи уваги на Ранова, але навіть він був у гарному настрої: супився менше ніж зазвичай і вбрався у коричневий, а не чорний костюм. Крізь ворота до нас долітали розмови, сміх, запах диму й смаженого м’яса. Якби я міг повністю викинути з голови думки про Россі, то теж був би щасливий. Я відчував, що саме сьогодні щось трапиться, і це допоможе мені знайти його. Я вирішив відзначити свято Кирила й Мефодія від щирого серця.

У саду кілька чоловіків і жінок зібралися в альтанці. У центрі гостей була Ірина: вона накладала їжу в тарілки й наповнювала по вінця склянки тією міцною бурштиновою рідиною. Побачивши нас, вона поспішила назустріч із розкритими обіймами, наче ми були старими друзями. Ірина потисла мені й Ранову руки, а Хелен поцілувала в щоку.

— Я дуже рада, що ви прийшли, дякую! — вигукнула вона. — Мій дядько не спав і не їв після того, як ви пішли вчора. Сподіваюся, ви умовите його сьогодні поїсти. — Її миле обличчя випромінювало радість.

— Будь ласка, не турбуйтеся, — сказала Хелен. — Ми спробуємо переконати його.

Стойчев сидів, оточений гостями, під яблунею. Хтось поставив туди колом дерев’яні крісла, і він сидів на найбільшому, а поруч із ним — ті, хто був молодший.

— О, вітаю вас! — вигукнув він, насилу підводячись на ноги. — Ласкаво просимо, друзі мої. Будь ласка, познайомтеся з іншими моїми друзями. — Слабким рухом він став показувати на тих, хто сидів навколо нього. — Тут дехто з моїх студентів, яким я викладав ще до війни, з їх боку дуже люб’язно, що вони прийшли побачитися зі мною.

Багато хто із цих людей у білих сорочках і темних костюмах були молодими тільки з висоти його років — навряд чи кому з них було менше п’ятдесяти. Вони, посміхаючись, радісно потискували нам руки, один із них нахилився й поцілував руку Хелен. Мені подобалися їхні живі чорні очі, тихі посмішки з блиском золотих зубів.

Ірина підійшла до нас. Вона, здається, знов усіх запрошувала пригощатися, і за мить хвиля гостей уже несла нас до столу в альтанці. Стіл аж угинався від страв, приємний аромат від нього розлився навколо — він ішов від ягняти, засмаженого цілим на відкритому повітрі біля будинку. У глиняних мисках стояли нарізана картопля, салат із помідорів й огірків, білий сир, скиби золотавого хліба, тарілі з такими самими сирними пиріжками, які ми їли в Стамбулі На столі були м’ясне рагу, охолоджений йогурт, смажені баклажани з цибулею. Ірина не дала нам спокою доти, доки не наповнила наші тарілки так, що їх неможливо було тримати. Потім вона провела нас у маленький сад, тримаючи склянки з ракією для нас.

Тим часом студенти Стойчева явно змагалися, хто принесе йому більше їжі. Нарешті вони до країв наповнили його склянку, і він повільно підвівся. По всьому саду залунали заклики до тиші, після чого професор виголосив коротку промову, у якій я вловив імена Кирила й Мефодія, а також моє з Хелен. Коли він закінчив, уся компанія відповіла радісними вигуками:

— Стойчев! За здравето на професор Стойчев! Наздраве!

Навколо лунало «ура!». Усі обличчя були звернені до Стойчева, кожен посміхався до нього, піднімаючи склянку, у декого сльози стояли в очах. Я згадав Россі, який скромно вислуховував промови й вітання, які лунали на честь його двадцятої річниці роботи в університеті. Я відвернувся, придушивши клубок у горлі, і помітив, що Ранов зі склянкою в руках наближався до нас.

Коли товариство повернулася до їжі й розмов, ми з Хелен опинилися на почесних місцях поруч зі Стойчевим. Він посміхнувся й кивнув нам:

— Мені дуже приємно, що ви змогли прийти сьогодні до нас. Знаєте, це моє улюблене свято. У церковному календарі в нас багато днів святих, але цей дуже дорогий для тих, хто викладає та вчиться, оскільки сьогодні ми шануємо слов’янську абетку і літературу — спадок багатьох сторіч, що починається з винаходу Кирила й Мефодія. До того ж цього дня всі мої улюблені учні й колеги приходять і заважають працювати своєму старому професорові. І я дуже вдячний їм за це.

Він обернувся навколо, радісно посміхаючись, і поплескав по плечах колегу, який сидів поруч. Я з жалем подумав про те, якою немічною була його рука, тонкою, майже прозорою. Через якийсь час студенти Стойчева почали розходитися хто куди: одні до столу, де щойно розрізали ягня, інші — хто вдвох, хто втрьох — гуляли по саду. Як тільки вони пішли, Стойчев повернувся до нас:

— Ходімте, — промовив він. — Давайте поговоримо, поки ми можемо собі це дозволити. Племінниця пообіцяла затримати містера Ранова, наскільки зможе. Мені треба вам дещо сказати, а вам, як я розумію, є що сказати мені.

— Звичайно, — я посунувся ближче до нього, і Хелен зробила те саме.

— Насамперед, друзі мої, — сказав Стойчев, — я ще раз уважно прочитав лист, який ви залишили мені вчора. Ось ваша копія, — він дістав лист із кишені на грудях. — Я віддам його вам зараз, щоб він був у безпеці. Я кілька разів прочитав його і переконався: його написала та сама людина, що написала і мого листа — брат Кирило. Звичайно ж, у мене немає вашого оригіналу, але якщо це точна копія, стиль і композиція збігаються, імена й дати теж, то, я вважаю, можна не сумніватися в тому, що обидва ці листи — частини однієї кореспонденції і що вони були надіслані окремо або їх відокремили одне від одного за якихось обставин, про які ми ніколи не дізнаємося. З цього приводу в мене є власна думка, але спочатку ви маєте розповісти мені про ваше дослідження. У мене таке враження, що в Болгарію ви приїхали не тільки для того, щоб вивчати наші монастирі. Як ви знайшли лист?

Я відповів, що ми почали наше дослідження після подій, які мені важко описати, тому що вони можуть здатися дещо містичними.

— Ви говорили, що читали праці Бартоломео Россі, батька Хелен. Нещодавно він зник за дуже дивних обставин.

Швидко і стисло, наскільки це було можливо, я розповів Стойчеву про те, як я знайшов Книгу Дракона, про зникнення Россі, зміст його листів, про карти, що були в нас, про наші пошуки й знахідки в Стамбулі та Будапешті, включаючи народну пісню з гравюрою і дивним словом «Івіреану», яку ми бачили в Будапештській університетській бібліотеці. Я не розповів тільки про таємну Варту Півмісяця. Я не насмілився дістати жоден документ, коли навколо було так багато людей, але описав три карти і розповів про схожість третьої з обрисами дракона в книгах. Професор терпляче і з цікавістю слухав мене, насупивши брови під своїми гарним сивим волоссям і широко розкривши очі. Тільки раз він перервав мене, коли просив докладніше описати кожну із книг — мою, Россі, Ґ’ю Джеймса й Тургута. Я бачив, що завдяки знанню манускриптів і перших друкованих видань ці книги становили для нього особливий інтерес.