Емісар

Музика у барі, нарешті, стихла. Народ ще гуляв унизу. А моя несподівана подруга по нещастю насамкінець вирішила і собі зайнятися господарськими справами. Вона зібрала посуд і постелила обидва ліжка. Я дізнався, що вона непогано готує, причому завжди робить це не з напівфабрикатів, як мені здавалося, а з натурального базарного продукту.

— Усе, — промовила вона. — Вибирай собі ліжко. Ні, не так. Оте — моє. А тепер вибирай. Це щоб тобі легше було. Люблю, коли усе ясно. Пробач, романтикою не наділена.

Світло загасло. Це була ідіотська ситуація. Мені пропонувала себе жінка, на яку я узагалі не заслуговував. Та разом з тим я не міг упевнено сказати собі, що хочу її. Тим паче, з урахуванням обставин. Хіба думатимеш про секс, коли не знаєш, що тебе чекає завтра? Не раз у п’яній компанії за столом точилися балачки про те, чого хотілося б перед смертю… Це якщо смерть не загрожує реально. Тоді хочеться і того, і другого, і третього. А якщо вона поруч? Тоді не хочеться нічого, тільки щоб зникла ця перспектива.

Я сів на край її ліжка і знайшов рукою тіло, не вкрите простирадлом. Вона лягла у сорочці. Отієї хмаринки я так і не відчув, навіть коли зігнувся і поцілував її губи, а потім шию. А обійми Інги виявилися на диво легкими й обережними — зовсім не такими, як манера спілкування. І не відчувалося у них нічого наказового. І я все-таки забув про те, що лишилося назовні. Дивно було б, якби воно не з’явилося — бажання мати цю жінку. Яке щастя, що вона не нав’язувала своєї волі тут! Ні граминки! А я поступово починав втрачати глузд від того, що тримав у руках. Господи… Вона не вміла поводитися у ліжку! І біс з тобою! Чи мені не однаково? Така жінка може бути холодною, наче снігова королева. Добре, що дозволила, а усе, що потрібно, я візьму сам.

Дихання унормувалося, а серце ще довго надриватиметься. І я запитав чи добре їй було зі мною. Інга опустила руку до моєї щоки і легенько приголубила її замість відповіді. А моє вухо, притиснуте до її грудей, чуло мертву тишу.

— Нечесно брехати, — зітхнув я. — У мене серце вискакує, а ти наче на робочій нараді…

Ще хотілося сказати, що у таких жінок взагалі немає серця, але це було б занадто.

Її друга рука також потяглася до мого обличчя і я відчув, що мене кудись спрямовують. Чого ж ти хочеш? А вона притулила мене вухом до свого тіла з іншого боку і тоді я відчув. Ого! Воно бухало так, що не варто було сумніватися у тому, що мене-таки сприйняли як чоловіка. Ну, слава Богу. Адже мені зараз щиро хотілося, щоб їй було добре. І не тільки у ліжку, взагалі.

А за хвилину я зірвався і сів. Різко та несподівано, від чого вона здригнулася. Сон пропав. Розслабленість кудись поділася і усе в середині стислося. Досі, від того нещасливого вечора у кафе «Артист», я тільки й думав — «чому», ламаючи голову, а тепер, завдяки кільком хвилинам у ліжку з Інгою, дістав шанс дізнатися. Чорти б забрали! Невже…

Це було воно. Шлях до відповіді.

— Що сталося? — запитала Інга. — Володю, що сталося?

— Нічого, пробач. Хочу в душ. Поможи мені.

— Що помогти? — не зрозуміла вона. — Помити тебе?!

— Так, якщо тебе не коробить таке прохання з мого боку.

— Ну, чого ж… Н-да… Вовчику, з тобою не засумуєш.

Вода у ванні зашуміла, а у мене дедалі більше вирувало у голові. Ось чому… Ось чому я! І нова тривога, нове важке передчуття огортало холодом щойно розпалене тіло.

Ось, виявляється, чому…

Артист з погорілого театру

Загорнута у сорочку Інга стояла у нерішучості. Я поставив поруч з ванною крісло і повернувся з двома чашками кави.

— Це що… ми питимемо каву? Тут?! Милий мій, а спати коли? Завтра тре…

— Схоже, спати сьогодні не доведеться, — перебив я, відкручуючи воду ще більше і стишуючи голос. — Принаймні мені. Ти питала, що сталося? Дуже важливе сталося, поки ми займалися коханням. Дякую тобі, що запросила, інакше б… Словом, тепер ти мусиш мене вислухати. Гадаю, це важливо і для тебе. Сідай ближче і говори тихо, так як я.

— Ну, кажи, — розвела руками вона, украй здивована моїми інтонаціями. — А чому тут, у ванній? Чому тихо?

— Так треба. Я можу говорити?

Струмінь води тарабанив у решітку, створюючи шум у ванній кімнаті. Інга заклала свої незрівняні ноги одна на одну і промовила:

— Не відволікайся. Давай. А вода що, так і має бігти?

— Має. Не бійся, я не збоченець. Але… і не колишній менеджер, як ти вважаєш.

— А хто ж ти? — безпосередньо запитала вона.

— Я — артист. Так, просто артист. Закінчив Щукінське свого часу. Пощастило вступити з першого разу при конкурсі двадцять три особи на місце. Прийняли за особливі таланти. А потім… Потім усе полетіло під три чорти. Дві епізодичні ролі у кіно, експериментальний театр, який розбігся за рік, порожні кишені…

Вона запитливо дивилася на мене і мовчала.

— Якось доля звела мене з одним мудаком. Ну, бандюган, грубо кажучи. Такий, сам по собі. Хоча фінансист був неабиякий. Він і замовив мені першу роль. Я мав бути професором-фармакологом. Ішла мова про угоду з однією компанією з продажу ліків. Був і справжній професор, керівник науково-дослідницького інституту, який надсилав рецензії, балакав по телефону… От тільки в очі його ніхто не бачив. А для укладання угоди приїхав я, добре вивчивши роль. І мову вів про те, чого б отой справжній професор ніколи не сказав. Минуло усе на біс. Костянтин кинув їх конкретно. Ну а я заробив кілька кусків «зелених». Потім я був директором ринку, капітаном суховантажу… Він був аферист з великої букви, Костя… Розробляв геніальні проекти і кидав товстосумів на тисячі. Словом, нормально усе йшло, хоча інколи ставало страшнувато. А потім він несподівано зателефонував і сказав, щоб я терміново мотав куди подалі. Навіть дав гроші.

Інга мовчки сверлила мене очима, передчуваючи, до чого я веду. Проте навіть вона мала б впасти у розпач, якби здогадувалася, як воно усе насправді.

— В останню мить мене мало не взяли. Пощастило. Якби ні, напевно, просто б замочили. Ті, хто пошився у дурні через останню нашу аферу, були крутими хлопцями.

Обличчя Інги не збиралося висловлювати співчуття.

— Я виїхав до Штатів нелегалом, знайшов роботу прибиральником у супермаркеті і просидів там… знаєш скільки?

По очах було видно, що їй це не цікаво. Схоже, вона помилилась у порядності ще одного чоловіка.

— Вісім з половиною років, — не зморгнувши, продовжував я, допиваючи каву. — А потім… Слухай, тому що усе це має значення. Потім усе кинув і повернувся. Я почав пити. Пити конкретно. А мав уже, як то кажуть, усе. І житло, й умови. Тільки той, хто потрапляє туди сам, один, може це зрозуміти. Так, там культурно, так, там платять, але… Ізоляція — страшна річ. Не усі переносять. Я зрозумів, що не витримаю. Тому й приїхав назад. Поставив на роздоріжжі кафе й останні кілька років тихенько годував клієнта, наливав і навіть співав, як замовлять.

— Гарна робота, — сказала Інга. — А далі, я розумію, потягло на старе, забуте. А тут на тобі, переспав з гарною жінкою, розчулився і тепер є потреба зізнатися і покаятися.

— Та ні, не вгадала навіть близько. Ти не п’єш кави? То віддай мені, вона вже вистигла.

— Та ради Бога… — у її голосі з’явилася цілком зрозуміла відчуженість і зверхність.

І тоді я розповів усе, що почалося у мене від того фатального вечора у кафе. Вона слухала мовчки, а я намагався роздивитися у занімілих рисах цієї жінки якесь занепокоєння, переляк… Хоча б цікавість!

— Розумієш? — тлумачив я. — Останнє завдання, яке я отримав від них — це спілкуватися з тобою, бути поруч. Розумієш, що ти їх цікавиш? Я не знаю, хто вони такі, але це страшні люди, і ти їх чомусь цікавиш!

Очевидно, вона просто мені не вірила і зараз просто намагалася зрозуміти, якого біса я вішаю їй на вуха таку вишукану локшину.

— Не віриш… — зітхнув я. — А чому не спитаєш, чого раптом мені ось тепер, зараз, побувши з тобою у ліжку, приперло розповідати це і переконувати тебе?