Емісар

Давши по газах від душі, я залишив її позаду. А потім, під’їхавши до узбіччя, повернувся впритул до її машини. Вискочив під дощ, витяг трос і почав пристосовувати для буксування її машини.

— Що ви збираєтеся робити? — запитала вона.

— А ви про що просили щойно? Відтягну вашу машину на стоянку, щоб її тут не розкурочили. А потім усе кину і завезу вас туди, куди ви спізнюєтеся. Сідайте, пані Інго, бо не встигнете. Гіршого немає, як не вписатися, повірте.

Вона їй-Богу не знайшла, що відповісти. Припнявши її «Ауді», я сів у кабіну. Проте моя знайома була не з тих жінок, які розчулюються від такого.

Тому завагалася лише якусь секунду, а потім промовила:

— Гаразд, їдемо. Там розберемося.

Усе йшло за планом. Я затяг машину на стоянку, а потім її саму повіз на завод штучних шкір, загублений у нетрях цього шкарадного містечка. Вона була стурбована, щоб не сказати більше, і запитала:

— Ви можете бути цей день зі мною, щоб допомагати?

— Як скажете, пані Інго. Якщо вам потрібно.

— Дякую, — відповіла вона, ніби й не було отої нашої зустрічі тижневої давнини. — І давайте без пані. По-простому. І скажіть, як вас звати. Пробачте, я не пам’ятаю.

Ну, ще б…

Місто було поділене вузькими вуличками з купою світлофорів, на яких ми весь час застрягали. На одному з них поперед нас вперся пенсіонер на роздовбаному «Москвичі». Ящики не давали закритися кришці багажника, а сам бідолаха заглох і ніяк не міг рушити з місця.

— Б-лін… Коли вже бензин скочить до двадцятки за літру, щоб усі ці консервні банки одночасно припинили плутатися під ногами!

Я промовчав, обережно вивертаючи на перехрестя.

На заводі вона затрималася годину, і тоді ми погнали до Дніпропетровська вирішувати ще якісь справи. Вона знову спізнювалася. Машина її так і залишилася на стоянці. Дорогою переважно мовчали. Інга спромоглася, правда, поцікавитися моїми справами і наслідками свого чуйного ставлення, але я бачив, що їй не до цього, тому й відмахнувся. А невдачі, схоже, збиралися затягтися. Заминка в якомусь управлінні виявилася серйозною і, залишивши її у Дніпропетровську, я повернувся назад, на ту саму фабрику, де мав просити і пропонувати вже від її імені. Зустрілися ми лише о п’ятій наступного дня.

— Ну як? — запитав я, коли вона сіла в машину.

— Країна олігофренів… — безбарвно промовила Інга. — Все. Оформила. Дістали вони мене по повній програмі. А ви?

— Нормально. Тримав їх, поки не прийшов факс від вас. Тепер усе в ажурі. Навіть папери мені на руки видали.

Я віддав їй теку. Переглянувши кілька аркушів, Інга промовила:

— Якби не ви, я могла б ой як влетіти. Трапляються такі накладки. Хтось інший з фірми просто не встиг би приїхати і зробити те, що зробили ви. Отак-от, не знаєш, де тебе западло підстереже… Тепер лишається тільки одна проблема.

— Ну, це не проблема, — знизав я плечима. — Повертаємося, знаходимо автомайстерню, а далі — були б гроші…

— Та ні, я не цю проблему мала на увазі, — похитала головою Інга. — Це дійсно дрібниці. Я про інше. Мала на увазі вас.

— Хіба я проблема? — подив мій звучав більш ніж природно. — Мені здається, швидше навпаки.

— Тепер для мене проблема. Мушу вам сказати, що я справедлива людина і не маю звички робити з морди халяву.

— Я помітив…

Та не звернувши уваги на мій заштрик, Інга продовжувала:

— Тоді я вчинила справедливо. А от тепер… Тепер мені так не виходить. Я хочу знати, які наслідки для вас це мало.

— Давайте краще облишимо, — запропонував я, заводячи мотор. — Поїхали. Потрібно закінчити з вашою машиною.

— Потрібно. Але спочатку пообідаємо, хоч швидше це вже буде вечеря. Поїхали, тут недалеко.

Вона не бажала слухати моїх заперечень і невдовзі ми під’їхали до ресторанчику під назвою «Загреб». Ця одноповерхова споруда пропагувала балканську кухню і, судячи з інтер’єру, була недешевою.

— Мені не подобається цей ресторан, — заявив я, ступаючи на поріг, і пояснив на її німе здивування. — Він, здається, дорогий.

— Володю, — вона взяла мене за руку. — Оскільки ви вже слухаєте мене від початку нашої зустрічі, то давайте вже до кінця. Я вас прошу. Не пошкодуєте. Дивіться, як усе йде гарно. Покладіться на мене. Вважайте, ми відмічаємо вдалий контракт. Я можу собі це дозволити.

— Гаразд, — скривився я. — Дозволяйте.

Образа моя виглядала непідробно і це вже не було акторство. Я дійсно, на відміну від неї, не міг собі дозволити не те що шикарного ресторану, а практично взагалі нічого.

— Випийте, розслабтеся, — сказала вона, коли офіціант відійшов. — Я поведу машину. До мене не вчепляться, я вмію з ними.

Я мовчки слухняно перехилив келишок коньяку і вп’явся поглядом у точку на стіні.

— А тепер усе-таки скажіть, — попросила Інга, — які наслідки вашої невдачі тоді… коли ви просили мене, а я відмовила.

— Втратив роботу. Там також не вписатися — означало солідні фінансові втрати.

— Я візьму вас на роботу, — сказала вона.

— У вас погана звичка, — зауважив я, взявшись за виделку. — Хочу страчую — хочу милую. Замашки якісь… царські. Не всім таке подобається. У мене, наприклад, викликає бажання триматися від вас подалі.

— А допомагаєте мені…

— Не знав, що це у вас так відверто.

— Ви не так зрозуміли, — терпляче пояснила вона. — Просто хочу щось зробити для вас. Якось виправити те, що сталося.

— Дякую, — сказав я, — мені під вашим керівництвом працювати не хочеться. Чесно, не хочеться.

— А дарма, — щиро промовила Інга, дивлячись мені в очі. — Шкода, що у вас про мене склалося неправильне враження. Ну, ви ще подумаєте, вечір тільки починається, якщо, звісно, не кинете мене тут і зараз. А тим часом запропоную вам поділити прибуток від цього контракту. Мій особистий прибуток, звісно. Це буде справедливо.

Я промовчав.

Їжа була смачною, а я добряче голодним. І я захопився, не одразу помітивши, що вона дивиться, як я їм. А коли побачив, шматок мало не став поперек горла.

— Пробачте, — злякалася Інга. — Я… мала вас давно нагодувати по-людськи. Просто пішла з головою у свої справи.

Не в змозі нормально відкашлятися, я не побачив, що до нашого столика підійшли, і лише коли «мою» даму почали галантно запрошувати, підвів погляд. Це «диво» було у чорній шкіряній куртці з пасмами уздовж рукавів і клепаними металічними вставками, а на голові мало піратську бандану та темні окуляри. Змірявши його поглядом, Інга відповіла, що не танцює.

— Тоді ми вас просимо до свого столика, — вів своєї молодик.

У кутку сиділо ще троє схожих і вели розмову, навіть не дивлячись у наш бік.

— Я також вас прошу, — сказала Інга, — дати мені спокій. Дайте нам поїсти.

— А ви подумайте, — наполягав той. — Мої друзі вас також запрошують.

Далі мовчати з мого боку було б не логічним.

— Послухайте, — промовив я, — вам же ясно сказали, що не мають бажання з вами спілкуватися. Облиште нас, інакше ми звернемося до адміністрації закладу.

Як на мене, це звучало переконливо. Чомусь здалося, що адміністрація подібного закладу такі питання повинна вирішувати. Він подивився на мене довгим поглядом крізь окуляри і не сказав нічого. Хлопці сиділи ще зо п’ять хвилин, а потім усі разом підвелися і вийшли. Той, що підходив до нас, навмисне перекинув пляшку на своєму столі. Пиво потекло по скатертині.

— У нас будуть нові пригоди, — впевнено сказав я, хоч і такий поворот аж ніяк не був запланований моїми босами, адже мене не попереджали.

— Не думаю, — промовила Інга. — Здається, я їх бачила десь поблизу. Знаєш, зараз вештаються такі, ну, типу байкери. Вже наче й не діти, але дур з голови ще повністю не повиходила. От їхні чотири мотоцикли наче перед очима стоять.

Я з усіма своїми «розвідницькими» навичками не міг пригадати чотири мотоцикли поза всяке бажання. Сидіти у ресторані більше не хотілося.

— Ходімо, — запропонував я. — Не стирчати ж нам тут вічно.

Я простяг їй ключі від «Ниви-Шевроле».