Емісар

А коли він замовк, я почув слабкий, але достатньо крижаний і холодний голос Інги:

— А для чого вам потрібна була я? Можливо, ви зважите і на мій інтерес?

Огарьов зробив зусилля і повернув голову до неї.

— На вас я також покладав великі надії. Для Марка ви мали бути «справжньою» другого рівня. А для американців… Дивно, що ця ідея так пізно спала мені на думку… Скільки я ламав голову над тим, де взяти для них генетичний матеріал, адже близнюки наші давно «скінчилися»… Найкраще було б імітувати запуск нами нової «лінії», тобто серії людей, створених з нового матеріалу. А для цього потрібно мати як мінімум двох близнюків, з яких хоча б у одного декстракардія. І це вже давало можливість протримати нашу легенду хоча б деякий час. Звісно, рано чи пізно вони б усе розкрили, але….

Обличчя Інги зблідло і тепер вона, не відриваючись, дивилася на мене.

— Кажи! — вигукнув я. — Не мовчи! Що ти хочеш сказати?

— Моя сестра… — вона важко проковтнула. — Моя сестра Рита… Півтора року тому вона… загинула у Тайланді.

— І що? — я вже не звертав уваги на старого. — І що?

— Авіакатастрофа. Літак упав на нафтопереробний завод. Ходили чутки, що це був теракт…

— І що?!

— Ми були близнючками…

Моя голова автоматично повернулася до нього.

— Усе правильно, — промовив Огарьов. — Ніхто вже зараз не доведе, яке серце було у вашої сестри — знищено усю медичну документацію на неї у вашій країні, просто ви про це не знали. А от обличчя, як дві краплі води схоже на ваше, залишилося в комп’ютерних архівах авіакомпаній, тому доступне для фахівців ЦРУ. Більше того, у Пентагоні не раз його роздивлялися, як і зображення інших загиблих, відпрацьовуючи можливі версії катастрофи літака, яка потягла за собою стільки наслідків. От тільки обличчя вашої сестри Маргарита поки що для них не означає нічого. Поки що. І не означатиме, доки ви живі. А от коли знайдуть ваше тіло з правим серцем, тим паче, поруч із тілом Марка, зображення вашої сестри-близнючки, як дві краплі води схоже на ваше, набуде для них зовсім іншого значення! І у них з’явиться нова, гадаю остаточна версія на рахунок того, хто здійснив теракт у Тайланді. До речі, не нафтопереробний завод був метою теракту, так співпало. У тому ж літаку була особа, загибель якої у той момент була настільки вигідною нашій розвідці, що автоматично створювала необхідність застосування одного з «яничарів».

— Кого-кого? Яничарів?!

— Увесь мій проект, — тихо і майже по складах промовив Огарьов, — мав таку назву — «Яничари». Вона не фігурувала навіть у наших секретних документах. Тому для Пентагону радянський проект створення клонів «досконалих солдатів» за допомогою генної інженерії мав зовсім іншу назву, ту, яка писалася у нас під грифом «секретно». Для нас же назва «Яничари» означала спецпідготовку агентів з метою дезінформації ворога, і знали це слово лише четверо людей в усьому Союзі, я вже казав хто саме. Тому й зрадила мене витримка, коли почув його від тебе. Кожного розвідника колись чекає провал. От і там, у банку, коли нерви були на межі, мені здалося, що це мій провал. Що мене-таки «виловили» на Марка і… на тебе. Саме тоді, коли ти вимовив цю фразу, це слово, я вирішив, що ти агент, якому відомо дуже багато, який зумів перемогти мене, але «проколовся», бовкнувши передчасно необережне слово. А «проколовся» я сам… Втрутилася доля. Знайшлася ще одна сторона, для якої слово «яничари» має третій смисл і… неабияке значення…

Інга сиділа з кам’яним обличчям і мовчала. Я знав, про що вона думає. Точніше, про кого.

Літак несподівано кілька разів сильно хитнуло, потім за дверима у напрямку кабіни почувся якийсь грюкіт. Ми злякано принишкли, тільки Огарьов, здавалося, не звернув на це ніякої уваги. І одразу ж наш курс вирівнявся, а на стінках салону чомусь увімкнулися ліхтарі.

— Сподіваюсь, я задовольнив усю вашу цікавість, — заплющуючи очі, прошепотів старий. — Хіба ще… ну, ти й сам мав здогадатися… У підвалі — так… усього-на-всього мильна булька… для Марка… сироватка для зворотніх перетворень. Вони однаково нічого не втямлять… А ми… і так розуміємо, що флоїдів… не буває…

— Ні, не задовольнили, — коротко і впевнено промовив я. — Я все одно вам до кінця не вірю. А з вашої розповіді можу без вагань повірити лише в одне — ви страшна людина. А все решта… Те, що ви тут щойно наплели, воно виглядає гарно і дотепно. Але казочка про Емісара була не гіршою. Та й що казати, ваш науково-фантастичний роман про нашестя флоїдів не менш цікавий. Я свого часу, особливо коли покопирсався у флешці, почав серйозно думати, а чи не повірити. У вас багата фантазія. І ви, схоже, дійсно майстер дезінформації. Хто знає, як з цією черговою байкою? А знаєте, що головне у моїх сумнівах?

Розплющивши очі, Огарьов мовчки дивився на мене.

— Так от, головне тут здоровий глузд. Ваша діяльність понадсекретна і вона дійсно жахлива. А чому мені не дуже віриться у цю останню байку про «яничар» — подумайте самі. Професіонал вашого рівня не може впадати у почуття і викладати свої професійні таємниці, навіть будучи при смерті. Це віддає дешевизною примітивного серіалу. Тим паче, ви ще можете занапастити всю свою справу. Ви ж поки що живі. От зараз десь сядемо, дивись і потрапите ще до лікарні, ну і там як Бог дасть. А ви вже тут «злили» стільки інформації… Ні! Ви самі казали, що розвідник має прораховувати усі, навіть малоймовірні варіанти. Тож…

— Усі, — погодився Огарьов. — Крім зовсім неймовірних. Сісти ми тепер аж ніяк не зможемо. Не хотілося б, — він глянув на Інгу, — щоб загибель вашої сестри втратила сенс…

Мурза озирався дедалі частіше і тривожніше. Там, у таборі, залишився Альфар-Нагі, але до кінця Менгу-Гірей не довіряв нікому. Тим паче вночі з табору міг вислизнути хтось з продажних нукерів і, діставшись до буджаків, розповісти про його хитрість. І тоді…

Про те, що сталося б за таких умов, краще не думати. Менгу-Гірей розумів, що на рівнині, де залишився табір його основних сил, воїнам бея не вдасться роздивитися, що робиться всередині, за колом, утвореним возами. І далі все залежатиме від того, чи зуміє Альфар-Нагі утримати за цим колом усіх своїх воїнів так, щоб до бея не дійшла звістка про те, що кілька десятків ногайців з самим мурзою на чолі та чужинцем погнали ясир далі у надії дістатися Кизикермена і сховатися за його стінами.

Чим далі, тим більше мурза переймався думкою, що, можливо, дарма не послухав чужинця і потяг із собою бранців. Це значно сповільнювало їхній рух, але як залишити нещодавнім союзникам, а тепер ворогам, здобич, що дісталася такою ціною? Хоч що кажи, триста рабів варті у Кафі дорогої ціни. Та й шукати захисту в сераскира легше з багатою здобиччю, адже однаково буджаки не відчепляться. Тож краще віддати частину сераскиру у пошуках захисту, якщо вже війни не уникнути.

Та коли Менгу-Гірей повертався і бачив султанського воїна, сумніви його ставали сильнішими, адже попереду яничар-аги сиділа жінка, варта більшого, аніж усі невільники разом узяті. Що як і бей тієї ж думки? Тоді він, Менгу-Гірей, дарма волочить за собою цей тягар. Та вибір зроблено, і тепер залишалося тільки картати себе за жадібність і недалекоглядність.

Сонце пекло немилосердно і Марії вдавалося до цього часу ховатися за кремезною постаттю свого кривдника та рятівника. Вимучена, вона схилилася до його грудей, які погойдувалися в такт ході коня. Дівчина заплющила очі, намагаючись зберегти сили, оскільки розуміла, що багато випробувань ще попереду.

Тубілай не оглядався, відпустивши повіддя. Караван рухався повільно і він знав, відчував, що їх швидше за все наздоженуть. Хитрість мурзи, як на його думку, годилася хіба для власного заспокоєння. Побачивши табір ногайців, буджаки мали б у першу чергу об’їхати його і роздивитися, чи не веде якийсь слід ще далі, у степи. А слід, залишений трьома сотнями бранців, був такий, що…

Опівдні попереду блиснув своїми водами Інгул. А невдовзі прискакали троє нукерів мурзи, залишені позаду. Буджаки наздоганяли. Їхні основні сили рухалися слідом, не піддавшись на хитрощі Менгу-Гірея. Надія дістатися Кизикермена розвіялася, наче дим.