Емісар

Обличчя його у тьмяних відблисках смолоскипів повернулося до Марії, погляд зустрівся з поглядом дівчини і він додав:

— А потім впаду на коліна і попрошу для себе шовкової мотузки.

Тіло пораненого струшував дикий колотун так, що зуб на зуб не потрапляв. Вона кинулася стягувати баранячі шкури, щоб вкрити його, а Тубілай обнімав себе руками, не в силах вгамувати цей дикий холод. І тоді Марія залізла до нього під шкури і як могла, пригорнула до себе. Та обхопити ці могутні груди аж ніяк не вистачало її тіла. А от тепла стало з лихвою. Очі пораненого воїна заплющилися самі собою, випускаючи з грудей стогін, який не мав права виходити звідти, доки вони були розплющені.

Хто є хто

Він застогнав, але попри стогін щось промовив. Я відчув це крізь коротке забуття й одразу розплющив очі. Рука старого потяглася і торкнулася мого коліна.

— Дай води…

— Він наказав не давати, це небезпечно, — відповів я.

— Однаково… Я помру… Я знаю… Дай…

Я розкоркував пляшку содової і дав йому напитись.

— Я все одно помру, — промовив Стенлі. — І не буду опиратися цьому. Достатньо… Звісно, хотілося ще дещо зробити. Не вдалося… Одного бажаю… Це остання воля… Тобі ж однаково… Виконай її.

— Дивлячись чого ви забагнете.

Я не мав особливого співчуття до цієї людини, яка дурила і використовувала мене. Та й наступна куля, якщо б першою він вразив Марка, напевно, була б моєю. Я навіть не сумнівався у цьому. І все-таки…

— Гаразд, кажіть чого хочете, — якомога суворіше я обірвав його передсмертну філософію. — А моє останнє бажання? Гадаю, я був би наступним після Марка. Наступної секунди. Я б і не зрозумів, що сталося. А ви кажете, останнє бажання…

— А тоді й немає передсмертних бажань, — простогнав старий. — Якщо усе миттєво… А винен ти сам… Я хочу, щоб ти сказав мені, хто ти… у цьому… Прошу… Я розповім тобі теж усе… що знаю…

— Одного разу ви вже розповідали, — жорстко промовив я. — Казку про Іванова-дурника. Про Емісара! А не треба вважати когось дурнішим за себе.

— Про Емісара… Так це ж не казка… Швидше, легенда. А це різні речі, погодься. Особливо, коли справа стосується розвідки.

Стенлі навіть зробив спробу підвестися на ліктях. Очі його спалахнули і він прохрипів:

— Хто ти?! Скажи! Не може бути… Більше нікого не залишилося! Не можеш ти бути… Хто?

Інга втислася у куток і мовчки спостерігала за цим.

— Стороння людина, — відповів я. — Затягнута у ваші… Навіть не знаю, як це назвати! Людина, яка живе своїм життям, нікого не чіпаючи, до того дня, коли у нього вдираються отакі як ви, які потім благають про останню милість!

— Ні. Неправда. Звідки тобі відомо про них? Скажи. Я хочу знати, де зробив помилку…

— Про них, то про кого? — у мене замлоїло в животі, коли перепитував це неслухняним голосом. Усе стислося у передчутті чогось такого… Невже зараз ми отримаємо неспростовні докази усього, що стосується нашого минулого, про яке ніхто насправді не знає?! — Кого ви маєте на увазі?

— Ти сам знаєш…

— Флоїдів? — це слово вимовилося насилу. — Маркові лекції слухав про історію Землі! Завжди вважав себе нормальною людиною, а тепер Їй-Богу не знаю, чому вірити, а чому ні.

Він кумекав якусь хвилину, а потім випив з пляшки і запитав, дивлячись мені в очі:

— Що тобі… відомо про яничар?

— Дуже багато відомо, практично все… — розгублено промовив я.

— Звідки? — він дивився на мене упритул запалими очима і хотів відповіді на це, здавалося, зовсім непотрібне для помираючого запитання.

— Звідки… з книжок, з історії… Чого ви хочете?

— Перед тим, як усе пішло шкереберть, ти сказав… що бажав зіграти роль яничара, а доведеться грати роль… Емісара.

— Дійсно, мав таку дурість, — погодився я. — У мене навіть враження, що саме після цього вам чомусь схотілося влаштувати у залі побоїще.

— Так… — прошепотів Стенлі. — Після цього. І першим мав бути Пітер. А, ну він же для тебе Марк… Поясни, що ти мав на увазі.

— Нічого! Я сказав це швидше сам до себе. Думки вголос. Я артист. Грав колись у театрі. У мене дитяча мрія зняти кіно про події за часів українського козацтва, а самому зіграти роль яничара. Мій вигаданий герой служить турецькому султану. Хіба Марк не розповідав вам цього? Йому я розказав, так сталось… А довелося натомість грати якогось Емісара. Ще й у нав’язаному вами шоу… Я відчував, що це моя остання роль! Адже після таких «вистав» акторів прибирають. Тому й промовив це сам до себе. От і все! А вам що причулося?

Стенлі якось глибоко і спастично вдихнув, а потім затулив обличчя руками. Груди його якось дивно кілька разів смикнулися. Він помирав. Адже я задовольнив його останнє бажання, суті якого не розумів і зараз. Інга сиділа бліда і з жахом в очах спостерігала цю агонію. Я взяв його руку, щоб звільнити дихання, яке старий затуляв сам собі. А наступної секунди мене наче проштрикнуло наскрізь. Він сміявся.

Він сміявся! Бридко та істерично.

Ніколи не доводилося мені бачити, як сміється помираюча людина. А Стенлі намагався затиснути собі рота, адже кожне здригання викликало біль у животі.

— О Боже… — промовила Інга самими губами.

Він припинив так само раптово, як і почав. Але не смерть була причиною. Просто у нього з’явилося ще одне бажання. Тепер уже без сумнівів останнє. Він випив ще трохи із пляшки і впустив її на підлогу, не в силі втримати. А потім почав.

— Мене звати В’ячеслав Огарьов. В’ячеслав Іванович Огарьов. Зараз ти, напевно, єдиний з людей, кому відомо це ім’я. У тисяча дев’ятсот сімдесятому році я був головним психологом радянського головного розвідуправління і готував резидентів для роботи у капкраїнах. Уже тоді мого справжнього прізвища ніхто не знав.

Навіть після усього перебутого у мене гидко засмоктало в животі. Інтонації, з якими говорив помираючий, свідчили, що зараз я доторкнусь до таємниці, яка тягнеться ще «звідти», страшної таємниці, нехай навіть минуло стільки років.

— Це були часи, коли конфронтація СРСР і Сполучених Штатів досягла апогею. Гонка озброєнь робила тур за туром і ми з американцями марно намагалися обігнати одне одного. Якби ти знав, які кошти кидалися у цю прірву з обох боків… «Казочка про Емісара» з переворотом у Санталемо — лише маленький епізод у цій боротьбі. Змагання двох систем, яке підминало під себе масу людей… А це… про що я зараз… Це був не просто мій проект — справа усього життя. І його геніальність довів час. Такі люди, як ви, народжуються дуже рідко. Та стався збіг обставин. До дитячого будинку Свердловська потрапила трійня чоловічої статі, причому двоє з трьох близнюків мали цю ваду — декстракардію. І усі троє були здоровими…

— Заждіть! — не витримав я. — Закінчіть спочатку з Емісаром! То хто ви у цьому?

— Інформація про це потрапила до наших спецслужб, — не звернувши уваги, продовжував Стенлі. — Дітей забрали з будинку, розлучили і кожен із них виховувався окремо під опікою свого наставника й ізольовано від суспільства. Знищили й усю можливу документацію з дитбудинку. Про цю понадсекретну операцію знали лише четверо людей: начальник ГРУ, міністр оборони, генсек і я, як автор і безпосередній керівник проекту. Інші люди, задіяні в операції, не знали усієї суті і забезпечували лише окремі ланки процесу. Виховну систему усю до найдрібніших деталей розробив особисто я. Легенду, судячи з усього, ти знаєш. Так, усе, що розповів тобі Марк і що вдалося тобі витягти з блоку пам’яті, героїчно відбитого у підвалі мого будинку, а потім вивченого упродовж двох днів, придумав я.

— Звідки ви знаєте? Звідки вам відомо про флешку?! — це вихопилося у мене несамохіть.

— Я розвідник, — мляво промовив Стенлі. — Справжній. Це моя робота… Тоді ГРУ перевірило усі дитячі будинки Союзу. Це близько мільйона дітей. І нам пощастило знайти ще одного хлопчика у Красноярську з аналогічною вадою, правда, старшого від трійні на шість років. Знайшли ми ще й старшого брата отих трьох близнюків, до речі, від того ж самого батька, а це має неабияке значення. Батько усіх чотирьох на той час був алкоголіком і, дізнавшись про майбутнє ярмо у вигляді трійні, покинув сім’ю. Мати померла при пологах.