Емісар

У мені все завмерло. Я зрозумів, що не встигну визначити нашу долю наперед і вона визначатиметься за ходом подій просто зараз, уже. Та видно, і це питання також мало вирішуватися лише за його планом.

— Не варто, — натягнуто посміхнувся Марк. — Я вдячний за ваші намагання співпрацювати, але нехай все буде як заплановано. Тим паче, є ще одне питання, яке маємо обговорити.

— Фінансове? — нагадав О’Лірі.

— Саме так. Частину грошей, яку я хочу взяти з приватного рахунку, що не належить вашій державі, я не вважаю фінансовими вимогами. Тут, поруч зі мною людина, котра має законне право на ці гроші, і право це доведене відповідними документами, які також тут. А мої розрахунки з цією людиною — це вже наша приватна справа. Тому, гадаю, ви не вважатиме мене людиною, котра вчинила теракт заради грошей.

— Звісно ні, — розвів руками фебеерівець. — Хоча взагалі факт теракту, гадаю, і ви самі не заперечуватимете.

— Це було вимушено, аби застрахуватися від несподіванок. Якби ця людина, — він вказав на Стенлі, — не схопилася за зброю, ми б з вами не говорили взагалі. Я просто ліквідував би ситуацію у Нью-Йорку так само як і створив її. Але мова про гроші. Ми візьмемо частину з цього рахунку. Я при вас вимагаю від працівників банку ретельного дотримання умов. Якщо, на їхню думку, щось суперечитиме умовам отримання вкладу, вони мають сказати мені голосно і зрозуміло, так, щоб чули журналісти, які присутні у залі. Решту грошей я перекажу на рахунок, указаний вами, так би мовити у вигляді моральної компенсації державі за створену ситуацію. Всі рахунки у банку, звісно, зараз заблоковано, адже тут відбуваються екстраординарні події. То ж прошу вас посприяти відновленню роботи банку, а також вказати цей рахунок. Думаю, десяти хвилин для цього достатньо.

О’Лірі навіть не відповів, лише кивнув і вийшов. Тепер одне питання для мене відпало саме собою. Рахунок з чудернацькими умовами отримання грошей припинить бути небезпечним для нас, та й своє існування взагалі.

Вони впорались швидше ніж за десять хвилин, і щойно О’Лірі знову позбавив нас своєї присутності, Марк наказав мені підвестися. Утрьох, разом з помічником керуючого, ми підійшли до комп’ютерів у відділку банку. Банкір забаг ще й оператора. Працівниця банку, яка також спостерігала за конструктивністю переговорів, майже повністю відійшла від першого переляку і робила все досить вправно.

— Ну як, усі умови дотримано? — голосно запитав Марк.

— У… взагалі-то… — почав мимрити помічник керуючого.

— Прошу вас голосніше і розбірливіше!

— Згідно з угодою, — не здатний впоратися з тремтінням голосу, продовжив банкір, — відповідальний член лікарської комісії, яка проводила обстеження клієнта, має ще й власноруч поставити свій підпис на банківських документах, не зважаючи на те, що медичний висновок наданий за усією формою.

Здавалося, банкір готовий був заплющити очі, відчуваючи, як може поплатитися за своє нахабство, спровоковане цим терористом.

— Докторе Браун, я прошу вас піднятися з підлоги і засвідчити законність наших претензій на цю банківську операцію.

Очевидно, це було те, чого найменше чекав помічник керуючого. Лікар, котрий їхав з нами від шпиталю, у якому мене обстежували, з кряхтінням піднявся і зробив те, що вимагалося.

— Прошу вас лягти на місце. Тепер усе гаразд?

— Так… — промимрив банкір.

— Прошу вас оголосити чітко, як роблю це я.

— Доступ цих людей до рахунку законний, що доведено відповідними документами, — верескнув помічник, повернувшись до журналістської братії.

— От і гаразд, — промовив Марк. — Тепер я прошу вас лягти поруч із ними і почекати ще п’ятнадцять хвилин. Після цього всі будуть вільні.

Оператор почала набирати на комп’ютері відповідні комбінації, коли Марк зупинив її, відсунув убік і продовжив це сам.

— Я правильно зробив?

— Так! — несподівано голосно вигукнула вона.

— Навіщо кричати? — спокійно зауважив Марк. — Це вже їм не цікаво. Прошу лягти поруч із ними. Подальші операції я виконаю сам. І вас також. — Останнє стосувалося мене.

Меценат зі шкурними інтересами

Але я залишився на місці і він запитливо глянув на мене ще раз.

— Марку, — тихо промовив я, коли операторка вляглася на підлогу. — Це ти?

— Авжеж.

— Ти ж загинув… Я сам, на власні очі бачив.

— Машина вибухнула, — заперечив Марк. — Тільки й усього.

— А ти? Ти ж був там! Як?!

Здивування моє було настільки щирим, що він мусив відповісти.

— Зупинився над каналізаційною решіткою. У підлозі машини був широкий отвір. Усе передбачено. Іди лягай. — Останнє сказав тоном, що не терпів заперечень.

Та я не міг цього зробити.

— Марку, у мене є запитання. Я прошу.

— Слухаю тебе.

— Що буде далі? Що робити нам з Інгою?

— Іти зі мною, — не замислюючись ані на мить, відповів Марк.

— І летіти з тобою?!

— Звісно. Якщо хочете жити.

— Це погроза з твого боку?

— Ні. Але ваші можливості припускатися помилок скінчилися. Ця буде останньою.

— Марку, — вчепився я. — Ти зараз спорожниш цей рахунок і ми з Інгою станемо нікому не потрібними. Що ти кажеш?!

— Рахунок я спорожню, але гроші зникнуть для них незрозуміло куди. І вони шукатимуть їх далі. Немає часу пояснювати докладно. У нас десять хвилин. Вирішуй.

Він уже тиснув на клавіші, набираючи потрібні комбінації. Не знаю, що примусило мене сказати оте «ми з тобою». Не знаю. Просто усі решта порівняно з ним були недосконалі й ненадійні. Просто усі решта помилялися, а він ніколи. Просто в мене було підсвідоме відчуття, що він той, кого можна визнати кращим, розумнішим і кому можна вірити. Звідки воно? А що як причина у тім, що я не просто людина, народжена з аномалією у вигляді «правого серця»? Що як дійсно… новий землянин другого покоління?

Заплющивши очі, я струснув головою. Час спливав настільки швидко, що перейматися подібними думками зараз було ідіотизмом. А вони лізли до голови, і я згадував, що насправді дуже мало знаю про своїх батьків, які загинули в автокатастрофі, коли мені було сім років. І в скупих відомостях про них, отриманих пізніше від тітки Ольги, не містилося жодних даних про те, з якого боку були розташовані їхні серця. Флешка лежала у кишені, а муляло від неї у свідомості. Ой, не думав я, що стільки несусвітньої мури полізе мені до голови саме тепер, перед фатальним поворотом. Без сумнівів, найфатальнішим за усе життя!

Марк відірвався від комп’ютера і глянув на мене.

— Ваші можливості робити помилки скінчилися, повторюю удруге, — його сірі очі, заховані у «чуже» обличчя, спокійно дивилися на мене. — Жодних дій без мого наказу. Забудьте, що у вас є голови. І це доти, доки я не дозволю вам думати вашими. Тепер у нас на трьох лише одна голова — моя. І хай що станеться — жодних самостійних дій, — Марк глузливо посміхнувся. — Навіть якщо вам знову здасться, що я помер.

Мені залишалося тільки проковтнути, киваючи головою. І у бажанні відволіктися від нав’язливих думок я просто запитав:

— Ну що, закінчив?

— Майже.

— І скільки, цікаво, там було?

— Їм я залишив два мільярди, — Марк ухилився від прямої відповіді, додавши: — за моральні збитки.

— С-с-кільки?! — мої очі ледь не випали з орбіт.

Очевидно, для істинних чоловіків проблема грошей не втрачає актуальності навіть тоді, коли поруч постає питання власного життя.

— Марку… — я несподівано проковтнув і взяв його за рукав. — Марку, а навіщо їм стільки?

— Це не моя справа. Просто мені більше не потрібно.

— Марку… — я відчував, що у його очах зараз схожий на божевільного. — Слухай, Марку, давай відщипнем від них ще трохи. Ну, туди-сюди… Вони ж не знають, скільки ти їм кинеш…

Він лише скосив на мене очі й холодно промовив:

— Займи своє місце.

На нас почали звертати увагу. Журналістська братія, що кілька хвилин тому перелякано повтикалася носами у підлогу, зирила на нас з-під уміло складених рук. Вони не могли чути, про що ми говоримо, але розуміли, що тут відбувається ще щось.