Емісар

Люди, які були у банку, звертали на нас увагу. Частина з них, вирішивши, що відбувається щось неординарне, від чого варто триматися подалі, виходили. Дехто продовжував свої справи. Працювали відділи банку. Поліція та ФБР не перешкоджали проходу до приміщення нових клієнтів, частина з яких також одразу повертала назад. А наші дії зависли. Що це було: непередбачені обставини чи тест на витримку? Усі чекали на мене. Саме я мав зробити перший крок на сходи, щоб решта також потяглися туди. Провівши машинально рукою по лобі, я сперся на ламіновану поверхню столу. Дивне відчуття торкатися сухої гуми на власному обличчі, коли під нею у прямому розумінні усе стікає потом. Пальці мої також були вогкими, але зарадити цьому я, на жаль, не міг.

Скляні автоматичні двері прочинились і вона увійшла широким упевненим кроком — наче керувала цією самою філією банку. От тільки вираз обличчя не відповідав. На ньому також була маска, схожа на мою. Але це була Інга. Її я упізнав би не знати у чому. Я випростався і зробив крок назустріч, взявши її за лікоть.

— Ти як?

— Нормально, — вона відповіла це тихо так, щоб чув лише я.

— З тобою все гаразд?

— Так. Що буде далі? Що ми маємо робити? Вовчику, я на таких нервах…

— Будь біля мене. Не бійся. Я тут. Скоро усе скінчиться.

Вирішивши, що отак туркотіти ми можемо ще довго, ніяк не комплексуючи перед журналістською братією, Стенлі повернувся до мене.

— Ну як, тепер ви усім задоволені? — звертання адресувалося суто мені.

— Так… — я незграбно розвів руками. — Напевно…

— Напевно?.. — здивовано скинув бровами Стенлі. — Щось ще не так?

Ми говорили російською, ще й достатньо тихо, аби не чула юрба з камерами, яка трималася дещо осторонь.

— Ну хіба те, — майже щасливо посміхнувся я, — що замість ролі яничара доведеться зіграти роль Емісара.

Його наче вдарили батогом. Обличчя, завжди німе і не підвладне емоціям, зобразило щирий природний подив і навіть розгубленість. Очі, раніше вузькі й непроникні, несподівано стали широкими та беззахисними. Моя дурнувата репліка, яка практично нічого не мала означати, жарт, розрахований суто на мене самого, зробила з оцим профі неймовірну річ. Цих кілька слів виявилися тим, чого він найбільше не очікував. Його стан, який тривав секунди, був справжнім шоком. А далі…

Пістолет з’явився у руці старого невідомо звідки, і я у відпущений долею час встигав зрозуміти лише одне — що зараз помру. І ще одна думка-блискавка встигла майнути у голові: як же незрозуміло і безглуздо усе завершується… Навіть страх не встиг охопити свідомість. А дуло, лише ковзнувши чорним отвором по моїх грудях, розверталось у напрямку юрби журналістів, куди і мав бути спрямований постріл. Зараз мій рот роззявиться від подиву і лише потім прийде розуміння, що куля дірявить когось із натовпу, а не мене!

Звук, що пролунав, був глухий і зі свистом, наче плюнули у порожню пляшку. Рука Стенлі смикнулась якось убік, а зброя гримнула та покотилася по підлозі і лише тоді залом рознісся вигук натовпу. Це ще не був крик, лише схлип подиву, несподіванки. Друга рука Стенлі майнула за вилог одягу, але одразу «плюнуло» вдруге, і він, отримавши кулю в живіт, розтягся на підлозі. Один із журналістів, які оточували нас, тим часом уже робив крок уперед, виходячи з натовпу. А далі камера його якимось чином розлетілася на шматки, залишаючи у руках автомат. З тріском роздерлася блискавка його куртки і всі побачили вибухівку, обвішану навколо тіла. У тому, що це вибухівка, не сумнівався ніхто.

— Усім лягти на підлогу, зберігати спокій! — гучно промовив він. — Невиконання наказу — відкривається вогонь. Офіс буде підірвано. Службі охорони негайно вийти з приміщення банку!

Інга скрикнула, тулячись до мене. Крик застряг у моєму горлі.

Це був… Марк.

Він стояв, затулений помічником керуючого, якого обіймав ззаду за шию. Перед ним повкладалися, обхопивши голови, журналісти. Тримаючи пістолети наперед себе, задкували і вислизали крізь двері охоронці у спецформі. Між журналістами корчився і стогнав Стенлі.

Згрібши Інгу, я також упав на підлогу.

Тубілай їхав на власному коні, посередині групи воїнів, яких вів Менгу-Гірей. Татари пильно стежили за чужинцем, а той не виявляв жодних ознак хвилювання. Тепер уже ятаган приємною вагою муляв стегно. У таборі буджаків давно чекали.

Вони зупинилися один навпроти другого.

— Я радий, що цей похід не був нашою останньою зустріччю, — промовив Улус, наближаючись до ногайців. — Радий бачити твоїх хоробрих воїнів, з якими ділив усі випробування походу.

— І я хотів цієї зустрічі, — відповів Менгу-Гірей. — Зі мною приїхали кращі воїни.

— У поході всяке бувало, — продовжував Улус. — Але ми привезли гідний ясир, який належить поділити справедливо, щоб ніхто з нас не мав образи на своїх братів. Ти згоден зі мною?

Звісно, розмову цю чули усі воїни, які прибули з обох боків. Стояла тиша, тільки фиркали коні. Усі ловили кожне слово своїх правителів.

Менгу-Гірей погодився, що йому залишалось? А нащадок буджацького бея продовжував:

— Загинуло восьмеро моїх воїнів, тих, кого я вважав найкращими. Твої нукери напали на них, коли їх було ушестеро більше, бажаючи забрати здобич, яка належала усім. Тому справедливо буде вчинити так: тепер, навпаки, моїх воїнів буде ушестеро більше, і тоді вирішиться, хто має забрати ясир від нашого походу.

Менгу-Гірей знав, що досягти справедливості переговорами не вдасться. За ним сила. Улус добре розумів, що ногайський мурза не звернеться за захистом до сераскира і тим паче, до кримського хана. Потрібно було погоджуватися на все.

— Добре, — промовив Менгу-Гірей. — Мої воїни вчинили неправильно. Нехай діється справедливість.

— Буджацьких воїнів було дванадцять проти семи десятків ногайців, — вів своє Улус. — Виходить так, що один мій вершник бився з шістьма вашими. Тож нехай тепер один твій воїн вийде проти шести моїх. Або два твоїх проти дванадцяти. Або десять проти шести десятків. Вирішуй сам. І нехай Аллах розсудить нас.

— Гаразд, — погодився мурза. — Отож, якщо переможе моя сторона, то ясир належатиме мені, а твоє славне військо забереться у буджацькі степи, не чинячи опору?

— Так, — підтвердив Улус. — Ми заберемося негайно і залишимо усіх невільників, здобутих у поході. Усі чують мене!

— Добре, я згоден, — сказав Менгу-Гірей. — Але усе має бути справедливо. Коли мої нукери напали на твоїх хоробрих воїнів, причиною розбрату були жінки невірних, захоплені у поході. І я, розуміючи несправедливість, віддав їх тобі одразу. Тепер ти пропонуєш мені битися на інших умовах, а причина цьому знову жінка з невірних. І ти також її тримаєш у себе. Цю полонянку везли мені. Справедливо буде, якщо ця невільниця перейде до нас. І тоді розпочнемо герць. І якщо переможуть твої воїни, я віддам її так само, як і весь наш ясир. Усі чують, що я кажу!

Тубілай бачив, що не сподобалися слова Менгу-Гірея нащадку буджаків, але обставини змушували його погодитися. Він дав знак і тоді привели Марію. Буджацький воїн тримав її однією рукою і вона йшла, підкоряючись, розуміючи, що неможливо щось вдіяти. Її підвели до Менгу-Гірея і погляд мурзи змінився. Він зрозумів, через що заварилося усе це. Можливо, навіть, прозорливий правитель передбачив, що станеться далі, але щось вдіяти вже не міг.

Тубілай спішився і вийшов уперед, туди, де стояло шестеро буджаків, відібраних Улусом для поєдинку. Марію провели поруч з ним. Вона здригнулася, побачивши його. Зупинилася, погляд її прикипів до яничар-аги. Зараз у ньому були благання і надія. Відтепер дівчина більше не сподівалася ні на кого, тільки на нього. Він зупинився і взяв її за руку. Рука була слухняною і зовсім безсилою. А от очі…

— Я заберу тебе звідси, — промовив Тубілай. — Ти…

— Знаю, — відповіла вона. — Сидітиму на золотих подушках…

— Це краще, аніж бути роздертою цією звіриною.

— Хто знає… мені страшно.

— Не бійся.