Емісар

А Марія не чула жодних співів. Лежала, вимучена безперервною їздою степом. Усе крутилося в її голові. І лише розпач, горе та жах були з нею увесь цей час. Чуже, немилосердне сонце хилилося до обрію якраз там, де лежав горілиць її головний кривдник. Раніше їй лише чути доводилося про яничарів, і ось один з кривавих слуг султана викрав її з рідної домівки. Марія не могла зрозуміти, чому її. Чому не натовп невільників, як не раз розповідали батько та дід, чому лише її саму везуть на поталу бусурманському володарю. І від цієї покинутості та самотності новий жаль починав краяти серце.

Чому, Господи?!

А сонце вже торкнулося розпеченим краєм грудей повелителя яничарів, і вони при цьому здіймалися рівно, такі сильні та могутні. О, якби могло це гаряче немилосердне сонце спалити його груди! Вона молилася б цілу ніч і наступну… Аби воно спопелило ворога. На смерть. І не ворухнулася б у ній жодна жалинка, не згадала б, як його руки відпоювали її, коли груди стискало задушшя. Ні, не згадалося б тепло його тіла серед нічного холоду буджацького степу. Адже якби не він, не було б нічого цього. Цвіли б вишні, літали б бджоли, розносився б над полем спів жайворонків…

Сонце нічого йому не вдіяло. Лише сховалося наполовину за його тілом. І тоді Марія побачила, як безшумно, пригинаючись у траві, поруч прослизнули тіні кількох чоловік у кошлатих шкіряних шапках. Усе відбулося миттєво: вони застигли, а потім двоє підкралися до її кривдника і махнули шаблями.

От коли було почуто її молитви! І не сонце мало відплатити йому за усі її нещастя… А Ільмір так і сидів, примруживши очі, спиною до кривого стовбура і, здавалося, посміхався самими кінчиками губ.

Ближній махнув шаблюкою і щосили рубонув сплячого воїна.

Ху із ху

Квартира, до якої привіз мене Стенлі, була у доволі бідному, але охайному кварталі. Впавши на канапу, я заплющив очі. А він не виявляв ані граминки не те що розгубленості, навіть неспокою. Усе робив неквапно, але впевнено. Так, наче місяць тому вже знав, як складеться сьогоднішній день. На столику переді мною з’явилася порожня склянка і кілька сендвічів, а потім він усівся навпроти, тримаючи у руках пляшку російської горілки.

— Ти випий, розслабся, — горілка полилась у єдину склянку.

— А ви?

— Мені без потреби, — знизав плечима старий. — А святкувати нам поки нічого. Ти пий, відпочинь, заспокойся. Усе буде гаразд.

— Мені не сидиться і не п’ється, — відсунувши наповнену склянку, я упритул глянув на нього. — Я мушу якось дізнатися, що з нею. Мушу!

— Ти вже діяв на свій розсуд, — зауважив Стенді. — Бачиш, чим скінчилося. Хочеш іще?

— Я не можу ні про що більше думати.

— Ну, гаразд, — він-таки приніс другу склянку і плюснув собі на саме денце. — Привід все-таки є. На жаль, не святковий.

Я мовчав, розуміючи, що малося на увазі.

— Хай спочиває з Богом, — промовив Стенлі. — Отже, я хочу зрозуміти мету твого дзвінка. Ти поїдеш туди після розмови з нею, хоч яким би був її результат?

Я мовчав.

— Не поїдеш. Ти ж не зовсім дурний. Хай що вона тобі говоритиме, де гарантії, що її хтось збоку не змушує?

— Як сказати… — пробурмотів я.

— Гаразд, припускаю, у вас щось заготовлено на цей випадок. Але тоді цим дзвінком ти її практично поховаєш. Уяви, що…

Слова його загубилися у просторі кімнати. Голова моя нарешті почала працювати. Можливо, після випитого остаточно зник неприємний дзвін у вухах. Він мав рацію. Ті двоє, яких прибрав Марк, як і третій у машині, вони ж прийшли за мною, не за ним. Якщо б це був «хвіст» Марка, для чого тоді йому тягти до себе ще й мене разом з Інгою? Він розправився б з ними сам і потім зустрівся з нами у безпечному місці. Це був мій «хвіст». І Марк знав про це. Якимось чином він їх вирахував. Тому й закомандував, аби ми приїхали удвох. Його ж «хвостом», напевно, були оті, інші — з фургона та катера. Очевидно, він сподівався одним махом обрубати усі кінці і знову зникнути утрьох, тобто учотирьох, рахуючи цього старого, якого зумів-таки знайти. І якщо нині покійна трійця припленталася на Сто третю авеню зі мною, то без сумнівів, дехто з тієї ж компанії лишився біля Інги і тепер… Тепер вони або схопили її і диктують свої умови, або ж не чіпають і пильно стежать за нею, очікуючи, коли там з’явлюся я. Імовірно, у них навіть є можливість прослуховувати її телефон. Тоді…

Стенлі мовчки подивився на мене і налив ще в обидві склянки, не збираючись мені заважати. То що ж далі? Де ми з Інгою засвітилися? Як змогли вони вийти на нас? Випивши й другу одним махом, я зрозумів ще дещо. Якщо вони ще не схопили Інгу, то її спроба втекти однаково нічого не дасть, і я так чи інакше потраплю до пастки. Якщо ж вони сидять біля неї, то примусять її зустрітися зі мною. Так, у нас було заготовлено кілька слів для попередження про небезпеку. Та яка різниця чи схоче і чи зможе вона мене попередити? Зустрічатися однаково не можна. А найголовніше — якщо після розмови з нею я не з’явлюся, вони запідозрять, що Інга дала мені знак і тоді…

Стенлі мав рацію. Не варто зараз телефонувати Інзі. Нехай краще вона думає, що я її покинув.

Третю я налив сам і запитливо подивився на нього.

— Бачу, ти поступово починаєш тямити, — зауважив Стенлі. — Для нашої людини це перша річ у скрутній ситуації.

Красномовно покрутивши пляшку в руках, він рішуче всівся у кріслі й склав руки на грудях.

— Отже, як казав батько нашої перебудови: «кто єсть ху». Так?

— Хотілося б, — стримано відповів я.

— Гаразд, — він кивнув. — Деякі речі я тобі мушу пояснити, адже тепер ми лишилися удвох, — і зловивши мій здивований і навіть обурений погляд, додав: — Ні, я не хотів сказати, що ми вже однодумці і ти мій з руками й ногами. Просто ми обидва заручники деяких обставин. І від нашого порозуміння залежить, чи зможемо з ними впоратися.

Я мовчав і не перебивав.

— Отож, ти хотів знати, через що усе це. А через що взагалі таке може відбуватися у нашому світі? Вірно. Тільки через гроші. Звісно, великі гроші. Усе банально, друже.

— А якщо конкретніше? — зиркнувши на нього спідлоба, попросив я.

— А якщо конкретніше, то походження грошей таке. Як ти знаєш, ще за часів розвинутого соціалізму наша держава підтримувала деякі країни третього світу. Як правило, це співпадало з моментом, коли така країна здобувала незалежність. Часто і саме здобуття цієї незалежності було потенційоване Радянським Союзом.

— Ви маєте на увазі Афганістан?

— У цьому разі ні, хоча події в Афганістані мали неабияке значення для виникнення нашої ситуації. Афганістан був для нас вимушеним кроком. Якщо б туди першими потрапили американці, то біля наших кордонів на величезній території розташувалися б військові бази ворога з тактичною ядерною зброєю. Гадаю, ти розумієш, про що я. Є стратегічна ядерна зброя, якою володіли як ми, так і вони, і яка в принципі з будь-якої точки планети досягає території ворога. Але для польоту стратегічної ракети потрібен час. Її можна збити по дорозі не раз і таким чином війна із застосуванням лише цього виду ядерної зброї була б війною нанесення ударів, проти яких є захист. Нагромадження стратегічної зброї на власній території не дає країні відчутної переваги над ворогом, котрий володіє тим самим. Я зрозуміло пояснюю?

Я кивнув, а Стенлі продовжив:

— Інша річ — тактична ядерна зброя, що, маючи малу потужність та відстань дії, є небезпечнішою для ворога, оскільки захисту від неї практично немає. Тому свого часу наші й спробували розмістити тактичні ракети на Кубі, щойно вона здобула незалежність. Тому й американці одразу заявили про початок війни, адже перебування наших ракет на Кубі робило їх практично беззбройними. Після цього наші змушені були забрати ракети, не привівши їх у бойову готовність. Ось чому й відбулося вторгнення радянських військ до Афганістану — розміщення там американських тактичних ракет було б для нас тим самим, що для американців наші на Кубі. Але афганська кампанія згодом зазнала поразки. І коли питання виведення військ з Афганістану стало для Союзу неминучим, а отже, не було жодних гарантій, що туди у найближчому майбутньому не прийдуть американці, постала перспектива пошуку аналогічної країни під боком у Сполучених Штатів, аби утримати терези у рівновазі, адже варіант Куби давно «накрився».