Емісар

Сто третя авеню відпочивала. Година пік давно минула і тут зустрічалися лише поодинокі перехожі. Кілька машин стояли біля бордюра. Марка не було ніде. Вже укотре я марно набрав його номер і присів на одну з лавок під деревами, гадаючи, яке з припущень зараз ближче до істини. Він міг спізнюватися або, навпаки, не дочекався і тоді обрав якесь інше рішення — адже, окрім суперечки з Інгою, я ще й застряг у метро. От тільки чому він вимкнув телефон? А навіщо йому терміново знадобилася машина? Останніми днями навіть мови про це не було. Що як це лише підстава витягти нас сюди?

Думка про те, що я припустився помилки, залишивши вдома Інгу, оволоділа мною. Та хай там як, тепер належало чекати, сподіваючись, що супермен не потрапив до установи, де вміють розв’язувати язика навіть таким, як він. На цей випадок мені аж ніяк не завадило б заховатися просто зараз. Якщо, звісно, ще не пізно. А Інга? Я непомітно зиркнув навколо, як вчили. Практично нікого. Двійко закоханих — їм не до мене. А хто у тих машинах? І мене починало охоплювати неприємне хвилювання. Над усе я бажав побачити його зараз, чимшвидше.

Марк з’явився несподівано і тихо, наче тінь. Усе похололо у мені, тому що він сунув уздовж огорожі, не звертаючи на мене уваги, хоч і бачив. Це могло означати тільки одне — щось сталося, ситуація вийшла з-під контролю. І я не помилився. Проминувши лавку, на якій ми мали зустрітися, навіть не кивнувши при цьому мені, за кілька кроків Марк несподівано загальмував, а обертаючись, уже висмикував з кишені пістолет. Усе відбувалося блискавично і я лише встиг зауважити, що ця доволі масивна зброя обладнана коротким глушником. Переляк ще не встиг розписатися на моєму обличчі, лише думка, що зараз для мене усе скінчиться, простромила свідомість. Рука з пістолетом смикнулася, заганяючи кулю просто у чоло студентці, яка примостилася зі своїм хлопцем на сусідній лавці. Чогось, зиркнувши на них ще раніше, я так вирішив, що це студенти. Вона загребла руками, завалюючись на бік, а наступний постріл у груди вразив її хлопця, котрий якраз скочив на ноги. Далі куля рознесла йому голову, перекидаючи тіло спиною на лавку. І я відчув, що мій рот роззявляється лише тепер, коли, падаючи, чорнявий хлопець випустив на землю свій пістолет, який лише щойно встиг вихопити.

А Марк, розвернувшись на сто вісімдесят, дірявив скло та дверцята припаркованої поруч машини. Звуки пострілів звучали глухо і я чув крізь них, як дзвенить метал і розлітається скло. Він видер передні дверцята на себе і всадив останню кулю у того, хто ховався там — упритул, а далі у пару стрибків опинився в червоній спортивній машині, що стояла за кілька кроків. Заревів мотор і, мало не зчесавши своїм низьким пузом бруківку, машина рвонула з місця. Усе було наче на долоні і я закляк, поки що лише спостерігаючи. А потім ноги самі підхопили мене з лавки. Та не встиг я зробити й кроку, як побачив, що з бокової вулички зі скаженим скреготом на швидкості вирулює фургон, намагаючись перехопити Марка. І я б кинувся на протилежний бік скверу, та сталося те, що не дозволило мені відвернутися. Замість спроби проскочити машина Марка несподівано загальмувала. І одразу переслідувачі опинилися поруч. А з боку набережної, очевидно з катера, що курсував попри берег, з’явилися озброєні люди. Вони упритул дірявили машину Марка з автоматів. Розліталося скло. З-під капоту вдарив струмінь пари. У мені щось стислося й увірвалося. На моїх очах вбивали людину, яка, здавалося, не може загинути, навпаки, сама є досконалим знаряддям убивства.

Неслухняними ногами я зробив кілька кроків убік, але мимоволі знову «заплів» очима назад. Вони відкривали дверцята. Ось зараз і йому буде контрольний постріл…

До набережної не було й ста метрів, але ефект відставання звуку навіть на такій відстані спрацював. Усе, що там було, на моїх очах розверзлося яскравим полум’ям, розлітаючись на усі боки, і лише за мить мене струснуло так, що не втримали ноги. У вухах жахливо заболіло і слух пропав, натомість у голові розливався дзвін. Зникли люди з автоматами, а фургон, котрий щойно намагався притиснути машину Марка, яка взагалі поділася невідомо куди, перекидався по проїжджій частині вже без вікон, пожмаканий, наче паперова коробка, яку несе вітер. Більше на набережній нічого не було, тільки якісь уламки просто з небес падали у воду. Усе…

Я відчував, як ступають мої ноги, які, на відміну від голови, самі знали просту річ — необхідно бути зараз якомога далі звідси. А дзвін у вухах посилювався і марно я намагався зловити той момент, коли з’явиться і наростатиме виття поліцейських сирен. У них це швидко. Тому не одразу помітив, що поруч зі мною хтось є. Більше того — мене підтримували під руку і кудись вели! Ледь вірилося, що це не міцні й молоді хлопці, а… Це був звичайний американець — літній, але ще жвавий чоловік, сивий, охайно виголений. Чомусь саме ця деталь кинулася мені в очі. Він переживав за мене. Питав, чи зі мною нічого не сталось, і закликав до обережності в рухах.

— О’кей, о’кей… — тільки й встиг промимрити я, не почувши власного голосу, як ми вже сідали до його машини.

Вулиця, на якій вона зупинилась, ішла під кутом уздовж задньої частини неширокого скверу, тому й побачив цей дід, як упав я після вибуху, що стався на набережній. Усе відбувалося швидко, набагато швидше, аніж поверталося сприйняття. Ми завернули ще кілька разів і опинилися у зоні пожвавленого руху. Назустріч прогнало кілька поліцейських машин з увімкнутими сиренами. Він торкнув мене за руки-ноги, питаючи, чи усе гаразд, а потім потяг з моєї руки вимащену бежеву куртку, я таки впав, коли вибухнуло. Мої протести ні до чого не привели й одразу ж я отримав у руки легеньку червону сорочку. Та сказати, що мені не холодно, я не встиг. На голову мені вмостився такий самий червоний блайзер, а дід справно витяг з відібраної у мене куртки і вимкнув телефон. Лише тепер я зрозумів. Це не був просто американець, якому мене стало просто шкода.

Машина, до якої ми пересіли, неквапно вирулила на середину вулиці і ми рушили подалі звідси.

— Мені треба зателефонувати, — сказав я англійською. — Це дуже терміново.

— Куди? — запитав старий.

— Пробачте, це моє особисте, — такі фрази давалися ще насилу. — Віддайте, будь ласка, мій телефон. Мені потрібно вже.

— Я розумію, — похитав головою він, а наступну фразу вже вимовляв російською. — Туди дзвонити украй небезпечно, тим паче, їй це вже не допоможе. Вам залишається лише змиритись.

— Як… — мої губи ледве розтулилися. — Ви хочете сказати… Звідки ви знаєте про Інгу?

— Давайте поговоримо про все потім, коли небезпека буде позаду, — сказав він, не повертаючи голови.

— Ви збожеволіли… — до мене почала повертатися активність. — Зараз же віддайте мені телефон! Я хочу переконатися!

— Ваш телефон у смітнику, — спокійно відповів старий.

— То дайте свій! Або випустіть мене! — я схопився за ручку дверцят.

Машина вже неслася по хай-вею і зателефонувати я не мав жодної нагоди, навіть якби вискочив на ходу.

— Ви не врятуєте її, навіть якщо негайно зателефонуєте. Я розумію, ви хочете сказати їй, щоб негайно забиралася з квартири. Пізно. Зараз поруч із нею люди, можливості яких дозволяють встановити приблизне місце нашого перебування, а, отже, вони знатимуть, у якому напрямку ми рухаємося. Це якщо б увімкнути ваш телефон. А вона скаже вам те, що її примусять сказати. Наприклад, що з нею усе гаразд і вона вас чекає. А далі і ви також потрапите до їхніх рук.

— Звідки ви це знаєте? — у мене в голові нарешті розвиднілося. — Це ваші люди? Вони її тримають? Інакше звідки така упевненість? Хто ви такий?

— Це не мої люди, — спокійно заперечив старий. — І доказом цього для вас мусить бути те, що врятувати я намагався вас обох. Вам належало ретельно виконувати накази, а не вдаватися до самодіяльності. Отже, у тому, що сталося з Інгою, винні тільки ви самі. Вам же сказали приїхати обом! Хіба ні? Вас же обох інструктували ретельно, до дрібниць виконувати, що кажуть. Хіба Пітер не вів з вами такої розмови?