Емісар

— От і я думаю — навіщо?

— А втім…

— Що втім?

— Пам’ятаєш, як ти дивилася на мене, коли я розповідав тобі усе, що зі мною трапилось, як потрапив у пастку до цих навіжених… Ти ж не вірила. Я бачив, також хтозна-що про мене думала. А усе підтвердилося. Тепер віриш. Хоч і запізно вже. Ну?

— Вовчику, ти що, збираєшся вивести мене з себе? Настроївся воювати з мутантами? Може ти хочеш, щоб я лягла з ним у ліжко?! Я не хочу.

— Иги… він вигадав казку про зоряні війни, щоб домогтися тебе…

— Припини свої підколки! — засичала вона. — Мені не до жартів.

— Мені також, — погодився я. — Варіантів вистачає. От тільки ні до чого ми тут не додумаємося.

— Ти правий, — зітхнула Інга. — У мене вже голова іде обертом.

Напевно, так воно і було, тому що її шия змучилася і волосся, яке ще досі пахло «по-нашому», вперлося мені у щоку. А я розгубився. Ні, не від цього дотику. Від того, що навіть вона виснажилася і впала духом. А я, на якого змучено похилилася ця гарна і розумна голова, мав наче як виправдати її сподівання і вигадати щось.

— Я боюся його. Дуже боюся…

Дивно, але на відміну від Інги, я не міг зізнатися собі у тому, що боюся цієї людини. І не тому, що бачив у собі реальні можливості протистояти йому. Просто виникало якесь таке відчуття… Ні, звісно я не вірив у міжпланетний конфлікт з флоїдами, але розуміння, що Марк з’явився не для того, щоб нас скривдити, було зі мною постійно. Не знаю чому. Інга на це лише штовхнула мене, припиняючи моє непереконливе шепотіння.

— Гаразд, бійся далі, — промовив я. — Хоча я знаю справжню причину, чому ти боїшся його. Він сильніший за тебе.

— Так він і за тебе сильніший, — заперечила вона. — А ти кажеш, що не боїшся.

Довелося пояснити, що я мав на увазі дещо інше. Інга була надто самостійною, надто розумною, досконалою, незалежною… І мені дійсно важко було уявити собі чоловіка, якому б вона підкорялася у тому традиційному розумінні, в якому підкоряється взагалі жінка чоловіку — на підставі того, що він сильніший, розумніший, стійкіший до боротьби з довколишнім світом. Ми вже не заганяємо мамонтів і не видобуваємо вогонь власноруч, але цей стереотип стосунків чоловіка і жінки так чи так зберігся досі. Інга цим не страждала. Тому що усі чоловіки були гіршими від неї, примітивнішими, абсолютно не потрібними їй, аби вижити у сучасному, також по-своєму жорстокому світі. І тепер, коли з’явився хтось дійсно досконаліший за неї, ця жінка починала боятися.

— Іди до чорта зі своєю філософією, — попросила вона. — Мені не хочеться сперечатися з тобою.

— Тут і немає про що сперечатися. Пам’ятаєш, ти казала, що боїшся закохатися? От зараз те саме. Закохатися ти можеш лише у чоловіка, якого визнаєш вищим від себе. А це для тебе смертельно, бо тоді дуже низько впаде твоє цабе.

— Вовчику, я тебе дуже прошу… Припини дискусії. І обійми мене, бо я змерзла. І подумай краще, що реально робити. Якщо мислити твоїми категоріями, коли ведмідь до печери вдирається, завалювати вхід камінням мають усі нарівні: і сильні жінки, і слабкі чоловіки. То думай. Будь такий добрий. І я також. Якщо йому серйозно стукне в голову щось зробити зі мною, то він і тебе вб’є. Хіба що схочеш йому допомагати…

— Не верзи дурниць, — попросив я.

— Ти не кинеш мене?

— Ні, не бійся. Звісно, не кину. Ми щось вигадаємо.

Інга обійняла мене за шию і притиснулася дуже близько, усім тілом. А я знову не відчув бажання. Бути слабкою — неприродний для неї стан, можливо, ще важчий, аніж якась хвороба. А як хотіти жінку, яка мучиться від хвороби?

Я заплющив очі і занурився у сон. Усе відбулося швидко. Миттєвий політ змученої свідомості на чотириста років назад, щойно я відпустив її. У часи, коли, якщо вірити Марку, наше життя так круто змінило свою траєкторію. Може тому мене завжди й тягло туди з такою силою? Може саме через це рука, призначена тримати кермо автомобіля та олівець, прагнула взяти ятаган, а мрії ставали такими химерними?

Слід у темряві

У двері постукали.

— Дуже мило з вашого боку, — промовила Інга.

— Я ж намагаюся переконати вас, що ви не полонені, — пояснив Марк. — А ви далі за своє. Сподіваюся, ви добре відпочили.

— Нормально, — я сів на ліжку, чомусь відчуваючи ніяковість. Можливо, тому, що лежав у ньому щойно поруч із жінкою, на яку більше заслуговував той, хто увійшов.

Але Марка, схоже, такі питання аж ніяк не хвилювали.

— Ви більше не думаете, що я збираюся вас ґвалтувати? — він подивився на Інгу. — Бачите, я навіть не маю нічого проти, щоб ви були поруч і наодинці з тим, хто вам більше до вподоби.

— Вважайте, я оцінила ваш жест, — сухо відповіла вона.

— А це не жест. Я намагаюся побудувати у нашому маленькому суспільстві відносини, які допоможуть вижити ось тут. До речі, щоб вижити, потрібно снідати. Збирайтеся і ходіть до кухні, я вже приготував. Наступна черга когось із вас.

— А де ви взяли продукти?

— У супермаркеті, де ж іще.

— Ви… хочете сказати, що залишали нас? — здивування просто читалося на обличчі Інги.

— Я був поруч і в разі небезпеки повернувся б. А… — він спробував посміхнутися. — Ви мали на увазі інше. Просто я розумію, що вам невигідно втікати від мене. І ви, сподіваюсь, поступово у цьому переконаєтеся.

На столі вже був сніданок.

— А де Іван? — поцікавився я.

Довелося прогулятися до лабораторії. Іван їв сендвіч і далі припнутий до труби опалення.

— Нам ще потрібно вирішити деякі питання і тоді він буде поруч з нами.

Хвилин з двадцять нам з Інгою було не до питань. А коли ми задовольнили перший апетит, Марк сказав:

— Я хочу знати, що ви вирішили.

— А я хочу знати, що ви плануєте, — відповіла Інга.

— Ми побудемо тут ще кілька днів, доки все не заспокоїться хоча б зовні, і вони зрозуміють, що не взяли нас зопалу. Після цього я маю знайти Віллі.

— Треба думати, це людина, у якої ота ваша сироватка, — дивлячись йому в очі, випалила Інга. Сарказм і неприхована відраза так і перли з неї.

— Саме так. — Не зморгнувши відповів Марк.

— А після цього ви вколете її мені у вену і зґвалтуєте.

— Ні, — спокійно заперечив Марк. — Після цього, якщо нам удасться його знайти, ви отримаєте неспростовні докази достовірності того, про що я вам розповідав.

— …і ляжу сама! — знову почала розпалюватися Інга.

— Я розумію, що така істина вас не влаштовує, — розвів руками Марк. — Але істина завжди існує незалежно від бажання людей. Ви ж спочатку здавалися мені значно сильнішою, принаймні, не здатною впадати в істерику під впливом зовнішніх обставин.

Інга мовчки проковтнула це. А Марк, який, здавалося, бачив її наскрізь, вів далі:

— Що ж до останніх ваших слів… Ви мені сто років не потрібні як жінка, тим паче коханка. Не схочете допомагати мені — ваша справа. Я знайду іншу жінку для себе і навіть для вашого супутника. Та навіть і сталося б це між вами — це також було б на користь справі.

— Справі?! Ви чисто з глузду з’їхали… — Інга обурено похитала головою. — Я не дозволю, щоб ви ввели мені якусь гидоту, хоч у чому б ви мене переконували і які б казки вигадували! Ви розумієте це?

— Гаразд, — розвів руками Марк. — Може, ви хочете взагалі піти? Йдіть. Нехай гидоту вводять вам вони. Дійсно гидоту. Як уже робили у тій машині.

— Звідки ти знаєш? — це вирвалось у мене само.

— Я багато чого знаю, але ж ви мені не вірите. У мене є тут справа. Я зроблю її будь-що. Вас кривдити я не можу, адже ви такі самі як і я. Наскільки це можливо, намагатимуся оберігати вас і буду сподіватися, що колись зрозумієте і повірите. Але запам’ятайте, — він зробив паузу, обводячи нас поглядом. — В останню мить, коли у мене ще буде шанс врятуватись, я вас покину. В інтересах цивілізації.

Інга відвернулась і мовчала. І тоді я запитав:

— Гаразд, Марку, ти скажи, як збираєшся це робити? Припустимо, яка роль відводиться нам?

Інга так зиркнула на мене, що стало не по собі.