Емісар

— Ти просиш те, чого не можна зробити, — перервав його Тубілай.

— Не можна зняти з неба місяць… — ще тихіше промовив Підкова. — І сонце загасити не можна… а панну можна посадити у сідло і… Ти не дотримав обіцянки… Отже, невірний все-таки не я… Ти — невірний…

Голова козацького сотника похилилася ще нижче.

Тубілай підвівся, випрямляючи спину.

— Ти хоробрий воїн, — сказав яничар-ага. — Я можу зробити тобі милість, — рука його обхопила різьблений, з камінням ефес ятагана.

— Не потрібно… — не дивлячись на нього, відповів Андруш. — Не варто шаблю тупити. Ще згодиться…

Тубілай нахилився до Марії, беручи її за плечі.

— Ні! — заволала дівчина. — Залиш мене тут! Пусти! Пусти…

Вона знову почала видиратися і тут почула тихо промовлені сотником слова:

— Їдь з ним, дівчино… тепер інакше не вийде… там будеш як королева… тут зганьблять тебе… скоро повернуться… бережи тебе Боже… бережи її, невірний…

На стоянці буджаків залишилося тільки троє коней. У небі кружляли шуліки. Диск сонця над обрієм уже став сліпучо-яскравим, але очі козацького сотника дивилися на нього, не відриваючись. Тому що бачити вже не могли.

Непрохані гості

Коли людину припинають наручниками, попередньо отруївши їдким газом, від якого мізки стають «а ля ваш», а потім везуть невідомо куди, здається, мусиш бути щасливим від будь-яких змін. Тим паче, коли за кілька годин після цього вдається сісти у м’яке крісло без наручників. Саме у такому кріслі сидів тепер я і навіть тримав у руках другу пляшку кока-коли. А розум вперто сверлила одна думка — зовсім протилежна.

Інга всілася чимближче до мене, навіть підсунула крісло. Вона також боялася нашого рятівника. І що вже було казати про Івана, нашого земляка, якого на п’ятому році перебування у Штатах спіткала така прикра несподіванка! Та він тримався чи не найкраще з нас. Відчувалося, що цей не надто показний чоловік уміє давати собі раду у різних ситуаціях. Його витримка взагалі дивувала.

— Ваню, — якомога спокійніше сказав я. — Ми не з ним. І зробити тобі щось погане не дамо…

Наш «рятівник» підвівся і пістолет з’явився у його руці. Автоматично підвівся і я. Кого-кого, а мене він не має продірявити, бо для чого ж було витягати з літака? Інга зблідла.

— Зараз ти посидиш окремо, — промовив він до Івана, — а ми поговоримо.

Рука з пістолетом зробила запрошуючий жест. Це означало, що мені також належало йти. Хоча, гадаю, і він також розумів, що ми не накиваємо п’ятами. Куди нам, остаточно зацькованим невідомо ким, ще й у чужій країні!

У квартирі-офісі Джорджа Мелоуна, яку він оглянув одразу, знайшлося для цього ідеальне приміщення — лабораторія для проявлення знімків. Майже порожня, без вікон, з металевою трубою водопостачання. На ній і заклацнулися браслети, а ми повернулися до кімнати.

— Тепер може поясните нам, що усе це означає? — висловила побажання Інга.

— Ви праві, нам треба якось порозумітися, — промовив він, ховаючи зброю. — Адже ми маємо бути союзниками, інакше… Я ще якось видряпаюся, а ви уявіть, що вас чекає.

— Якраз цього ми не уявляємо, — сказав я.

— І ви б хоч сказали, як до вас звертатися, — додала Інга.

— Як забажаєте, — з руху, зробленому плечима, було видно, що йому дійсно однаково. — Назвіть як хочете, тільки не забудьте потім. Давайте, я буду Марком Колінзом.

— Ви американець?

— Якщо вже ми тут, краще бути американцем.

— І що ви, Марку, збираєтеся робити далі? — звісно, ну хто як не Інга мала брати ініціативу у діловій розмові.

— Далі ми повинні тут загубитися. Вас шукають серйозні структури. І до їхніх рук вам краще більше не потрапляти.

— Які це структури? — запитала вона.

— Це… — той, кого тепер належало називати Марком Колінзом, на мить замислився. — Скажімо так, спеціальний відділ їхньої розвідки, яка зветься ЦРУ, ви чули, напевно.

— А на хріна ми їм? — не витримав я.

— Скажімо так, для дослідження.

— Тобто…

— Тобто після цих досліджень від вас навряд чи щось залишиться.

Я слухав ці лаконічні фрази і все холонуло всередині. І це, звісно, заважало повною мірою зрозуміти його. Іноді мені взагалі ставало млосно. Я підвівся і, пройшовши по кімнаті, сперся на підвіконня. Марк сидів спокійно, лише провів мене поглядом. Відчинивши кілька дверцят у різних шафах, я таки знайшов бар. Очевидно, лікар Мелоун рідко вживав алкоголь, оскільки дві пляшки віскі і ще якась мура були закорковані. Нервово здерши етикетку, я почав витягати пробку.

— Не варто, — похитав головою Марк.

— Я не збираюсь напиватися. Просто важко від усього цього. Допінг, розумієш? — і глянувши на нього майже по-ворожому, перехилив пляшку.

Те, що він мені дозволив, усе-таки допомогло. А потім він відібрав пляшку і вказав на крісло.

— І за те дякую, — промовив я. — А тепер скажи, на біса воно їм?

— Ви становите для них інтерес, тобто ваша аномалія.

— А конкретно? — вчепилася Інга. — І чому ми?

— Ну, чому ж тільки ви… не тільки.

— А хто ще? — не вгавала Інга. — Наче не чути було, щоб такі люди регулярно пропадали. А їх і в Штатах вистачає. Один на триста тисяч. Знаєте скільки це для багатомільйонної країни? Чому саме ми? Кажіть! Ви ж знаєте…

— А яка твоя роль у цьому? — запитав я. — Ти з якої служби?

— Я сам по собі. Поки що.

— І ото рятуєш нас по доброті душевній?

— Та ні, не зовсім.

Він знову думав лише якусь мить, а потім почав… роздягатися.

— Це що, чоловічий стриптиз? — пробурмотів я.

Йому, цьому Маркові, було що показати: грудна клітка просто-таки залізна, треновані м’язи. Роздягнувся лише до пояса і тоді зробив запрошуючий жест.

— Не хочу бути марнослівним. Послухайте, де у мене серце.

Але ми сиділи і не ворушилися.

— Прошу дуже!

— Послухай, — запросив я Інгу. — В принципі, ми маємо це знати напевно.

— Чому я? — знизала плечима вона.

— Тому що я чоловік і мені не надто приємно до нього притулятися.

— А мені що, має бути приємно?!

— Я чекаю, — нагадав Марк.

Вона підвелась і, нахилившись, притулилася до його грудей кілька разів і з різних боків, а потім розвела руками:

— Це правда.

І тоді я, зітхнувши, особисто повторив обстеження, скривившись при цьому. Він не брехав. А Марк, одягнувши светр, узяв з полиці першу-ліпшу книжку і погортав її лівою рукою. Потім налив у кружку кока-коли і розмішав ложкою, а тоді, взявши листок і ручку, написав знову ж таки лівою рукою: «Я дійсно бажаю допомогти вам. Але для цього нам належить діяти узгоджено. Ви маєте вірити мені і слухатись. Лише так у нас буде шанс». Нижче він поставив підпис.

— Як бачите, я повністю дзеркальна людина.

— Ну, на рахунок слухатись… — задумливо промовила Інга. — Тут у нас може не бути вибору. А от вірити… Для цього з вашого боку потрібні якісь переконливіші аргументи. Ви так і не пояснили нам, що конкретно все це означає. Для чого ми їм, як потрапили ви самі у цю історію, як дізналися про нас. Що вас з ними пов’язує…

— Ти не проста людина, — додав я. — Завалити купу цеерушників, отак запросто… Ти якось вистежив їх, був у курсі справ, що вони нас везуть. Зрештою, ти мусив проходити спеціальну підготовку більш ніж серйозно. Ти з кимось пов’язаний і мусиш на когось працювати. І зараз вішаєш нам «локшину», а хочеш, щоб тобі вірили. Як можна вірити?

— Я вас урятував.

— Не знати для чого, — вставила Інга. — Не знати, що у вас на меті. Може нас чекає щось ще гірше.

— Людина не може знати напевно, що на неї чекає, — знизав плечима Марк. — Здатна лише припускати. А припущення базуються на аналізі подій та фактів. На ґрунті подій, пов’язаних зі мною, у порівнянні з попередніми ваші припущення не мали б бути поганими.

Як хотілося мені запитати його зараз про людей, які упродовж останніх кількох місяців «наклали лапу» на мене і були фактично моїми господарями!

Я відчував, що Марк знає, хто вони такі. Проте міг і не знати. Взагалі не знати про мої останні пригоди. І тоді навряд чи вартувало передчасно розкривати усі карти.