Страница 2 из 15
Я переповів бабусі те, що прочитав у плутаних думках космічного прибульця, і вона скрушно похитала головою:
— Отже, моя наука не пішла їм на користь. Синьоморди виявилися хитрішими, ніж я гадала. А може, наші мухи їх так ваблять, що вони нехтують небезпекою і готові знову захопити Землю… Ну що ж, не можна гаяти часу, ситуація дуже серйозна, і сама я з нашими непроханими гостями не впораюся. Тобі, онучку, час збиратися в дорогу.
— А що робити з цим любителем мух?
— Залишимо його тут, він ще з добру годину спатиме, а нам треба хутко зв’язатися зі штабом ТТБ! — бабуся задріботіла до хати, а я, йдучи за нею слідом, раптом помітив, яка вона маленька й беззахисна. Мені чи не вперше стало так її шкода, що я забув і про те, що Соломія Джура, перенісшись у минуле, вмить може помолодшати й перетворитися на владного й рішучого командира секретного загону для боротьби з космічними терористами будь-яких гатунків.
— Добре, що нашого синьоморда не бачили сусіди, — по-діловому сказала бабуся, спускаючись до підвалу свого непоказного будиночка.
Ця невеличка хатина-мазанка цілком могла стати експонатом музею народної архітектури. Та коли б допитливий відвідувач зазирнув до приміщення, де ми тепер перебували, то, напевно, не втримався від здивованого зойку — на стінах тьмяно світилися величезні монітори, окреме місце займали пульти управління й зв’язку з членами ТТБ. Бабуся Соля приклала вказівний палець до одного з пультів, і на екрані спалахнула карта зоряного неба.
— Гаразд, зараз я подивлюся, звідки цей синьомордик узявся… Ой, лишенько, варто було на годинку відволіктися, щоб зварити абрикосове варення, як ці бузувіри увійшли в нашу стратосферу! Оцей, що так необачно проковтнув муху і відключився, певно, їхній розвідник. І, гадаю, їх сюди незабаром прибуде чимало… — бабуся скрушно похитала головою, а тоді зосередилася, скинула з голови квітчасту хустку, яку завжди носила, пораючись по господарству, й умить перевтілилася.
Тепер за пультом надсучасного комп’ютера сиділа Соломія Джура — видатна винахідниця, президент Таємного Товариства Боягузів, готова вже вкотре рятувати Землю від катастрофи. І часом у мене просто язик не повертався називати цю владну жінку з рішучим виразом обличчя бабусею. Вона також, ніби забувши, що якісь п’ять хвилин тому лагідним голосом пропонувала мені поїсти борщу з пиріжками, наказала:
— Климе, ти вирушиш просто зараз! Відремонтований часоліт стоїть у коморі, залетиш до наших хлопців на Червоне море — ось тобі навігатор із точними координатами приземлення. Жук і Заєць сьогодні там виступають на змаганнях із фрідайвінґу і, здається, перемагають. Але доведеться їм трохи відволіктися від спорту — зараз є справи важливіші. І пам’ятай — не така страшна жаба, як її малюють…
Бабуся спершу прискіпливо оглянула мене, перевірила, чи не забув я ПУПС — Похідний Універсальний Просторовий Сканер, а потім усміхнулася своєю найлагіднішою усмішкою і по-змовницьки підморгнула.
Розділ 4
Червоне море сьогодні синє
Якщо ви думаєте, що часоліт, винайдений моєю бабусею, схожий на ті сяючі суперсучасні боліди, що їх показують у фантастичних фільмах, то глибоко помиляєтесь. Коли я увійшов до комори, то побачив крихітний жовтий автомобільчик, що носив горду назву «Запорожець». Уявити, що це і є славетний апарат, здатний в уламок секунди перенести тебе в будь-яку точку Земної кулі, та ще й стрибати в часі, мов скажений кенгуру (іноді часоліт «глючив», адже бабуся постійно його вдосконалювала, і це призводило до деяких незручностей), було просто неможливо.
У цьому й полягала хитрість — замаскований під стару, потрібну хіба що збирачам металобрухту бляшанку на іржавих колесах із «лисою» гумою, наш часоліт не привертав до себе уваги і міг спокійнісінько стояти в садибі старої пенсіонерки, якою всі, крім членів Таємного Товариства Боягузів, вважали мою бабусю Солю.
Я приклав долоню до кумедної ручки керування, схожої на картоплину. Машинка тихо загула, вібруючи всіма своїми старечими частинами, і я почув знайомий механічний голос:
— Радий вітати вас на борту часольота, шановний Климе Миколайовичу!
— Привіт! — радісно озвався я, пригадавши, зі скількох безнадійних ситуацій вирятував мене цей робот-інструктор, якого моя видатна бабуся завбачливо вмонтувала у свій часоліт.
— Чи готові ви до переміщення? — так само ввічливо і спокійно запитав голос.
У мене по спині побігли мурашки, і то був зовсім не переляк — його я позбувся ще під час першого нападу синьомордів на нашу планету. Просто я відчув ознаки пригодоманії — чудової хвороби, яка змушує нас кидатися сторч головою у вир небезпечних та несподіваних авантюр.
Я підключив до блоку живлення навігатор із точними координатами приземлення на узбережжі Червоного моря, відкинувся на спинку зручного сидіння, яке обхопило мене з усіх боків, оберігаючи від можливих ґуль, синців, а то й серйозніших травм.
— Їдьмо! — впевнено скомандував я. — Тільки, прошу, не переплутай час та координати, бо мені зовсім не хочеться опинитися десь серед айсбергів, та ще й у минулому столітті…
— Не хвилюйтеся, Климе Миколайовичу, пані Соломія удосконалила свій часоліт, так що похибки в часопросторі трапляються дуже рідко…
Мені здалося, що в механічному голосі робота-інструктора прозвучала образа, та мені було ніколи вдаватися в такі дрібниці як настрій мого віртуального супутника. Врешті, хто як не я допоміг урятувати нашу планету від навали синьомордів минулого разу?! Я заплющив очі, про всяк випадок міцно вчепився в поруччя крісла, й наш «Запорожець» полинув у напрямку Червоного моря, до невеличкого курортного містечка, де саме відбувалися міжнародні змагання з підводного плавання.
— Переміщення закінчено, — промовив мій автоматичний помічник, і я, зовсім не дивуючись (як це було під час моїх перших подорожей у часопросторі), що ми за мить перенеслися на інших кінець світу, вийшов зі свого непоказного «Запорожця».
Добре, що завбачлива бабуся Соля за допомогою надсучасного навігатора знайшла затишну місцинку з піщаним гротом на узбережжі Червоного моря, де можна було сховати наш часоліт. Я озирнувся — навколо, скільки око сягало, лежала мертва пустеля, і тільки вздовж узбережжя стриміли білі будинки готелів.
Ще під час нашої першої зустрічі з синьомордами, яка відбулася біля підніжжя Єгипетської піраміди, оточеної безмежними пісками, я був вражений, коли дізнався, що колись тут буяли ліси й текли повноводі ріки. Тепер люди намагаються створити невеличкі оази, підводячи під кожен кущик чи дерево спеціальну трубочку з водою. Робот-інструктор, ніби підслухавши мої думки, проказав:
— Хочу нагадати — оаза, до якої ми зараз прямуємо, штучно створена. Варто хоча б на кілька днів перекрити воду, як усі ці розкішні пальми, буґенвілії та інші екзотичні рослини зав’януть, і навкруг знову розкинеться безкрая пустеля… Адже дощ у цих краях випадає раз на п’ять-сім років.
— Треба поспішати, бо щойно синьоморди виявлять наше місце знаходження, то одразу ж перейдуть у наступ. А ти ж пам’ятаєш, що їхня улюблена зброя — рослиносмок, за допомогою якого вони знищують усі живі рослини.
Я стріпнув головою й рушив у бік моря, що вузькою смужкою синіло попереду.
«Тю, — подумав я мимохіть, — а море це зовсім не червоне, а синє-синє».
Звісно, було смішно сподіватися, що Червоне море матиме барву стиглих помідорів, але сьогодні, після зустрічі з блакитними жабами, мені чомусь не хотілося дивитися на синяву в будь-яких проявах.
Розділ 5
Агенти синьомордів серед нас?!
Мої давні друзяки Жук і Заєць, з якими я познайомився, щойно вступив до ТТБ, дивували мене стільки разів, що врешті я звик до їхніх карколомних трюків та циркових фокусів. Так-так, вони могли здертися на прямовисну стіну хмарочоса, надягши на ноги спеціальні стіноходи-присоски, і спуститися у найглибше провалля на тонкому сталевому шнурі. Але тепер я стояв на довжелезному понтоні, що заходив далеко в море, і спостерігав за виступами нурців.