Розкажи все

Ще більше «Звеличення влучних звеличувань» і «Переконливого підлабузництва» чи «Похвальних блювот» в очах Чоллі Нікербокера.

Все звучить набагато краще, коли виходить із рота чоловіка.

У мене в руках стиснутий пальцями сценарій, який я дуже скрутила, — єдина перспектива роботи, що її моїй міс Кетрін запропонували за останні кілька місяців. Фільм жахів про стару жрицю вуду, яка створює армію зомбі, щоб заволодіти світом. У фіналі жінку-ватажка, яка несамовито кричить, розчленовують і з’їдають дикі мавпи. Лін Фонтен і Айрін Данн уже пройшли на ролі в цьому проекті.

Ця нагорода, яку тримає сенатор, — вона ніколи не буде світитися так яскраво, як світиться зараз, до того, як її вручать, поки цей предмет усе ще знаходиться поза хваткою міс Кеті. З цієї відстані і сенатор, і вона виглядають так ідеально, наче один пропонує іншому цілковите блаженство. Сенатор Фелпс Рассел Ворнер — він той чужинець, який стане шостим з її «Джаз-бенду колишніх». Він сам — приз, який здається достойним будь-яких зусиль із протирання та полірування всього, що залишилось від її життя.

У кожній коронації є елементи фарсу. Певно, треба спочатку стати беззубим старим левом, перш ніж така кількість людей ризикне приголубити тебе. Всі ці жерстяні копії Кеннета Тінана[105], які намагаються довести, що їх погляди хоч чогось варті. Сміховинні точні копії Джорджа Бернарда Шоу та Александра Волкотта. Ці невдалі актори й письменники, юрба, яка ніколи не створила жодного вартісного мистецтва, тепер вони пропонують нести шлейф сукні міс Кетрін, сподіваючись причепитися на поїздку з нею до безсмертя.

Сильно підсвітивши очі, переходимо до середнього плану обличчя міс Кеті, її реакції, коли голос сенатора поза кадром каже:

— Ця жінка пропонувала найкраще в цілій ері. Вона прокладала шляхи, на які до неї ніхто не наважувався ступити. Їй одній належать такі незабутні ролі, як дружини графа Дракули та дружини президента Ендрю Джексона.

За ним показують сцени з «Історії Джина Крупи» і «Легенди про Чингісхана». Міс Кеті, яку знімали на чорно-білу плівку, цілує Бінґа Кросбі на терасі пентхауса, що виходить на чудовий панорамний мет-пейнтинґ[106] обріїв Манхеттена.

У світлі прожектора багряно-червоне голе чоло блищить не менше за нагороду. Він стоїть гордовито, широкі плечі звужуються до патентованих шкіряних туфель. Рожево-м’ясне факсиміле Оскара. Вище і за вухами залишки волосся відступають, наче ховаючись від уваги натовпу. Жалюгідно, як легко сильний прожектор може стерти будь-які прояви віку чи характеру людини.

Саме цей рожевий манекен каже:

— Ось краса, яка залишиться в колективному розумі людства, саме її мужність і розум демонструють краще з того, чого можуть досягти людські створіння.

Вихваляючи тендітність цієї жінки, сенатор здається більш сильним, благородним, щедрим, люблячим, навіть більш високим і вдячним. Цей великогабаритний чоловік здається меншим, коли леститься до цієї крихітної жінки. Такі красиві, фальшиві компліменти — чоловічий еквівалент жіночого крику від удаваного оргазму. Перший створений для того, щоб затягти жінку до ліжка. Другий — для того, щоб якнайскоріше закінчити сексуальне спілкування та виштовхати чоловіка з ліжка. Коли сенатор каже ці слова, які безтямно хоче почути будь-яка жінка, він еволюціонує. Його широкі плечі й товста шия троглодита стають люблячим батьком, ідеальним чоловіком. Покірним слугою. Ця форма дикого неандертальця змінюється. Його зуби стають скоріше посмішкою, аніж вищиром. Його волохаті руки — інструментами замість зброї.

— Сьогодні ввечері ми скромно благаємо її прийняти наше захоплення, — каже сенатор, гойдаючи нагороду на ручках. — Але вона сама — приз, який мріють отримати всі чоловіки. Вона — головний коштовний камінь нашої американської театральної традиції. Щоб ми могли висловити їй наше захоплення, леді та джентльмени, дозвольте представити вам... Кетрін Кентон.

Заслуговуючи аплодисменти — не для вистави, а для того, щоб просто не померти. Ця подія, і її знайомство із сенатором, і її шлюбна ніч.

Гадаю, це дає втіху, мабуть, відчуття самоконтролю — коли робиш собі більшу шкоду, ніж та, яку світ насмілиться завдати тобі.

Сьогодні ввечері — ще один наскок у великий пустир, який зветься середнім віком.

Після цієї репліки моя міс Кеті виходить на сцену, з’являючись саме під час оглушливих аплодисментів. Вона жадала цих аплодисментів більше, ніж будь-якого курячого обіду, який може запропонувати така подія. Сцена, розбита спалахами сотень фотоапаратів. Посміхаючись, широко розкривши руки, вона приймає обійми сенатора, а також цей позолочений мотлох.

Виходячи із ретроспекції, ми повільно переходимо до великого плану, який демонструє ту саму нагороду, із гравіруванням «Від прихильників драми Великого Лос-Анджелеса із округу Західний Шуйлер». Через десятиліття вона стоїть на поличці, золото захмарене плямами, вся вона покрита павутинням. Через секунду шматок білої тканини накриває нагороду, і чиясь рука підіймає її з полички. Камера від’їжджає, і з’являюсь я, яка прибирає пил у вітальні таунхауса. Полірує. Залишки павутиння линуть до мого обличчя, а навколо моєї голови крутиться кільце з порошинок пилу. За вікнами — темрява. Мій погляд зосереджений на чомусь, чого ніхто насправді не може побачити.

Поза кадром ми чуємо, як в замку вхідних дверей повертається ключ. Протяг колише моє волосся, і ми чуємо, як важкі двері відчиняються і зачиняються. Звук кроків, що йдуть сходами із фойє на другий поверх. Ми чуємо, як ще одні двері відчиняються й зачиняються.

Покинувши нагороду, все ще тримаючи в руці ганчірку для пилу, я йду за кроками нагору, туди, де зачинені двері до будуара міс Кеті. Годинник б’є другу годину десь у віддаленій частині будинку, коли я стукаю у двері, питаючи, чи міс Кеті потрібна допомога з блискавкою. Чи потрібно їй, щоб я дала їй ліки. Наповнила їй ванну і запалила свічки на камінній поличці. На вівтарі.

З-за дверей будуара — жодної відповіді. Коли я хапаюсь за ручку, вона не повертається в жодному напрямку. Зафіксована. Ці двері міс Кеті ще ніколи не зачиняла. Притиснувши одну запилену щоку до дерева, я стукаю, знову, й слухаю. Замість відповіді зсередини лунає легке зітхання. Зітхання повторюється — голосніше, ще голосніше, перетворюючись на скрипіння пружин матраца. Єдина відповідь — це скрипіння пружин матраца, яке повторюється, — скрипіння таке ж пронизливе й постійне, як сміх.

АКТ ПЕРШИЙ, сцена десята

Сцена починається з того, що Ліліан Гелман зчепилася у битві без зброї з Лі Гарві Освальдом, і вони обоє борються і б’ють одне одного біля відчиненого вікна на шостому поверсі Техаського сховища підручників, оточені величезними купами книг Гелман — «Маленькі лисиці», і «Час дітей», і «Осінній сад». По той бік вікна плавно проїжджає автоколона, яка рухається через Ділі Плаза, — руки махають, прапори майорять. Гелман і Освальд стискають рушницю, сіпають зброю в різні боки, і жоден з них не отримує повного контролю. Завдаючи жорстокого удару головою, від якого її біляве чоло врізається в чоло Освальда і його очі стають скляними й приголомшеними, Гелман кричить: «Думай, комуняко! — верещить вона. — Ти що, і справді хочеш, щоб Ліндон Джонсон став нашим президентом?»

Лунає постріл, і Гелман, хитаючись, робить крок назад, чіпляється за своє плече, і кров струменить, пульсуючи, поміж її пальців. На відстані крихітний рожевий капелюшок від Гелстона на голові Жаклін Кеннеді залишає поле обстрілу, а ми чуємо другий постріл. Третій постріл. Четвертий...

Лунають постріли, а зображення змінюється на кухню Кетрін Кентон, де я сиджу за столом і читаю сценарій під назвою «Спаситель двадцятого сторіччя», який написала Лілі. Сонячне світло проходить крізь вікна у провулок під таким кутом, що можна припустити: зараз пізній ранок або полудень. На задньому плані ми бачимо сходи для слуг, які ведуть на другий поверх. Постріли не припиняються — сприйняття звуків, які, як зараз виявляється, лише звуки кроків, що йдуть сходами до кухні, звуки уявної послідовності кадрів, яка стікає кров’ю у нашу реальність.

105

Кеннет Тінан (1927—1980) — впливовий критик британського театру, який уперше сказав «fuck» у прямому ефірі BBC.

106

Мет-пейнтинґ (англ. Matte Painting) — так називають великомасштабні мальовані зображення, які використовуються в кінематографі, на телебаченні та у виробництві комп’ютерних ігор для створення ілюзії навколишнього середовища.