Страница 12 из 35
В її будуарі, по телевізору, моя міс Кеті їде у відкритому кінному екіпажі через Центральний парк, сидячи поряд із Робертом Стеком[98]. За ними волочиться гігантська маса білих повітряних кульок. Скрипка йде на крещендо, Стек опиняється зверху на міс Кеті, її кулак розкривається, вона випускає божевільні кульки, і ті розсипаються й пливуть угору, б’ючи довгими хвостами з білої мотузки.
На декількох поличках балансують ножиці, достатньо великі для Веселого Зеленого Гіганта[99], мідь, яку полірували, доки вона не змогла зійти за щось коштовне, гострі леза довгі, як ноги міс Кеті. Вона використала одну пару, щоб перерізати стрічку на церемонії відкриття шестирядної автомагістралі «Очоа-Кі». Ще одна пара ножиць перерізала стрічку на відкритті Регіонального торговельного пасажу Спрінґ-Вотер. Інша пара, велика, як золота дитина, яка грає паяца, — ці перерізали стрічку перед супермаркетом. На меморіальному мосту Льюїса Дж. Редслоупа. В Теннессі на складальному заводі «Скайлайн Майкроцелюлар, Інкорпорейтед».
По телевізору на кухні міс Кеті лежить на ковдрі біля Корнела Вайлда[100]. Коли Вайлд лягає на неї, камера дає великий план бівачного вогнища поблизу них — воно плюється вогнем і потріскує.
Полички заповнені відмичками, такими важкими, що підняти їх можна тільки обома руками. Олово обробили так, щоб воно блищало яскраво, наче платина. їх подарували «Омаха бізнес фазерз» і торговельна палата Топеки. Ключі до Спокейн, штат Вашингтон, які міс Кеті подарував його честь, справедливо шанований мер Нельсон Редінґ. Гравіровані ключі до Джексон Гоул, штат Вайомінґ, і Джексонвіля, штат Флорида. Ключі до Айова-Сіті та Су-Фолз.
По телевізору в їдальні моя міс Кеті їде потягом в одному купе із Найджелом Брюсом[101]. Коли він лягає на неї, потяг заходить у тунель.
У вітальні Берт Ланкастер[102] повільно лягає на міс Кеті, а океанські хвилі накочуються на піщаний пляж. По телевізору в комірчині Річард Тодд[103] накидається на міс Кеті, а в нічному небі спалахують вогні феєрверків на честь Четвертого липня.
На протязі всього цього монтажу справжня міс Кеті відсутня. То тут, то там камера може затриматися на залишеній сторінці газети, на фотокартці у півтонах, на якій міс Кеті виходить із лімузина, спираючись на руку Вебстера Карлтона Вестворда III. Її ім’я, надруковане жирним шрифтом, стоїть поряд із його іменем у відділі світської хроніки Шейли Ґрехем чи Ельзи Максвелл. Інша фотокартка — вони разом танцюють у нічному клубі. А так, таунхаус порожній.
Моя рука підіймає ще один трофей — статуетку якогось героя, мускули рук і ніг якого такі малі й голі, як у дитини, котрої у міс Кеті ніколи не було, і я масажую її обличчя, не надавлюючи, щоб така тонка позолота, таке бліде блищання протрималося якомога довше.
АКТ ПЕРШИЙ, сцена дев’ята
«Найбільш хитрі компліменти, — якось писав драматург Вільям Інґ, — здаються такими, що лестять людині, яка робить їх, навіть більше, ніж тій людині, котра їх приймає».
Ми ще раз робимо ретроспекцію. Починаємо із швидкого панорамування, швидкого настільки, щоб усе було розмитим; потім поступово уповільнюємося до довгого операторського кадру, проносимося над круглими столами — за кожним із обідніх столів сидять гості. Мерехтіння кожного ока повертається до віддаленої сцени, блиск діамантових намист і сяючих, сліпучо-білих сорочок для смокінга відбивають світ віддалених прожекторів. Ми просуваємося крізь безкрає поле білих скатертин і столового срібла — камера наближається до сцени. Всі плечі повертаються, викручуються, щоб побачити чоловіка, який стоїть наподіумі. Коли зображення фокусується, ми бачимо промовця, сенатора Рассела Ворнера, який стоїть за мікрофоном.
Усю задню стіну займає екран, який виблискує сірими зображеннями кінофільму. На кілька слів постать Кетрін Кентон з’являється на екрані — на ній шовкова бальна сукня з корсетом, це пані Людвіґ фон Бетховен. Поки її чоловік, Спенсер Трейсі, хропе на задньому плані, вона горбиться над рулоном пергаменту, перо затиснуте між її синіх пальців — вона закінчує партитуру його «Місячної сонати». Її величезне палаюче обличчя сліпучо-яскраве, з невикористаної кіноплівки з нітрату срібла. Її очі спалахують. Її зуби горять білим.
У публіці всі обличчя виділяються контрастом, напівзагублені у темряві, напівзагублені в яскравому світлі віддаленого прожектора. Забувши про себе на цей час, публіка сидить і бачить тільки чоловіка на сцені і чує тільки його голос. Усе перекриває сповнений гуркоту грім, грім голосу сенатора, посилений мікрофонами, посилювачами, репродукторами, і цей сповнений гуркоту голос каже: «Вона є нашим блискучим світлом, яке завжди буде вести вперед усіх нас, смертних...»
На поверхні екрана ми бачимо мою міс Кеті в ролі дружини Александра Ґрехема Белла, яка відштовхує свого чоловіка, Джеймса Стюарта, щоб приховано прислухатися до Міккі Руні, яка розмовляє по паралельному телефону, — в неї осина талія в сукні з високим коміром. Її зачіска в стилі дівчини з картин Ґібсона завершена великим нарядним капелюхом із плюмажем із пір’я білої чаплі.
Це — той рік, коли кожна друга пісня на радіо була «Happiness, Just a Thing Called Joe» у виконанні Доріс Дей, якій акомпанував оркестр Банні Беріґана.
У залі жодне обличчя не привертає нашої уваги. Незважаючи на всі перли й краватки-метелики, всі виглядають непримітними, як старі характерні актори, костюмовані статисти, які радіють, якщо їм вдається потрапити до кадру серед усіх інших.
Біля мікрофону сенатор каже далі:
— Її почуття благородної мети й твердий образ дій подають приклад нашим найбільшим очікуванням...
Голос у нього глибокий і твердий, як у Гарі Гудіні чи Антона Месмера[104].
Цей лепет, подальші приклади того, що має на увазі Волтер Вінчелл під висловом «Мастурбація тостом». Чи «Обсмоктування похвали», за Геддою Гоппер. За Лоуеллою Парсонз — «Натяк на позолоту».
Повертаючи голову вбік, сенатор дивиться прямо в залу і каже:
— Вона відвідує наш одноманітний світ, наче янгол із віддаленого майбутнього, де острах і дурість були переможені...
Камера йде за його поглядом і знаходить міс Кеті та мене, які стоять біля куліс, вона не зводить фіалкових очей із підсвіченої фігури сенатора. Він одягнений у чорний смокінг. Вона — у білу сукню, одна рука в неї зігнута, і бліда долоня притискається до серця. Режисер дає знак змінити освітлення, спустити ключове світло, посилити світло для наповнення, щоб виділити міс Кеті біля куліс. Розставити акторів на сцені із сенатором у ролі молодого, який стоїть перед паствою і дає клятви, перед тим як дати їй олов’яну здобич, пофарбовану золотом, замість обручки.
Не дивно, що такі яскраві вогні, здається, постійно оточені висохлими шкірками такої кількості комах-самогубців.
— Як жінка, вона випромінює чарівність і співчуття, — каже сенатор, і його голос лунає по всій залі. — Як людина, вона є вічним дивом, — з кожним словом він підіймається до її статусу, змішує себе з визнанням її імені та заявляє права на величезне придане її слави у недалекій заявці на своє переобрання.
У глибині сцени безкрає світле обличчя моєї міс Кеті з’являється в ролі дружини Клода Моне, який малює свої знамениті водяні лілії. Її ідеальний колір обличчя завдячує Лілі Даше. Її губи — П’єру Філіпу.
— Вона — мати, якої нам усім бракувало. Дружина, яку ми всі мріємо знайти. Жінка, з якою всім іншим хочеться конкурувати, — каже сенатор, надаючи блиску й поліруючи образ міс Кеті перед тим, як вона з’явиться. Перед тим, як представити її своїй публіці відданих. Цей чужинець, якого вона ніколи в житті не бачила, — підлещується до її фанатів, доводячи їх до невеликого божевілля від сподівань, перед тим як вона приєднається до нього у світлі прожекторів.
98
Роберт Стек (1919—2003) — відомий американський кіноактор.
99
Веселий Зелений Гігант (Jolly Green Giant) — рекламний символ продуктової компанії «Ґрін Джайант», один з найвідоміших у рекламній індустрії, образ якого використовувався і в багатьох художніх фільмах.
100
Корнел Вайлд (1915—1989) — американський актор та продюсер.
101
Найджел Брюс (1895—1953) — англійський актор театру та кіно, відомий за роллю доктора Ватсона.
102
Берт Ланкастер (1913—1994) — один із найуспішніших акторів американського кіно.
103
Річард Тодд (1919—20)9) —ірландський актор театру та кіно.
104
Антон Месмер (1734—1815) — єврейський цілитель, який заново винайшов та застосував практично той магнетичний флюїд у людині, який називали тваринним магнетизмом, а того часу — месмеризмом.