Заметіль

Вона НЕ ХОЧЕ на той бік вікна.

А в цей час галантно простягнута рука допомагає їй вилізти на підвіконня і легенько підштовхує у плечі.

СТРИВАЙТЕ.

ЩО Ж ВИ РОБИТЕ???

Я Ж НЕ…

…— Час прокидатися, сплюхи! Всім вставати, вмиватись і снідати! Люба, ти знову заслинилася, де ж так можна. А ти чому скинув з себе покривало, душно було, та невже?

Олена підвелася на ліжку, протираючи очі. Звуки з сусідньої кімнати занадто різко увірвалися у її сон, щоб можна було його запам’ятати.

(А якщо це не звуки винні? Якщо ти сама себе розбудила?

Кожну ніч. Одне і те ж.)

Олена встала і почала одягатись. Спочатку в неї волосся вставало дибки, коли вона чула зранку звуки з сусідньої кімнати, і вона заривалась глибше під ковдру, щоб нічого не чути.

(Чому б Тобі не вимкнути ці нестерпні звуки? Невже мені не досить моїх бід і я повинна слухати ще й чужі?)

Десь через тиждень, трохи призвичаївшись і водночас чітко і ясно усвідомлюючи, що до цього призвичаїтись ніяк не можна, вона почала вставати зранку разом з усіма і спостерігати за тим, що діється в цьому домі. І дивуватись людям, які тут мешкають.

(Признайся, Ти навмисно мене сюди привів, щоб показати наскільки мізерним і неістотним є мій біль порівняно з їхнім болем?)

І лише через три тижні вона наважилась запропонувати людям, в яких жила, свою допомогу. Можливо це означало, що вона прокидається від довгої сплячки.

(Гаразд, я визнала: Ти вмієш заганяти людей у глухі кути, але чому шляхи виходу з них обов’язково мусять бути схожими на Твій шлях?)

Якщо в сім’ї є діти — це щастя. Якщо в сім’ї є хворі діти — це боротьба за їх одужання. Якщо діти схожі на рослини, покручені, висохлі рослини, які ніколи не зацвітуть — це безнадія, повна і беззастережна.

Не можна прокинутись одного дня і почути їхній сміх. Не можна уявити собі, якими вони будуть, коли виростуть, які в них будуть сім’ї і яких вони подарують внуків своїм батькам. Не можна навіть викинути їх на вулицю, тому що це все-таки твої діти.

— Ірино Анатоліївно, я вже підігріла кашу.

— Не треба, я сама! Памперси ми поміняли, зуби почистили, а зараз ми будемо їсти, народ! Знаю, знаю, вам несила чекати, але проявіть трохи витримки і терпіння.

Витримка і терпіння. Двоє китів, на яких тримався цей дім. Десь там плавав третій кит на ім’я Любов, якого Олена несвідомо сполохала, прийнявши запрошення господаря цього дому.

(«— Якщо у вас немає, де жити, ви можете пожити в мене. Складете компанію моїй дружині. У мене принаймі є робота, я затримуюсь допізна, а вона… У нас хворі діти, і мені буде спокійніше, якщо хтось буде поруч з нею.

— Це залежить від того, скільки ви берете за квартиру, Сергію Романовичу.

— Я відраховуватиму гроші з вашої зарплатні.»)

Але господиня цього дому була впевнена, що квартирантка з’явилась тут не просто так. Ця впевненість читалась в кожному її слові, у кожній рисі змученого обличчя.

(«Я народила двох хворих дітей і побоялась народжувати третю дитину. Сергій і так занадто довго зі мною. Інший чоловік давно б покинув нас напризволяще. Але я не буду боротися за нього. Я бажаю йому щастя, з вами чи без вас.»)

Тому допомагати цій жінці було рівносильно ритуалу самоспалення.

— Хто відкрив вікно?

— Тут треба провітрити, Ірино Анатоліївно.

— Ви їх застудите, невже ви не розумієте? Їм не можна застуджуватись. Вони не зможуть ковтати і треба буде ставити зонд для годування!

— Я знаю, Ірино Анатоліївно.

— Звідки ви можете це знати? Ви всього-навсього прибиральниця. Не пхайтесь, куди вас не просять.

— Давайте так: ми вивеземо їх на вулицю, а тут повідкриваємо вікна.

— На вулиці сирість. Не чіпайте візок! І покривала не чіпайте!

І так постійно. Боротьба за кожний рух, за кожний метр площі.

— Як скажете, Ірино Анатоліївно.

— Взагалі-то провітрити не завадить. Я тільки вберу їх тепліше.

І нема права сміятись. І хочеться плакати. І не залишається часу слухати себе. Хіба якщо дуже припече.

— Що з вами?

— Зараз перейде… То ми йдемо на вулицю чи ні? Бо ваш чоловік випише мені догану, якщо я запізнюся на роботу.

…Олена помахала рукою охоронцям, перетнула паркінґ, привіталась з адміністратором і пішла в підсобку за своїм інструментарієм. Прибирала лише перший поверх. Полегшений варіант. Спеціально для інвалідів.

— Ти з кожнем днем все прекрасніша, Оленочко.

— Комплімент — це гарно завуальована брехня, але все одно дякую, Зенику.

— Правда, Оленочко, тільки правда і нічого, крім правди.

— Пропусти мене, мені треба в підсобку.

— А може краще до мене в кабінет. Посидимо, поп’ємо кави. Татко не дізнається, клянусь.

— Ти ж сам йому розпатякаєш.

— Скільки разів я страждав від своєї чесності! Ось, це тобі.

Малесенький жовтий песик із замші сидів в крихітній корзиночці на задніх лапках і тримав в зубах фіалку.

— Ексклюзив. Якщо побачиш ще якогось жовтого песика, знай, то — нагла підробка.

Вона ахнула.

— Забери. Забери негайно. Ти хочеш, щоб я сиділа і тільки на нього дивилася, забувши про все на світі?

— Хочеш останній прикол? — він поставив це маленьке диво їй на долоню. — Вдаряючи по клавіатурі, задумайтесь, скількох безневинних мікробів ви дусите! Я побіг!

Олена залишилась наодинці з жовтим песиком у долонях. Вийшла на терасу, тулячись щокою до маленького дива з корзиночки.

(Ну що таке? Що знову не так?)

Минув майже місяць, як вона втекла від усіх. І тільки тепер, коли так відчутно і невідворотньо повіяло зимою, вона почала всерйоз задумуватись над тим, що було.

(Нормальні люди на зиму впадають у сплячку, а ти вирішила прокинутись.)

Три тижні тому вона нагадувала сама собі потопаючого, що хапається за соломинку. Коли випадкова перехожа наштовхнула її на думку прийти в цей Центр, про який вона довідалась з рекламного оголошення і куди телефонувала, як телефонувала безліч разів за іншими номерами, лиш би просто почути голоси людей, — вона була готова до найгіршого, вона очікувала найгіршого, але Той, Хто її сюди привів, після всього, що з нею трапилось, мабуть вирішив зробити їй сюрприз.

Коли вона прийшла в оздоровчо-реабілітаційний центр «Гармонія», то немов би потрапила в сон.

Масажний салон, сауна, тренажери, басейн, магніт і лазерний душ. Євроремонт і єврообслуговування. І відповідний рівень цін. Але клієнтів вистачало.

Вона відвикла від цього всього. Тільки тут вона зрозуміла, як вона відвикла від такого життя.

Їй запропонували не гаючи часу скористатись усіма тутешніми благами цивілізації і попестити себе досхочу, але вона відмовилась. Занадто велика спокуса. Спокуса знову відчути себе красивою, здоровою, повною надій і планів на майбутнє. Спокуса відкинути себе теперішню…

Але її нові співробітники, здається, не помічали її вад. Майже суцільно чоловічий, новий колектив оточив її такою посиленою увагою, причому робив це так делікатно, що вона почувала себе сплячою красунею, яку б з радістю носили на руках, але бояться потривожити її сон.

Періодично вона знаходила біля себе невеличкий букетик, або шоколадку, або сувенірчик, але всі хором заперечували свою причетність до цих подарунків.

Вона незчулася, як сама почала усміхатись до людей. Не можна не усміхатись, коли до тебе звертаються виключно «Оленочко» і поспішають відчинити перед тобою двері, підставляючи іншим охочим підніжки.

Тут ніхто ні на кого не ображався, хоча правилом хорошого тону було підколоти ближнього і прослідкувати, щоб той не вмер від сміху.

Згадуючи колектив, у якому вона могла б зараз працювати, Олена здригалась. Недомовки, натяки, чутки… А може не в колективі справа? Може просто вона сама змінилась?

Вона почувала себе тут, як у сні. Але з першого дня знала, що рано чи пізно доведеться прокидатись. І намагалась відтягнути цей невідворотній момент якнайдалі…

Олена зіщулилась від прохолодного північного вітру, але з тераси не пішла. Вона чекала на зиму. Яку ніхто, окрім дітей, не любить. Закінчення якої всі чекають з нетерпінням. Яка приходить, щоб безславно згинути.