Заметіль

— Іра не раз мені казала, що чує, як Олена зривається серед ночі. Іра завжди сторожко спить, не те що я.

— Це ще не все, Сергію Романовичу. Минулого року Оленочка закінчила медуніверситет. Доктор був впевнений, що вона зараз працює за спеціальністю. Анестезіологом.

— Та-ак. А ти сказав йому, ким вона насправді тут працює?

— Ага. Але він не здивувався. За його словами, людина завжди підсвідомо знає, що для неї найкраще. Олена затратила… це я його цитую… дуже багато фізичних і моральних сил, можливо, для відновлення цих сил їй потрібне якесь затишне місце, де можна залягти в сплячку, і де б ніхто її не будив завчасу.

— І працювати прибиральницею?

— А що, може їй подобається ця робота?

— Що ще сказав твій доктор?

— Обіцяв зв’язатися з реабілітаційним центром у Німеччині і повідомити нам їхні умови і ціну. Ніби-то вони роблять дива.

— Це добре.

— А ми що будемо робити?

— Маєш її адресу? Давай, я трохи прогуляюсь. Як ти кажеш, хтось мусів щось бачити чи чути.

— Пам’ятаєте, в якому вона була стані, коли прийшла до нас?..

Сергій Романович перевів погляд у вікно. Дивно було б, якби він цього не пам’ятав.

Три тижні тому. Початок листопада.

У день, коли вона прийшла, листопад розлютився не на жарт. За вікном ні сіло ні впало розпочалася заметіль. Люди, які заходили в приміщення, були з ніг до голови обліплені снігом. Вони струшували його з одягу, з шапок, гупали ногами, щоб скинути його з черевиків і чоботів.

Два роки назад таке вже було, тільки тоді сніг як випав, так і залишився лежати аж до весни, а цього разу сніг одразу танув, перетворюючись у буре гидке місиво. Коли почнеться справжня зима, було невідомо.

У оздоровчо-реабілітаційному центрі «Гармонія» давно не було так шумно, а десь під обід у холі піднявся зовсім не зрозумілий гомін.

Він вирішив почекати. Він взагалі рідко втручався, якщо підлеглі могли впоратись самі. Але за п’ять хвилин до нього в кабінет ввалився Зеник.

— Я дуже перепрошую, татку…

— Що таке?

— Якщо ви зараз не підете і не покажете, хто тут головний, вони вчіпляться одна одній в патли і тоді навіть вам не вдасться їх розійняти. Наскільки тихшим був би світ без жінок!

Першою він побачив Ларису. Зеник був недалекий від істини. Якби не перегородка, що відокремлювала пост адміністратора від почекальні, Лариса без сумніву дала б волю своїм рукам з довжелезними нігтями.

У почекальні, спиною до нього, у шкіряному фотелі сиділа відвідувачка. Засніжена, простоволоса, сиділа дуже прямо і дуже спокійно, і здається зовсім не переймалася тим, що так розлютила його чарівну адміністраторку.

Лише коли відвідувачка заговорила, він упізнав цей голос і цей тон. Він вже чув їх пару тижнів тому і досі не міг забути. Коли ця дівчина зателефонувала ніби-то на рахунок роботи і почала верзти нісенітниці, він відчув себе дешифрувальником, якому потаємно, абеткою Морзе передають сигнали СОС.

Таким тоном говорять нісенітниці тільки, коли вже немає значення, що говориш, і немає надії, що можна щось змінити, якщо говорити серйозно.

Хотів якнайдовше затримати її на лінії, хотів довідатись про неї якнайбільше, але вона так жорстко поставила оборону, що він не посмів її руйнувати. Коли вона наступного дня зателефонувала вдруге, він налякався, бо цього разу прохання про допомогу прозвучало виразно і чітко.

І ось вона прийшла.

— Ви — Олена? — не повірив він сам собі, зрадівши, немов школяр, хоча ще вчора вважав себе солідним чоловіком, якому всього два кроки до старості. — Я вже перестав сподіватись, що ви коли-небудь до нас завітаєте.

І вона повернулась до нього обличчям. І в нього стислося серце.

Красуня з тонкою, мов цигарковий папір, шкірою, тонкою шиєю, тонкими пальцями, з простою короткою стрижкою, у простій балоновій куртці й джинсах… Ніби якийсь прискіпливий скульптор довго-довго ходив довколо неї кругами, відтинаючи все непотрібне, все зайве. Тільки очі виділялись і різка лінія губ, так виділялись, що хотілось все кинути і поспішити їй на допомогу, але погляд зупиняв: «Не треба. Дякую. Я сама.»

Він довго шукав підходяще слово… Аристократичність. Але не та витончена аристократичність дореволюційних панночок. (Хоча звідкіля йому знати, які тоді були панночки.) Ця панна не збиралась падати в кризових ситуаціях. При погляді на неї чомусь згадувались сніги, безкрайні пустелі снігів.

І ще. Була так втомлена, що ледве сиділа. Але теж впізнала його. І насмішкувато промовила:

— А ви не схожі на директора. — Це був невеселий сміх, ніби прохання про вибачення за своє тодішнє телефонне зухвальство.

Він запросив її у кабінет, і до нього лише згодом дійшло, що так обережно, як вставала вона, встають люди, які бояться впасти.

І з першого ж її кроку стало видно, що вона добряче накульгує на ліву ногу.

Тому в себе в кабінеті він просто з порогу взявся годувати своїх акваріумних альбіносів. Цей прийом неодноразово виручав його, коли треба було зібратися з думками.

— Я правильно вас зрозумів: ви б хотіли працювати у нас прибиральницею?

Вона усміхнулась.

(Хто тебе навчив ТАК усміхатись, дівчинко?)

— Це моє найбільше бажання.

— А де ви працювали до цього?

— Ніде.

— То ви вчилися?

— Навіщо. Для того, щоб працювати прибиральницею, не потрібно вчитись.

Вона навіть не приховувала, що говорить неправду. Вона просто не хотіла говорити правду. І відкрито повідомляла вам про це. Хочете слухати — слухайте. Не хочете — не питайте.

— У нас є вакансія секретаря.

— Ну що ви? — засміялась вона. — Я не володію жодною рисою, необхідною для цієї професії.

Цього разу вона не обманювала. Вона справді не розуміла, яке враження справляє на оточуючих. Навіть Лариса, твердочола Лариса одразу вловила небезпеку і поспішила усунути її властивими їй методами.

А він дивився на неї і ніяк не міг позбутися відчуття, що це вже колись було. Так само впевнено колись хтось говорив йому, що хвилюватись нема причин, що з його дитиною все буде гаразд, що треба трохи почекати.

(А потім у нього народилась друга дитина і повторилось те ж саме, і той самий голос вже з меншою впевненістю говорив, що такого не може бути, що генетичне дослідження достатньо надійне і друга дитина повинна була народитись здоровою. Повинна була…)

Так само і тут. Він знову відчував свою безпорадність. Бо дуже вже нагадувала ця дівчина його дружину десять років тому, коли, повернувшись з лікарні, вона довгий час робила вигляд, ніби нічого не сталося. Ніби з дітьми усе добре і нема чого хвилюватись.

Те ж саме, як тоді, відчуття непоправності втрати.

(Кого ж ти втратила, дівчинко? Когось дуже важливого, мабуть.)

— Вам далеко буде добиратись сюди з дому? Де ви мешкаєте?

— Ніде.

Це вікно нічим особливим не відзначалося: біла пластикова рама, широке підвіконня, масивна ручка, яку вона повертає і сяк і так, але вікно не піддається.

Вона квапиться, бо позаду чути кроки, від яких пітніють долоні і ручка вислизає з рук.

Вона дивується, коли ж встигли поставити пластикові вікна, якщо вона добре пам’ятає, що рами були дерев’яними, адже тільки дерев’яні рами можна забити цвяхами.

Вона шарпає раму з усіх сил, але єврозамок заїло, і цього разу вона напевно не встигне. Залишиться з цього боку вікна. Назавжди.

Аж раптом чиясь рука лягає поверх її руки, натискає на ручку — і вікно піддається легко і без спротиву. Вона переводить подих і хоче подякувати несподіваному рятівникові, але слова застрягають у горлі.