Страница 23 из 47
— Що питимеш? — Влад вирішив, що для одного дня забагато розмов про велике і вічне. Йому б із буденним розібратися.
— Те, що й ти.
— Я сьогодні пас.
— Починається. Чи не твоя красуня часом доклала до цього зусиль? Дивись, Владе, не дай собі засохнути.
Влад подумав, що «на сьогодні — досить» зовсім не схоже на обіцянку, таке собі звичайне рішення, яке було актуальне годину тому, а зараз горить світло, сидить поруч друг і актуальним буде інше рішення…
— Силу волі виховуєш, — з розумінням усміхнувся Олег, коли Влад завернув з півдороги до шинквасу.
— Та ні, Олежику, просто це не допомагає, розумієш — не допомагає, — він швидко-швидко потер голову долонями.
— Я тебе знаю з першого курсу, Владе. Я вивчив усі твої звички, але ти залишаєшся для мене загадкою. Серед повного штилю в тебе раптом трапляються якісь незрозумілі напади… туги — не туги, безсилля — не безсилля… нудьги? Я навіть навчився вловлювати їхні провісники: коли ти відставляєш келишок, ледве його пригубивши, я можу спрогнозувати, чим це скінчиться: ти кудись зникнеш, а повернувшись, будеш відмовчуватися на всі мої запитання. Тобі Людмила не казала, що ти її потенційний клієнт?
— Казала. Але кожному потрібно якось… розвіюватися. Давай краще подивимося телевізор. — Влад клацнув пультом і втупився в екран. — Людмила не вміє тримати язика за зубами.
— Така вона є. Але вона нічого нового мені не розповіла, та я й не дуже вірю в її психотерапевтичні здібності. А Зоряну ти даремно образив, вона тебе чекала, у неї до тебе було якесь особливе ставлення…
— Олежику, давай просто подивимося телевізор.
— Признайся, ти все-таки отримав її запрошення…
— Чомусь ти останнім часом усі розмови переводиш на неї. Нема її, виїхала… на другий кінець світу.
— Я просто хочу дещо з’ясувати…
— Забудь!
— Скажи мені, що з тобою все гаразд, і я відчеплюся.
— …Гарна передача.
— Як казав наш славнозвісний колега Гіпократус: кве медікамента нон санат, е ферум санат; кве ферум нон санат, е ігніс санат… Як там далі?
— …кве веро ігніс нон санат, е інсанабіліа репутаре опортет.[12]
— До речі, ти запитав у жінки, чи вона не проти мого перебування тут?
— Забув.
— А я думаю, яка в тебе хвороба? А в тебе склероз!
6. Четвер
Марія взяла картоплину, притисла її до тертушки і… поранила палець. Руки тільки-но загоїлися…
— Дай сюди.
Чоловік, докуривши на терасі вранішню цигарку, впевнено відібрав у неї миску, тертушку і картоплину. Вона навіть пискнути не встигла, як картоплина в його руках перетворилась у хляпавку.
— Сідай.
Вона повільно сіла. Чоловік продовжував терти картоплю: похмурий, зосереджений, рухи економні й енергійні… немов зібрався на якусь битву, вирішальну битву з кимось чи з чимось їй невідомим.
А невідоме — це найгірший ворог.
— На вечерю до нас прийде Олег, — сказав він і гостро глянув на неї.
— Олег… — повторила вона, а серце знову шарпнулось. Ось як його звати.
— Що означає твоє «О-лег»? Поясни, будь ласка.
— Я за цей час піду закладу білизну у пральну…
— Сиди, — мовив похмурий і зосереджений.
Марія зітхнула.
— Що означає твоє зітхання?
— Нічого не означає, — вона переплела пальці й сперлася на них підборіддям. Дивно було сидіти в кухні й нічого не робити. — Я просто так сказала.
— А що означає твій… мрійливий тон? Тобі подобається… його ім’я?
— Олег, — знову повторила Марія, блукаючи поглядом ген за вікном. — Гарне ім’я.
— І він сам теж… кхм… на погляд жінки… кхм… йому теж нічого не бракує. Так? Куди ти дивишся? Дивись на мене.
— У нього… непогані фізичні параметри, — Марія глянула на чоловіка й знову відвела погляд убік. — Ну, зріст, статура… м-м… манери…
— Які такі манери?
У картоплі в його руках зовсім не було шансів лишитися цілою, а Марія найдужче не любила готувати деруни, хоча щосили приховувала цю свою нелюбов, бо тоді їй довелося б готувати ці деруни щодня.
— Знову в тебе якийсь загадковий вираз обличчя. Я так зрозумів, що ти не матимеш нічого проти, як він повечеряє в нас?
— Чому я повинна мати щось проти? Він твій друг.
— А якщо поживе тут кілька днів? Куди ти знову дивишся?
Не вмів її чоловік влаштовувати допити, ой не вмів.
— Нехай поживе.
— Ти завжди така слухняна? Чи тільки прикидаєшся?
— Чому ти вирішив, що я прикидаюсь?
— Тому що… Олег тобі подобається… Я вгадав? — він бурував її своїми очима, і вона, опустивши голову, затарабанила пальцями по столу.
— Чому ти вирішив, що він…
— Він щодня про тебе запитує! — Картопля якраз закінчилась, і він грізно роззирнувся за наступною порцією. Знала б вона, що в нього буде такий ентузіазм, начистила б більше.
— Я не винна, що він… про мене питає.
Чи винна? Мабуть, усе-таки винна. І провині цій немає і не буде прощення.
— Ти не відповіла: він тобі подобається?
— Як тобі сказати… — Марія знову поклала підборіддя на переплетені пальці. Дивно просто сидіти в кухні й розмовляти. — Я дуже мало його знаю і… мені важко розібратись у своїх почуттях.
— Зрозуміло! — сказав, як відрізав, вимив руки, сполоснув тертушку, витяг пательню і щедро полив її олією. Мав сьогодні особливий запал до куховарства.
— Я зовсім не мала на увазі…
— Я зрозумів.
Перша порція грізно зашкварчала на пательні.
— Ти на роботу не йдеш?
— Не хвилюйся так за мене.
— То я можу зараз зайнятися пранням?
— Звичайно! Хто тобі заважає?
А тепер її чоловік став схожий на ображену дитину. Таким вона його й залишила.
Не вміла вона брехати, а говорити правду боялася.
— Я прийшов на запах, — Олег весело увірвався до кухні, й вона відразу удвічі поменшала. — А де твоя красуня?
— А тобі вона навіщо? — Влад, не відчуваючи смаку, запхнув деруна до рота.
— Просто так запитав…
— Просто так! — Виделка з силою проколола наступний дерун. — Все. Мені вже час іти. Ходи, я тебе підкину.
— У мене відпустка, я нікуди не поспішаю…
— Олежику, не сперечайся, гаразд? Не зараз.
— Як скажеш.
Вони під’їхали до злощасного світлофора, де зранку доводилося простоювати по десять хвилин, перш ніж відкривався шлях до злощасного перехрестя. І ще ця злощасна коробка передач!
— Владе…
А злощасні амортизатори!
— То ти чи не ти?
— Тобі краще повернутися до жінки, — випалив Влад, виїжджаючи на Хуторівку.
— Овва. Чого так раптом? У нас іще не закінчилися відпустки.
— Так буде краще.
«Запорожець» попереду теж щасливим не виглядав. Протаранити, чи що?
— Що сталося, Владе? Якщо я вчора дістав тебе своїми запитаннями, то вибач.
— Не вигадуй.
— Але щось мало статися… Стривай. Ти говорив зі своєю красунею, так? І вона не бажає, щоб я до вас приходив, так?
Біля ринку не те що проїхати, мишці прошмигнути не було де.
— Навпаки. Вона була дуже навіть не проти. Але я думаю, що…
— Тобто як «не проти»?Твоя красуня не заперечує, щоб я у вас жив? Ти серйозно?
— Не називай її так!
— Стоп-стоп-сто-оп… Ось тобі й сіра мишка…
— Ти про що?
— До чого ж вона хитра… хитра сіра мишка. Дивись, вона викликала в тобі ревнощі, і ти вже сам не хочеш бачити мене у своєму домі. Ти вважаєш, що це твоє власне рішення, а насправді…
— А насправді, — Влад натиснув на газ, — я чув вашу розмову вчора зранку. Я повернувся з гаража, щоб покликати тебе і… і почув вашу розмову! Про каву і… таке інше.
— Не хвилюйся і нікого не збивай, домовилися?
— У першу мить я навіть не зрозумів, хто там із тобою розмовляє! Це була не вона, це була зовсім інша людина! Вона говорила з тобою так… так захоплено, як ніколи не говорила зі мною!
— Обережно!
Влад натис на гальма: на пішохідному переході з’явилися злощасні пішоходи.
12
Те, що ліки не лікують, те залізо лікує; те, що залізо не лікує, те вогонь лікує… те, що навіть вогонь не лікує, слід вважати невиліковним. (лат.)