Страница 22 из 47
— Ти хочеш мене напоїти, а потім докінчити те, що не зміг докінчити в себе в кабінеті?
Влад дивився у надра шинквасу й намагався відігнати згадку про світлини, які до цього часу тримав у руці, не знаючи, куди їх подіти.
— Я не можу сказати, що мені геть чисто не сподобалося те, що ти витворяв там зі мною, — провадила далі дитина, — просто обстановочка була непонтова, тому я й прийшла потім сюди, щоб ми змогли з тобою як слід відтягнутись… Ти розповідав про це жінці, ні? Вона нам обом здорово мішає, тобі не здається? Ми б з тобою зараз на цьому диванчику…
— Лікер, думаю, якраз підійде, — нарешті спромігся вставити свою репліку Влад. — Сам зробив.
— Якраз підійде, — перекривила його…
«Цікаво, як її звати, Зоряна любила екзотичні, оригінальні імена…»
— Ти подивись на нас: тільки горілка нам зараз допоможе.
Розставляючи скляночки, Влад краєм ока глянув на свою жінку і здивувався, що вона ні на йоту не змінилася в обличчі. Навіть, якщо йому вдасться виламати двері, впоратися з нею буде непросто.
Марія непорушно спостерігала, як тягуча вишнева рідина перетікала з пузатої пляшки у скляночки, і так само в’язли-перетікали її думки: ось і воскресло її минуле, але що вона повинна робити із цим воскреслим минулим — бити на сполох чи ховатися у найдальшу мишачу нірку, а може, втекти на другий кінець світу, але що тоді буде з оцією дівчинкою, хто її тоді обереже, і як її оберегти, якщо вона, мов мишеня, вперто суне назустріч удаву?..
Потрібен союзник, терміново, просто негайно, але ж не обклеювати оголошеннями стовпи: шукаю союзника для боротьби з удавом, і міліція не годиться, там ніхто її не послухає без доказів, а докази, можна вважати, вже знищено… а той, кого б вона хотіла бачити своїм союзником, може запросто відвернутися від сірої мишки, якщо довідається правду…
Навіть якщо припустити, що вона все-таки роздобуде омріяного союзника, хто сказав, що цей союзник нагодиться саме тоді, коли вона його найбільше потребуватиме?
Проклята невпевненість, дошкульна, як завивання вітру в дротах…
Влад тільки вмостився у фотелі, як…
— Що за дискримінація! — вибухнула дитина — мала в собі щось від дідулі. — Ми що, маленькі діти, що ти нас цією солодкою гидотою поїш, а сам — так горілку дудлиш!
Влад вирішив обійтися без тостів і влив усі п’ятдесят крапель до горла. І лише опісля згадав, що не приготував ні грама закуски. Вдихнувши повітря, неначе воно було насичене ароматами малосольного огірочка, він різко видихнув. Не допоможе горілка вирішити його проблеми, але всі довкола в один голос стверджують, що їхні проблеми як рукою знімає, от він пробує ще і ще раз. Неправильний він якийсь, або проблеми його неправильні…
Жінка дивилася на його порожній келишок і думала про своє.
Вона має рацію, і Олег також: час переходити до здорового способу життя. Хоча б спробувати перейти.
— О! — дитина, розпробувавши лікер, миттю спорожнила свою склянку і зиркнувши на сусідню, спитала: — Ти не будеш?
Жінка підсунула свою скляночку до неї.
— М-м… лікери ти робити вмієш. І молоденьких дівчаток також, — звузила вона очі, точнісінько як Зоряна.
До речі, щодо здорового способу життя, коли зайшла про нього мова… Влад витяг із портмоне дві гривні.
— Піди купи «Мальборо», знаєш, як вийти на Топольну? Там одразу на зупинці є кіоск «нон-стоп».
П’ятдесят крапель спиртного завжди хочеться доправити краплею нікотину.
— А на моро-о-озиво, коханий? — і розреготалася.
Клацнула у дворі брама. Вони залишилися самі. Чоловік налив їй лікеру — в’язкої розплавленої магми, по вінця. Світла ніхто не вмикав, вечір, яким був надворі, таким і заліз у вітальню: не знімаючи капелюха, не вітаючись, не питаючи про справи… теплий літній вечір сів у вільний фотель і прикинувся людиною.
Жінка рвучко піднесла келих до губ і випила, заплющивши очі — келих незадоволено дзенькнув, стукнувшись об скляну поверхню столика.
— Я зараз сп’янію.
— Від лікеру?
— Я не пам’ятаю, коли останнього разу пила щось міцніше за воду. — Усміхнулася, крутячи в руках невинний келих. — Така собі зразкова учениця.
— Ну, не зовсім зразкова, — почали свої спільні дії горілка і брак закуски.
— Я щось роблю не так? — серйозно запитала вона, стуляючи на мить губи, щоб злизати з них залишки лікеру. У напівтемряві вже не виглядала такою блідою. А келих волав, щоб його знову наповнили солодкою звабою.
Цікаво, яка вона, коли п’яна?
— Ще?
— Ні, дякую.
— Ну, наприклад, ти не так сидиш. Ось як треба сидіти, — Влад розвалився у фотелі, розкинув руки, виклав ноги на прозорий столик…
Вона вперлася випростаними руками в диван.
— Правил нема?
— Принаймні у цьому домі. За весь світ не ручуся…
Вона роззирнулася. Чому б не спробувати зараз?..
— Я приберу, — рвучко встала й заходилася дзенькати склянками.
Чув, що в жінок є шосте чуття, але якось не дуже в це вірив.
— Тобі не подобається мій дім?
— Мені… треба звикнути. Сходи і цей білий колір… Ти ще питимеш?
Що за дружина, не дружина, а мрія, — не подобається їй, що чоловік п’є, а вона добавки пропонує. Споїти його хоче, чи що?
— На сьогодні — досить. Ти гадаєш, вона повернеться?
— Хто, Ілона? Все залежить… від усього.
— То її звати Ілона… Впізнаю маму.
— Її мама дуже гарна…
Усередині щось незадоволено дзенькнуло.
— Звідки… ти знаєш її маму?
Жінка промовила вже від дверей:
— Я суджу по дочці.
У цій темряві не розбереш, казала вона правду чи ні. Якщо припустити, що вони знайомі… Вигадки!
Цікаво все-таки, як там Зоряна?..
Можливо, він зробив у п’ятницю найбільшу в своєму житті помилку…
А може, й ні.
Ілона йшла Збоїщами, дивуючись, що всі ліхтарі світяться — а ще називають цей район циганським — і гадаючи на цигарках, що рядочками позирали на неї з розпакованої пачки:
— Вертатися — не вертатись, вертатися — не…
— Привіт.
Ілона підскочила від несподіванки і випустила пачку на тротуар. Він нахилився і підняв пачку, але віддавати не квапився.
— Куди йдеш і чому така зла?
— А що таке?
— Може, підемо разом?
— А нам по дорозі?
— Розкажеш, чому ти така зла, потім я розкажу, чому я злий, а там подивимось.
Олег заскочив його на порозі підвалу.
— Я дозволив собі відкрити своїм ключем. Що ти там шукаєш?
— Міг і подзвонити.
— Тебе не зрозумієш: то дзвони, то не дзвони. Знайшов щось?
Влад зачинив двері.
— Навіть тари нема.
— Якої? Тої, що з весілля? Не хвилюйся, може, хто вкрав.
— Знаєш, яку б я за неї виручку мав?
— Здогадуюсь. А відколи у стоматологів безгрошів’я?
— Вгадай, що мені найбільше подобається у моєму будинку? Підвал.
— Ти говориш, як маніяк.
— Дякую.
— Прошу. Якщо ти надумав заховати там труп, то яко сім’янин зі стажем тобі кажу: нема в домі такого сховку, який би жінка не знайшла!
— І що тоді робити?
— Звертайся до найближчого великого банку.
— З трупом?
— Наскільки я знаю, ти їх не вбиваєш.
— Кого?
— Своїх коханок. Ти дозволяєш їм жити далі з відчуттям непоправної втрати.
— Тепер я не дивуюсь, чому жінка тебе вигнала.
— Спочатку ти для них бог, потім стаєш непоганим хлопцем — «Знаєш, ти непоганий хлопець, але ти не розумієш…», — мине якийсь час — і тебе понижують до звання простого смертного, а коли народжується дитина — все, тебе забули, ти просто добувальник харчів і шмотків.
— Тоді навіщо діти?
— Ти серйозно? — Олег всівся на своє місце і з насолодою випростав ноги.
— У тебе вічно якісь проблеми з малою.
— Проблеми приходять і відходять. А бути свідком її перших слів і кроків, бачити, як вона росте, чути, як репетує на всі заставки: татусю, я хочу до тебе на руки і хочу, щоб ти купив мені оте й оте… Чи є щось краще в цьому світі?