Репетитор

У двері подзвонили. Серце сіпнулося так, наче йому загнали скалку під ніготь. Нервовим зробилося його серце, тортуроване невблаганними людьми і невблаганним часом.

На порозі стояв Славко. У чорній сорочці, піджаку в жовту клітинку, краватці кавового кольору, напуцованих шкарах і без окулярів.

Не те, щоб Андрій не любив класики в одязі.

Він не любив, коли друзі, вбрані за вищим класом, виглядають аж надто загадково: чи то на випускний бал зібрались, чи то на похорон.

— Треба побазарити, — коротко мовив гість і відійшов до сходів.

— Одна умова, — сказав Андрій, одягаючись і всоте пробуючи витягти із серця скалку. — Йдемо туди, де можна попоїсти.

Славко якось дико глипнув на нього, проте промовчав.

Місто зустріло їх млявими сутінками, підсвіченими кольоровими вітринами з новими колекціями одягу в стилі чого-вилупився-ти-такого-і-так-не-матимеш та рідкісними порожніми столиками під відкритим небом, поміж якими тинявся вітер в обіймах з пожмаканими обгортками, целофановими мішечками та іншими пам’ятками базарного дня. Переповнений пасажирський транспорт, безрадісно сновигаючи туди-сюди, спалював рештки кисню.

Андрій відзначив про себе, що його рідне місто теж пережило метаморфозу.

За його відсутности безперервні шквальні дощі встигли обчесати будинки з ніг до голови, поскидати з дерев ще зелене листя, наситити повітря вогкістю та вірусами, залякуючи пізніми світанками та ранніми приморозками. У результаті місто геть забуло байки про золотокосу красуню-осінь. Не бува такої. Виродилась. Непривітною, гниленькою і безкосою видалася цьогоріч осінь.

Андрій глянув під ноги. Жовтень. Місяць зморщених шурхітливих трупиків.

Серце сіпнулося. Кат задоволено потирав руки. Мав тих скалок до біди і трохи.

— …Алло, — відповідає сонний чоловічий голос.

У горлі миттєво згоряє вся слина. Зараз виявиться, що дзвінок навмання у ніч — помилка, та ще й втрачені дорогоцінні секунди. Ось зараз…

— Що робити, коли у серці — ніж? — питає він, щосили притискаючи до скроні слухавку. Як самогубця — револьвер.

— Що-що? Ви тверезі? Друга ночі!

— То ви… не знаєте?

Говорити боляче. Плакати — ще болячіше. А лежати з двома ножами у тілі?

— Чому ж? Знаю, — розбадьорюється голос. Безнадійливий, як Бог у катівнях. — Коли у серці ніж — роблять торакотомію. Але з таким діагнозом до цього не доживають.

— Він ще живий.

— Хто? — моментально прокидається голос із ночі. — Звідки ви дзвоните?

— Дудій Ігор Васильович, вулиця Личаківська…

— Ігор?! Що з ним?

Щось усередині потерпає через втрачені секунди.

— Я ж кажу: ніж у серці.

Трубка змовкає лише на мить. Нарешті видно, що той голос навчений реагувати блискавично.

— Пункцію. Негайно! У Ігоря в кабінеті має бути укладка. Дуже довга голка і великий шприц. Я вже скеровую до вас «швидку» і сам буду за… чотири хвилини. Операційна теж буде готова, але… це задовго. А, хай йому!.. Слухайте уважно. Намацайте спочатку на собі з лівого боку нижній край ребер і кут, де ребра з'єднуються з грудиною. Якщо ви не повні, то це не важко. Намацали?

— Так.

— Ось у цей кут угору, з нахилом тридцять градусів досередини треба просунути голку. Поки не відчуєте провал і не з'явиться кров. Знаю, це звучить жахливо… ви ж не медик? Ні? Тоді не беріться. Мені важко вести машину з увімкненою мобілкою. Просто спробуйте нас ДОЧЕКАТИСЬ, чуєте? Все.

Голос зникає. Залишаючись — навіть нечутний — останньою надією.

Як Бог у катівнях.

— Давай сюди.

Андрій здригнувся і підвів очі. Під облізлим тентом, освітлені банальними жовтими ліхтариками, сиротливо стояли кілька пластикових столиків. Славко дивився кудись убік, і це видавалося дивним. Усе в його поведінці сьогодні виглядало дивним.

— Чому сюди? — здивувався Андрій, знаючи потяг друга до оригінальних місць. А це місце за стандартністю поступалося хіба що столикам біля пивниць.

— Тому.

Психолог так би не відповів. Славко теж. Колись.

Раптом подумалося: «Добре бути наркоманом: ширнувся — і чвиркай собі крізь зуби на всіх Славків і катів разом узятих».

Ні, недобре. Андрій згадав недавню випадкову зустріч з Вєталем з паралельного класу, якого він не бачив з пам'ятного гульбану в себе на хаті. Згадав — і закивав головою: краще бути анемічним і стукнутим, ніж ТАКИМ.

…Зіниці розширені навіть на світлі, а за ними — темний підвал без виходу. Одяг зі старшого брата, рукава у спеку спущені, бліде запале обличчя… За три роки Вєталь встиг побувати в реанімації і двічі у психушці. Оповідав, що поїдає каву просто з пачки ложкою. А його мама якось плакалася, що мусить усе вдома брати під замок.

Недобре. Недобре втратити свободу. Добровільно сісти у камеру і викинути ключа. Зовсім недобре…

— Замовляй, ти ж хотів їсти!.

Андрій поглянув довкола. Офіціантами тут і не пахло, серветками теж. Прикинувши, які тут можуть бути сосиски, він пішов і замовив картоплю (без часнику), воду (без склянки) і жуйку (без цукру). І щоб усе принесли якнайхутчій.

Бармен заледве не послав його, але стримався і сказав, що у них самообслуговування.

Андрій щосили приборкував себе, аби не внести поправок до тутешньої конституції. Лише сонячно посміхнувся, перехилився через шинквас і, тицьнувши пальцем у найближчого п'яничку, що присмоктався до склянки, голосно прошепотів: «А ось у нього — сифіліс. Сам його аналізи відвозив. Він, здається, постійний ваш відвідувач?» І, сховавши заготовлені грошенята, почимчикував геть.

Знав, що його шепіт не залишився поза увагою клієнтів. Знав, що наривається на неприємності, але мусив відчути, що іще САМ здатен нариватися, а не лише рятуватися від численних прикрощів, завданих кимось.

Кілька друзів бармена подалися за ним.

Славко, вмить оцінивши ситуацію, вказав Андрієві на стільця («сідай… сідай, кому кажу!») і перестрів друзів бармена на порозі бару.

За вісім хвилин їм подали картоплю і до картоплі, але Славко Андрієву витівку не схвалив. Цілковито.

— Мені обридло прикривати тебе від глупств.

Андрій нахилився й понюхав страву. На часник не поскупилися. Картопля — а-ля бармен і друзі.

— Ти чуєш, що я кажу? Скільки я з тобою няньчивсь, але тепер — ти мені вибач. Час самому відповідати за скоєне. Що ти в цій тарілці шукаєш?

Нічого.

— Ти мене взагалі чуєш?

У тарілці — НЕхрумкі НЕапетитні скибки картоплі з НЕнависним часником.

«Он скільки недобрих слів починаються на букву „н“! — раптом стало сторчком у мізках. — А ще…

НЕГОДА, НІЧ, НІЖ».

Подумав і додав…

«НАДІЯ».

Недобрі слова. Схожі на скалки. Засіли в серці — і ніяк не висмикуються звідти.

…Сходами — кроки. За вікнами — вітрюган. Понад, поміж, поза цими звуками — хрипіння і стогони. Хочеться затиснути вуха, але руки виявляються зайнятими: судомно тримають біля скроні непотрібну слухавку.

— Ось, — видихає засапаний шофер, що з'явився у дверях з великою шкіряною валізою. Теж уникає дивитись у бік ліжка. А ніби не змовлялись. — Лікарське причандалля. Трималось про всяк випадок. Тут усе. Може… може, знадобиться.

Розкриває і ставить на підлогу. Той, хто нічого в цьому не тямить, передає естафету тому, хто тямить ще менше. У всіх цих коробках, пакунках, пакетах, чудернацьких скляних, гумових, металевих виробах. У малюсіньких запаяних пляшечках, якими набитий шкіряний «патронташ», що на кришці валізи — посортованих, підписаних, розбитих на секції. Точнісінько як записник.

«Седативні»… «Релаксанти»…«Анальгетики»…«Гіпоте..». Стоп.

Довга голка і великий шприц. Знайти. Негайно.

Руки по черзі розгортають пакунки, розкривають коробки, розривають обгортки. Повно інструментів. Одні у спирті, інші — в целофанових упаковках. Якісь вигнуті трубки, бинти, гумові паски. Шини?..