Репетитор

Рвала струни скрипка, ревла бас-гітара, хуртовинило вулицями й парками налетілим зі сходу циклоном. Било в груди, в лице, в очі, у вікна й двері, в дерева й світлофори, шматувало, шарпало, крутило, жбурляло піском і листям, вищало і зойкало і не бажало вщухати…

Бог бавився.

Андрій несподівано для себе опинився на трамвайній зупинці, тій самій, де зустрілися в прадавні часи його батьки.

Бог бавився, як малолітній шибеник.

Ні, він не був аж таким наївним, щоб сподіватися, що дороги його батьків можуть коли-небудь перетнутися. Так само, як ніколи вони не стануть такими неймовірно, юними, якими знала їх ця зупинка.

Але ніхто не заборонить йому сісти тут і поплакати.

Бог бавився, як малолітній шибеник, що тримає в руках пускову установку атомної бомби.

Андрій сів, але не заплакав. Він побачив. План. Готовий план.

Готовий план убивства.

Наче той чекав на нього на цій зупинці, холодний і мовчазний на тлі нуртуючої стихії.

З Андрієм такого ще не траплялося. Він ніби йшов і ніби стояв, ніби завертав, але водночас прямував просто до мети. Ніби пам’ятав, куди йде, і знову забував.

Морок крокував поруч, підтримуючи й підбадьорюючи його. Старий добрий морок.

Щось відбулося, а він ніяк не міг збагнути, ЩО?

…Захеканий, він зупинився. І раптом скам’янів. Перед ним постав з темряви будинок, і він міг заприсягтися, що вже бачив цей будинок саме у цьому ракурсі, бачив саме з того місця, де зараз стояв. Дежа вю?

Вітер штурхонув його у плечі.

ІДИ!

Двері відчинилися легко, без спротиву. Важкі броньовані двері. Ніби чекали.

Чийсь здивований окрик ковзнув свідомістю, але Андрій не звернув на нього уваги.

ДАЛІ!

Ось і сходи. Він більш ніж впевнений, він знає, що вже йшов цим шляхом, але тоді у його руках було щось пласке й холодне, що водночас обпалювало руки вогнем.

ТАМ!

Він дещо втратив орієнтацію, але смуга світла з-під дверей вказала йому напрямок. На сто відсотків правильний напрямок.

Морок блукав кімнатою, вмирав під світлом настінного бра, щоб знову й знову воскреснути по закутках. Цей морок з прадавніх часів жив у ньому.

ПРИВІТ!

Праворуч біля стіни біліло ліжко. Андрій ступив ближче (щось заважало йому дивитися), ще ближче, ще…

Два ножі з білими пластмасовими колодочками рвалися з тіла і ніяк не могли вирватися. Крови майже не видно. Зате видно ОЧІ.

Андрій не втримався на ногах і осів долі. Ті очі ще жили, але вже бачили, якого кольору морок із зворотнього боку. Рвалися до нього з орбіт — і западали в глибокі провалля. Розбивали його на друзки — і благали про помилування.

Андрій відчув на руці опік, глянув і побачив, що то його сльози.

У голові калатала одна думка: «Це не я… не я… не я..».

Але перед очима стояла, як мара, одна безжалісна картина: він, Андрій Шелепінський, підносить затиснуті у руках ножі, і цієї ж миті батько розплющує очі.

ЦЕ НЕ Я!!!

Андрій прокинувся і подивовано поглянув навсебіч. Відтак обізвав себе йолопом і з полегшенням відкинувся на подушку.

За сорок вісім годин його домівка зазнала вкрай дивовижної метаморфози: порожня, сира, зі слідами затоплення на стиках, облупленими стінами і чорним розсохлим паркетрм, облізлою фарбою на рамах вікон і розбитими шибками у дверях, з закопченою кухнею і розколотим умивальником у ванній, ненависна йому впродовж багатьох років, вона… враз зробилася найкращою оселею на земній кулі. НАЙкращою.

Менше з тим. Прокинувшись, він її не впізнав. Знайому до останньої тріщинки на стелі — не впізнав. І ще довго не міг повірити, що вона існує реально, а не є черговим трюком його хворої уяви, і що він у ній так само реальний, як іржаві батареї та лампочка без плафона.

За сорок вісім годин акції компанії «Воля» зросли до нечуваних висот. Він шалено волів придбати ці акції, але вони виявилися недосяжними, забороненими. Безцінними. Акції, які раніше він продавав за безцінь.

Ніколи не оціниш, поки не загубиш.

Поки не подивишся на «той прикрий світ» через ґрати.

За сорок вісім годин він вивчив вікна міліцейського відділку значно краще, ніж вікна своєї квартири за вісімнадцять років. Ґрати вміють притягувати погляди тих, кого вони охороняють. Уміють додавати людям впевнености в завтрашньому дні: мовляв, будьте певні, — ні завтра, ані післязавтра, ані до кінця ваших днів ви не побачите волі.

Тому аж ніяк не сподівався колись прокинутися на своєму розкладному кріселкові знову. Таки прокинувся.

Зиркнув на годинника. Сьома. Визирнув у вікно. Вечір. Отже — дев’ятнадцята нуль-нуль. А випустили його о восьмій нуль-нуль, себто зранку. Це означає…

Андрій потер чоло. Здатність мислити поверталася до нього звільна, знехотя. Немов під дулом автомата.

Це означає лише одне: останні одинадцять годин він довго й нудно відсипався. Отже, спільно з годинами, проведеними у відділку, набігає п’ятдесят дев’ять годин. Які можна без вагань викреслити з життя. Жирним чорним аерозолем у стилі графіті.

П’ятдесят дев’ять годин небуття.

Андрій сповз із ліжка й поліз під холодний душ. Одне добре — не били. Тоді чому він почувається, як двічі перемелений фарш у тупій м’ясорубці?

Пам’ять люб’язно добула йому заховану під десятьма шарами фарби відповідь. Пам’ять не любила чорних жирних мазків у стилі графіті.

…Телефон. Треба добратися до телефона. Треба якомога швидше дотягти себе до телефона. Але як?

— Що стало…ся?..

Чийсь безмежний подив раптом обривається мовчанкою, схожою на зойк… і хтось вибігає з кімнати. Цей хтось міг би допомогти йому добратися до телефона. А може, й не міг би.

Очі розшукують телефонний апарат. Коліна натужно човгають по килимові, й від цього неприємного звуку зводить щелепи. Нарешті!. Руки хочуть зняти телефонну слухавку, натомість змітають з тумбочки записника й попільничку. Вони пробують ще раз і ледве не скидають додолу сам телефонний апарат.

Він ошелешено дивиться на ці незнайомі тремтячі руки, і від того, що з ними коїться, його проймає холодний піт: якщо він не зможе втримати слухавку і набрати потрібний номер, — гріш ціна усім трьом телефонним апаратам у цьому домі. Але руки трясуться несамовито.

Тоді він нахиляється й щосили затискає лікті поміж стегон, щоб хоч якось вгамувати непідвладне скорочення м'язів. У такому стані він не може бачити ліжка і того, хто ТАМ лежить. Не може. Але бачить.

На очі потрапляє записник, розгорнутий на літері «еф». «Фар-ма-ці-я», — читає він заголовок, під яким — список прізвищ, телефонні номери та адреси. Витягає одну руку й починає гортати сторінки, хоча всередині все протестує: «Кинь це! Ти гаєш час! Ти не встигнеш!»

Рядки стрибають перед очима, мов зображення в старому телевізорі, але він гортає й гортає. «С» — «стоматологія», «л» — «лор»…

Тільки-но він встигає подумати, що якось незвично побудований цей записник, як заголовок під літерою «к» — «кардіохірургія» — чимось привертає його увагу. «Кардіограма, — згадує він своє обстеження у лікарні. — Запис роботи серця. Кард… харт… серце? А кардіохірургія — хірургія серця?» Те, що треба!

Він розгинає спину і, не піднімаючись з колін, знімає приборканою рукою пласку холодну слухавку, кладе її на тумбочку і цифра по цифрі обережно набирає перший номер зі списку під літерою «к». Навіть не прочитавши прізвища перед номером. Вони з батьком на це не мають часу.

У кухні, опріч висохлої за п’ятдесят дев’ять годин його відсутности горбинки хліба та пачки «Мівіни», нічого їстівного не знайшлося. Запасів не робив, бо не мав холодильника. Жив, як король, якого завтра мають стратити.

Скороспілих макаронів не хотілося. Хоч-не-хоч, доведеться йти замовляти мисливські сосиски зі смаженою картоплею. Або піцу. Або… Що б то ще таке легеньке замовити на голодний шлунок?