Страница 35 из 57
— І-і-і… — потягнув був Ракша прокурорським голосом, потім стишився: — І ти все це намагався розповісти?
— Більш-менш…
— Тоді я все зрозумів. — Але недовіра в очах Ракші блимала купками злих іскорок.
Цього чоловіка трохи пізніше Ракша впізнає в трупарні: з рідкими кущами волосся, розкиданого по черепу, з синім розвернутим рубцем, що проходив від тімені, скулою, роздвоївши гостре підборіддя. Хто той чоловік, так і не дізнався. Він пам'ятатиме його риплячий, впевнений голос, як віддалеку хтось начитував молитви, заворожуючи одноманітним співом. Початком Ракші видавалося, що потрапив на кафедру божевільних. І далі, гнаний по вулицях нелюдським жахом, озираючись на полуду вікон, на доми в жовтому присмерку, з чорним гайворонням, під сівким дощем, він майже як вірш повторюватиме слова незнайомця: «Ти повинен відшукати Дофіна Сатани, він помічник, він знаряддя Вельзевула, Сатани, він Антихриста провісник…» — А зараз Ракша походжав убогою кімнаткою, не виймаючу рук з кишень, і в голові його вертілося думка про Генерала і матір. Ну, направду, які у них були стосунки. Ну, напевне, не платонічні. І без голубих штучок, то вже точно.
— Вони всі гаркавлять, бо не мають голосу, бо відлучені від слова. А я зараз піду, — знову затандичив уперто обірванець, наче лякаючись, що Ракша геть забуде, що купа бздилуватих демонів обдурять його, колишнього полковника Ракшу, гаркавлячи команди голосами його ж таки пошлих товаришів, теж колишніх, по службі.
— А чому Бог не зупинить його?
— А для чого ти переводиш харч? Є право вибору. От і вирішуй.
Незнайомець дивився в безмежну панораму сірого неба, розцяткованого кулями ліхтарів, начебто бачив щось там чи думав: отак помітиш людину, а вона собі нічого і не намислила, а більше ти понавидумував.
— Не бери дурного в голову, — розпочав, а потім облишив. — Сам розумієш, що життя коротке, як спалахи над дахами серпневих зірок… А там… Там вічність… Тільки кому яка…
— Ото-то я і думаю, — єхидно потягнув Ракша, витираючи соплі, що заюшили з носа.
— Там за межею нас розсудять. І малих і великих. Банальщина. Еге ж, Ракша? А ти колись хворів? Звісно хворів, то отам таке буде з віку у вік, з дня в день, жодного шансу вибратися з преісподньої.
— Напевне, ти правий, не ображайся, — потягнув соплами носа повітря Ракша.
— Пусте. Головне шукай. Головне, стукай у двері, де відчиняють і звідки гонять, як приблудного пса.
Про себе Ракша зметикував: не інакше як піп розстрига, а Бог його душу знає, одним словом, Ракша, вляпався, як у чуже гівно вліз.
Холод натягувався крижаними плівками на вікнах. Кінець листопада. Ракша пересмикнув плечима. Підняв комірця на пальті, затулив вуха і вийшов під сніг, що сипав з неба, як у велетенську трубу. Потім сніг падав у перспективі, туди, до кінця чи до повороту тролейбусів. Ракща подумав, що сніг скоро перейде, розтане, і цілий грудень земля убого лежатиме під кореневищем міста. Ракша дивився на нерухомі міліцейські загони, які цілий день лежали в тумані великими масними сірими плямами. Попереду чорна діра готелю. Далі бордель. Від Палацу Спорту котилися Басейною звуки, наче хто бив у тулумбаси. Ракша бачить перед собою зрізану навскіс кутом Бесарабського ринку напіврозвалену будівлю колишнього заїзного готелю для купців. Авто різноколірними жуками розлазяться на витоці Басейної. Ракша думав про Ромодана з такою звіриною тугою, що Ліліт здригнулася усім тілом уві сні: його мідноволосе чудо, розсипавши кучері білими плечима, лежало на животі, вивернувшись скулою і лівим боком до нього, з вігтями малинових брижів від Казино-Сіті на округлому плечі. Асфальт мокрий і жовтий від світла, джерелом якого були будочки торговок квітами. І тоді до Ракші повернулися тогорічні думки. Тоді тут не торгували світильниками, що нині мастили олійними брижами мокрий асфальт, витінюючи яскраве море квітів з гарними, до античної непристойності, дівчатами. їх трахають араби. Здебільше чеченці. Надурняка. Зараз гроші платимо ми, якщо вони у кого є, а без грошей, будь ласка, на Саксаганського, — сіконуло у голові Ракші. І знову його думки завертілися навколо Ромодана. Він навіть присвиснув, згадуючи в'їдливий листопадовий день якогось там дідька року. Він дивиться на Ліліт, що тремтить уві сні, вже зараз розвернута упівоберта, скинувши теплу ковдру на підлогу, і йому видно вигин спини, між сідницею. Крутий вигин. Дві половинки, розділені смужкою. Він знову дивиться на розколисану масу у сірих мундирах. Чекають на демонстрацію, якої, звісно, не буде. Уявний світ робить цей світ ще убогішим. Потім запах, терпкий запах, як запах моря в пляжний сезон наприкінці, коли смердить дешевою камбалою, татарськими чебуреками, а від ялівцю судомить, першить у горлянці, — це виринає з думок, самої Ліліт. Ракша сторожко обертається. Ліліт вдає, що спить. Ракша знову на небо. Надто чисте, як для листопада. Туман осів, візьметься на паморозь А у Ліліт зморшки з'явилися. Скотство, всезагальне скотство висловухих. Золотогубе соложаве скотство. І нічого не вдієш. Удари наближаються, як хто роздуває велетенського міха чи Дніпром на Черкаси суне пароплав, бухикаючи великими колесами, бовтаючи великими колесами піну води.
— Право вибору, — говорить він і спиною відчуває, що Ліліт прокидається. Вона витягується довгим доглянуло тим, випещеним тілом, усміхається, ще не відкриваючи очей, поклавши голову під руки. Але Ракша не підходить. Вже запізно. З-за кута сунула процесія буддистів. Чоловік сто. Виголені посинілі від холоду лисини перекочуються більярдними. кулями. Б'ють брязкальця, нагадують голодних мавпунів. Потім від одноманітної маси відокремилося кілька мацаків. Фіолетові черепи заколисалися, подовжуючи розтягувати пісень, а далі — покотилися більярдними кулями по закапелках. їх били спокійно. Навіть без злості, як шолудивих собака. Перші ряди лежали покотом: у забруднених ризах, заляпаних калом, сечею, кров'ю, піднімаючи обличчя з блазенським виразом покори. У них круглі, з дитячим виразом обличчя. Тільки, подивись, довірся їм, а потім такого устругнуть, що блювотний порошок кашою чи манною виявиться. Туман рветься. Чути з мегафону: «Товаріщі, прєкратіть ето безобразіє…» «Колись тобі, Ракша, говорилося, що такому виблядку, як ти, поталанило народитися в такій країні. Аби не вмерти. А народитися можна будь-де. Він знову перехоплює погляд. її погляд. Ліліт тріпоче пухнастими віями, ніжна і тепла. Зовсім тобі не лікарша, і не раклиха з Чоколівки, що поки нужду справиш, то під час уремічної процедури облапошать до останнього і викинуть, мов серливого кота, молоді міліціанти, розважаючись, катають одного голомозого ногами. Він кувікає, як порося. Мечеться колом під ударами кирзаків. Обличчя самовіддане. Тільки кому? Ракші його не шкода. Він намагається відшукати причину. Він вже, Ракша, не належать ані до тих, ані до цих, що цмулять з горла коньяк, ані до тих, що викидають своє бздо на горішніх поверхах.
— Сьогодні яке число? — говорить вона крізь сон.
Ракша не відповідає. В перспективі — сніг, масна пляма площі. Хлопчачі голоси. Вони співають молитов. Перші сліди на першому снігу. Діти виводять радісно молитов, аж верещать. Зараз один кришнаїт, видно найстарший, а тому подібний на індюка, бряцкає у свої цимбали, закочує очі під лоба. Ракша бачить їх за шклом шибки. Двоє здоровенних, як вгодовані свині, ментів беруть його за вуха, для реготу, і намагаються підняти. Це їм вдаєхься. Кришнаїта піднімають на півтора метра. Він верещить, видно, скаржиться, що боляче. Його по черзі футболять до «чорного воронка». Пацанва без роботи не лишиться.
— Сьогодні сьоме… Глянь… Скільки мусорні понавилазило… Когось дубасять… Комуністи не прийшли… А цим закортіло вилізти… Комахолюби… Мать їх, ідіоти.
Ліліт перевертається на спину, лежить в довгій мовчанці. Піднімається, схрестивши руки на грудях. Поклала долоні на плечі.
— Мороско… Волого… Подай сигарету… — Курить короткими затяжками, пускає дим поперед себе; вона усміхнена, нагадує розквітлу вчасно квітку, що потребує все більше і більше уваги. Що поробиш, Ракша, всі вони бляді. Він знову подивився на чорні виймища вікон колишнього готелю, де збиралися купці. Ліліт з тих жінок, що вірять у силу кохання, а не любові, бо любити можна свиню, насамкінець мавзолей і портрет президента. А кохати тільки жінку. Воно затишне і не потребує зайвих коментарів. А як з Богом? Тут інакше, тут зовсім більше, ніж велике всезагальне скотство. Бог — це велич. Це тяжкі свинцеві жорна, що посекундно перетирають на борошно цілі народи. Криваві вивіски «Макулана». Вона, Ліліт, вчасно пішла в люди. Самовідданих жінок не буває, — так вона собі вирішила. Але життя вирішилося по-інакшому, зовсім незле, але й не добре. Вона довго потерпала від нестачі любові, яловіла серед манірних віслюків різного штибу та, огого, якого калібру знаменитостей: завчені порухи, клям голівкою вам, клям нам; однакові напої, різний, хіба що, барвник; розмови, тягучі, як недоварений кисіль, де при нагоді можна натрапити на «кавалера», але як дивожно подобається таке нудне, пронафталінине життя. Вони, люди, що їх оточували, допомагали одне одному своєрідною азбукою Морзе: піднімається нога, рука, бликне одне око, друге полізло під лоба: добридень, як ся маєте, а вчора бачили міністра… м… да така душечка, а правда, що у нього, ха-ха, бачите, я не помилявся, а у мене фекалії не виходять, навіть релакс не допомагає, треба, доктор говорять, свічки, так, банальні свічки… приємне з корисним. Потім колом передаються цидулки, безіменні, безтілесні, як і обличчя небожителів. Мужики кряхтять, видимаючи сечу з міхура, з криком, в пісуари. Простатит. Треба з гандоном, бо інакше можна чогось побільшого та хвостатішого. То не простатит. Ви десь, колего, зачепили. Ху-ти… Оx! Я пожартував, не ображайтеся. Вони разом, дружньо пускають струмені жовтої, як сірка, сечі. Голосно, з ревінням джина, видувають крізь розтруби прямої кишки гази. Щасливі, струснувши останні краплі, затягують, шваркнувши, в унісон, зіперами. Тільки про людину починаєш думати, душечка, зайка моя, а воно такою скотинякою, дитино моя… Що трапилося? Дай своє вушко, щось скажу. Боже! Невже? О, треба попередити Міну, а то чого доброго… Що? Ти так гадаєш, що вона в курсі? Не тільки в курсі, а добре знає, про що і для чого, як… Вона сама і підкинула йому трипера?! Та не горлай так, бля, заткни пельку, бо міністр наш має стовідсотковий слух, кажуть, перед тим як стати міністром, він був суфлером? Як? Не задавай зайвих питань. Звідки тобі це знати? Як актор?!!!! Не може бути він актором… Така імпозантність притаманна тільки суфлерам… А що, любчику, головніше: актор чи суфлер? Яке ти село, дєрьовня, кугутяра одним словом… Ну-у-у-у-у. Злий такий, злий, мені такий злий. Під декоративною пальмою жовта калюжа підлизує дамочці черевики на високих каблуках. Вона вертиться на підборах, вишукує голодними очима ще когось, бо сьогодні одного мало. Так, злий, але після третього трупа лагідний, як травневий ранок.