Дофін Сатани

— Я зустрічався з ним.

Ракша продовжував думати про Генерала, але з язика зірвалося:

— З ким?…

— Ти знаєш… Зустрів я цю паскудь, сучу сволоту на залізниці… Я відразу зрозумів, хто він такий. Він сидів на лавці. Читав газету. Намагався йому щось роз'яснити, і він запропонував вийти з вокзального приміщення. Вони, такі люди, уміють переконувати, особливо подібних на тебе, що тільки йдуть до віри. Я здогадувався, чого він хоче, але лихий поплутав мене. І я пішов на ти. Що ти робиш, говорю я, ти розумієш, що життя буває не тільки тут. Звернись до Бога. Він недоумкувато подивився на мене, пещений, вгодований, з тонкими рисами обличчя, і я зрозумів, що він нічого не розуміє. Демон на час покинув його. Він не те щоби не пам'ятав убивств, але відгороджувався перед самим собою: не було, значить не було. Я знову повторив: покайся, ще не пізно. Він: «А що ти даси мені взамін?» Тоді я почув монотонне дзижчання мух. Вони виповзали з-під землі, зліталися з нижнього неба, з сонця. І він зробився іншим і повторив запитання, але по-інакшому: «Що я з цього матиму?» — «Любов…» — «Хо! У мене вдосталь цього… її… любові…» — «Любов Господа Бога…» — «Ха… Знайшов, кого вчити любові… Може, я сам Бог… А може, ангел, ні, швидше наближений до Бога…» — Очі темні, чорні як вугіль. А дзижчання посилювалося. І тут він ухопив мене за горлянку, спокійно, холодно, як виконують давно завчену роботу, з професіоналізмом, з вірою в правоту свого діла, з вірою у вибраність, що він знищує погань. І тут з'являється обруч. Бачив коли-небудь німби? Ось щось подібне. Він заціпенів…

— Що означає те коло, обруч…

— Багато хочеш — швидше зістаришся… А втім знаєш, що навіть ангели не можуть взирати на лик Господа. Бог з'являється у різних символах. Коло одне з них. Він порабощає нечисть… Не слухай голосів. Чиста мова не дана їм, бо вони відлучені від Слова Господнього. Коли вони цочинають віщати, то говорять хриплим голосом, але викладають з логічною переконливістю… Гладко, чисто і красиво…

— А мухи… Мухи… Мухи, — пошерхлими губами, ворушачи побілілим язиком, — Ракша.

— А зараз слухай: Люцифер з'являється в ескорті підданих. Його так і називають — Повелитель Мух.

— А якщо я йому наб'ю пику?! — просипів наляканий Ракша.

— Затям одне, — це падший ангел, що повстав проти Бога. Він такий же безплотний, як і справжні небожителі. Не вір народним побрехенькам, що він тілесний. Він може прийняти будь-яке обличчя, будь-яку форму: від статуї до небес, до ангела з вогненним обличчям, вирости до немислимого зросту, створивши ілюзію, що піднімається аж до верхівки неба, щоб зімітувати велич, до чорного чоловіка, прекрасного юнака. Він може придбати подобу цапа. Вселитися у звіра, у горобця. Але він не може довго тримати подобу.

— Чого? Якого хріна…

— Бо він не творець. Він карикатура на Господа Бога. Він покинув Божу обитель, щоб створити своє царство. Він погордував Тим, хто йому дав найбільшу владу після себе. Гординя проти Господа. Ніколи не слухай голосів. Будь-яких. Святе Письмо. Заглянь у нього: хто має вухо, той почує. Там все сказано. Слухай гласу Господнього, а він записаний на скрижалях пророками. Це я говорив цьому придурку…

— А як всепрощення? — озвіріло видав Ракша, дивуючись: звідки, голубе, взялася така розчуднесенька мисль у довбещці колишнього мента.

— А зараз слухай, слухай, бо коли прийде час, то… — відлюдько з голубими до крижаного очима, засупоненими, вп'явся водянкуватими плівами, що межею ставали; завис його погляд, зупинився на червоній лахманині: Ракша прогледів на нього, як оце нині, дивлячись в туман, намагаючись розгледіти чоловіка, що стояв на узвишші, затуляючи амбразуру вікна, з неправдоподібним фіолетовим небом у шклі, хмарами в далині, і складалося враження, що невідомий підвісив його, незнайомого чоловіка. Яскраві, різнобарвні оскільця у вітринах, де теліпалося на вішалках, кремпельках різношерсне манаття. Обличчя цього чоловіка простодушне, але огидним ні, не назвати, навіть не напрошувалося на думку, а відчувався тонкий флер, і блазнює він до відомої йому тільки межі, і він знає той час, коли треба показувати своє справжнє обличчя. Щось у ньому було таке, що змушувало бути весь час насторожі: зігнуті металевою дугою брови, чіпке, як колючка аґрусу, око з цвяхами зіниць, від яких розходилися золотаві обводи, переходячи в мельхіорові, і це створювало ілюзію, що колір очей весь час змінювався, випускаючи жовтих змійок, а зіниці падають важкими ударами у чужі, — отаке видуркувате, сяйнуло в голові Ракші. Такі обличчя, очі у вбивць. Сяйнуло в його далекій голові. Але найбільше Ракщу дратувало, що він неспроможний, як не старався, впіймати погляд незнайомця. Його баньки слизькими кульками виповзали з-під прицілу, вшниплювалися в червоне манаття, а то не по-людському вихолоняли на великому католицькому хресті. Погляд цей вислизав від наметаних професійних очиськ нишпорки, хоч і колишнього мента. І невідомо, де та ватерлінія, до сраки, що в одну миттєвість виштовхне з жерлища велетенським кавалком лайна. Дивишся на нього, і нічого второпати не можеш. Хто лай-но, а хто чєловєца. Бути ізгоєм, як цей мужик. У ізгоїв немає віку. Вони нахабні і безполі. їм тисячі років, Ракша. Але як ліпше спекатися всього цього? Яка спражня ціна всьому цьому? Втратити все, що маєш: вітер надимає спідниці, обдимає сукні. Ноги — натягнуті струни. Але тільки зараз Ракші доходить, що світ зупинився для нього ось на цій точці. І ти не переступиш її, доки не зробиш начертаного десь там, вище. Як трамвай за номером п'ятим. І місця в сутолоці яскравого життя, з різноколірними витребеньками, з жінками, з духмяною підливою, немає, — життя закінчилося страшненьким уїк-ендом. На кращий випадок божевільня. А він, Ракша, велетенською істотою повзає поверхнею непробивного скла дійсності, що паскудно так розділила його світ. На якусь миттєвість цей «бомжара» став близьким Ракші до панічного переляку, наче він побачив власне відображення через сто років. Подивились би… Харконути, найбільше, на що здатні наші здібності, загорнуті у вузлики анальних, сигмовидних кишок. Так Вітькові Ракші влізло ще одне відкриття світу, якого він не знав, не хотів знати і обходив подалі. Сите життя безчестить, злидні убивають. Хто тоді праведник? Білі хмари пропливатимуть над коліями, досадно, що не тільки для Ракші, а й для усіх, а йому-то найменше дістанеться, але якщо розібратися — цього досить. І чоловік знову повторився:

— А зараз послухай… Слухай уважно, щоб потім не говорив, що тобі ніхто нічого такого не казав. Не проґав, бо наробиш лиха… Люцифер з'являється здебільше в полудень. Смердить, як тисяча свиней. Обвитий тріскотливою його братією.

— Не йому дана влада розрізняти добро і зло. Він не може керувати. Злий нашіптувач, що гілки без веління Господнього не може похитнути. Але у нього вдосталь часу і інформації, щоб підбурити людину на гріх, на смертовбивство. Ісцит. Страшний людині випав іспит… — Ракша засунув руки до кишень і пройшовся до стіни, глянув на розп'яття. Витягнув лаписька назад.

— Твій дар скоро відкриється тільки для того, щоб ти знайшов того сволочугу. Якщо засумніваєшся, то накличеш біду. Не слухай голосів. Небесні прибульці говорять виключно символами. Слухай Гласу Господнього, а він записаний на Скрижалях Господніх, у Святому Письмі, кров'ю сплаченому пророками. Те, що миле люду, навряд до вподоби Богові. Але він добрий і терплячий, Батько наш Небесний.

Ракша трусонув головою, наче обтрушував блох, просипів у пустку:

— Добре, що нас звів випадок, — проте у голові хитрого, колишнього полковника Ракші цигувало сірою рідиною щось більше, розриваючи кровоносні судини.

— Для людей існують випадки. Для Бога їх не існує. Хто вірить у випадки, той не вірить у Бога.

— Ракша знову встромив руки до кишень. Йому зробилося мороско, тоскно, сіра попельняста паволока вечора потягнулася за вікнами, бавлячись чорними намистинками трамваїв, що влазили у густий глей відпочинку. Сіро і пусто. Листопад вимітає на вулицях, вигрібає, лизькає шибками воду. Переддень новорічних свят.