Поліціан

Ну що гнітить тебе, Поліціане?

ГОЛОС (виразно)

Що так тебе любило,

Добро й біду ділило,

Чи твому серцю сила?

Скажи, що ні!

БАЛТАЗЗАР

Ходімо! Вже пора. Оті химери

Облиш, Поліціане. Пам'ятаєш,

Як ти негарно з герцогом недавно

Повівся? Прочумайся і пригадай!

ПОЛІЦІАН

Згадати? Так. Згадав. Я пам'ятаю. (Йдучи).

Веди! Повір, я залюбки віддав би

Усі лани розлогі свого графства,

Щоб на обличчя глянуть за вікном —

«Вдивлятися в обличчя за серпанком,

Почути ще раз розповідь німу».

БАЛТАЗЗАР

Прошу тебе, ходім. А то ще герцог

Образиться. Ходімо!

ГОЛОС (гучно)

Скажи, що ні!

ПОЛІЦІАН (убік)

Ну й диво! Голос цей, мені здається,

Мене благає залишитись тут! (Підходячи до вікна).

Я чую, любий голосе, лишаюсь!

Нехай це Примха чи насправді Доля, —

Не піду я, Балтаззаре, проси

Пробачення у герцога від мене:

Нікуди я не йду.

БАЛТАЗЗАР

Як ваша світлість

Бажати зволить. Ну, то на добраніч,

Поліціане.

ПОЛІЦІАН

На добраніч, друже.

ЯВА СЬОМА

Сад біля палацу. Місячно. ЛАЛАҐА і ПОЛІЦІАН.

ЛАЛАҐА

Ти мовиш про любов

Мені, Поліціане? Про кохання

До Лалаґи говориш? Горе, горе!

Жорстоко ти глузуєш, так жорстоко!

ПОЛІЦІАН

Не плач! О, не ридай! Від сліз твоїх

Я збожеволію. О Лалаґо, не плач

І заспокойся! Знаю, знаю все

І все-таки говорю про кохання.

Прекрасна Лалаґо, поглянь на мене!

Питаєш ти, як можу говорити,

Все знаючи, все бачивши і чувши?

Питаєш ти — і я відповідаю,

Перед тобою ставши на коліна. (Опускається навколішки).

О Лалаґо, люблю тебе, кохаю.

В добрі і злі, хоч би там що — кохаю.

І мати первістка в своїх руках

Так не любила, як тебе кохаю.

На божім олтарі — ніде, ніколи

Священніший вогонь ще не палав,

Аніж в душі моїй до тебе. Чи

Тебе люблю? (Підвівшись). Люблю і за страждання,

І за красу твою, і за страждання.

ЛАЛАҐА

Не треба, схаменися, гордий графе,

Ти через мене вже й себе забув!

Як зможе у палати твого батька,

Між доброчесних і цнотливих дів,

Збезчещеною Лалаґа ввійти?

Така дружина із тавром ганебним —

Знеславленим, заплямленим ім'ям —

Чи ж личитиме честі твого дому

І славі?

ПОЛІЦІАН

Не кажи мені про славу!

Ненавиджу це слово. Зневажаю

Цю найпримарнішу й порожню річ.

Ти — Лалаґа, а я — Поліціан!

Чи не люблю тебе? Чи ти не гожа?

Що ще потрібно? Слави? Ха! Бридня!

В ім'я всього, що чисте і священне,

Чого я прагну і чого боюся,

Чого цураюсь тут, чекаю в небі, —

Кажу: славнішого немає вчинку,

Ніж, задля тебе славу розтоптавши,

На кпини взять її. Хіба ж то важить,

Чи важить, найпрекрасніша моя,

Що ми колись — без слави і забуті —

На прах обернемось? Зате удвох,

Разом усе ж, а далі... далі... може...

ЛАЛАҐА

Чому ти замовчав, Поліціане?

ПОЛІЦІАН

А далі, Лалаґо, — все може бути —

Воскреснемо й полинемо удвох

У зоряних світах благословенних,

І все-таки...

ЛАЛАҐА

Чому ти замовчав?

ПОЛІЦІАН

І все-таки укупі, нерозлучні.

ЛАЛАҐА

Так, графе Лестерський! Тепер я вірю.

Мене ти любиш, серцем відчуваю,

Що любиш щиро.

ПОЛІЦІАН

Лалаґо моя! (Опускаючись на коліно).

Чи й ти кохаєш?

ЛАЛАҐА

Тихше! Там, у тіні

Отих дерев, здається, хтось майнув

Примарно так, повільно та безгучно,

Немов саме Сумління невблаганне.

(Йде туди й повертається).

Я помилилась — то осінній вітер

Гойднув густе гілля. Поліціане!

ПОЛІЦІАН

Кохана Лалаґо! О, що з тобою?

Чому ти зблідла? Ні саме Сумління,

Ні тінь, з якою ти його рівняєш,

Так не повинні дух твердий лякати...

То тільки вітер сколихнув гілля

Печальне, та й усе.

ЛАЛАҐА

Поліціане!

Ти мовиш про любов. Тобі відомий

Той край, що на устах в усіх, земля,

Відкрита генуезцем нещодавно*

За тисячу далеких ліг на захід?

Казковий край квіток, плодів і сонця,

Озер прозорих і лісів тінистих,

Стрімких шпилів, понад якими вільно

Вітри летять... Дихнуть отим повітрям

Для мене — Щастя, Волю там знайти

Так мріялося...

ПОЛІЦІАН

Лалаґо, ти хочеш

В той Рай полинути разом зі мною, —

Таки удвох? Забудемо Турботу,

Журба минеться, буде лиш Кохання.

Для мене розцвіте життя, бо я

Для тебе оживу, моя чудовна!

Ти не журитимешся — світла Радість

Тебе чекає, янгольська Надія

З тобою вічно буде. Я ж на тебе

Молитимусь повік. Ти, люба, станеш

Коханою, дружиною, моєю —

Моїм усім! О Лалаґо, ти хочеш

Туди зі мною?

ЛАЛАҐА

Слід одно зробити —

Живий ще Кастільйоне.

ПОЛІЦІАН

Він умре. (Виходить).

ЛАЛАҐА (помовчавши).

Умре він... Кастільйоне... Леле!

Так, значить, вмре? Хто це промовив?

Де я?.. Що він сказав?.. Поліціане!

Ти не пішов... ти тут, Поліціане!

Я відчуваю: тут — боїшся глянуть,

Щоб не побачили тебе... Не міг ти,

Промовивши таке, піти. Озвися!

Хай голос твій почую... хоч слівце,

Що ти ще тут... одну маленьку фразу...

Скажи мені, як дуже зневажаєш

Мою жіночу слабість. Ти ще тут...

Озвись. Адже я знала: ти не підеш!

Я знала, ти не зможеш, не посмієш

Отак піти, глузуєш ти із мене!

Ось де ти! Ні! Пішов!.. Таки пішов!

Пішов! Пішов! Де я?.. Гаразд! Прекрасно!

Будь гострим, лезо, а удар несхибним,

Гаразд, усе чудово... Леле! Леле!