Акротірський шпигун

— Ніколи! — запевняв Жако, стискаючи її руку. — Звичайно, ми могли б і там скоро побачитись!

— Можливо, — якось байдуже відповіла вона. — Все залежить від того, чи спуститеся ви живим і неушкодженим на своєму парашуті.

На мене дихнуло крижаним холодом від її слів, я весь аж заціпенів. Отже, всьому кінець. Не звертаючи уваги на них, я попрямував до ліфта, але він уже не працював. Тоді я пішов сходами нагору. Проте вони, певно, помітили мене, бо я почув, що хтось іде слідом за мною.

— Роджер, — покликав хтось позаду. Я не обернувся.

Та біля моєї кімнати мене наздогнала Гелен.

— Мені здається, що ми поводимось, як діти, — сказала вона. — До чого тут ці дурні ревнощі? Чи не пора нам облишити грати ображених?

— То що ж ми — будемо розмовляти тут, у коридорі? — спитав я.

Вона похитала головою, а коли я зачинив за нами двері, сказала:

— Роджер, це правда: післязавтра рано-вранці повинна їхати звідси… мені б не хотілося розстатися з тобою, не помирившись.

— Мені теж, Гелен, — відповів я.

— Твої руки пахнуть бензином, — сказала вона через якийсь час, — і мундир брудний. Де це ти був?.. Та годі, не хочу вже ні про що питати. Навіщо завжди слухати неправду…

Я не заперечував, лише погладив їй волосся. Гелен лишилась у мене до самого ранку.

І от на другий вечір — це був передостанній вечір наданого мені дванадцятиденного строку — сталося несподіване. Тільки-но я прийшов на свій пост — між іншим, досить байдужий і без особливих надій на успіх — як почувся шум мотора. Я негайно вибрався на вершину горба й почав видивлятися на всі боки. На заході ще видно було бліде світло минулого дня; в напівтемряві я помітив щось схоже на маленький, старомодний автомобіль «Морріс», який за невеликі гроші можна було взяти напрокат у Нікозії. Машина їхала без світла. Якщо вона справді йшла з столиці, то неодмінно мусила проїхати тією самою дорогою через Атієну, яку обрав Вальполь під час нашої невдалої прогулянки до Акротірі.

Машина зупинилася на значній відстані від горба. Мотор затих, однак там ніхто не ворушився. Стало вже так темно, що важко було розгледіти, чи виходив хто з неї; однак я був переконаний, що хтось таки вийшов. Від напруженого чекання у мене тривожно забилося серце. Я схопив маленький автомат системи Томпсона, що був у мене в машині, і, як мисливець, обережно почав скрадатися до автомобіля, назустріч невідомому.

Нарешті, нарешті! Все поверталось на краще! Хоч ледве було не запізно.

Через дві чи три хвилини до мене дрібними, чіткими кроками наблизилась ледве помітна у темряві людська постать. Я сховався за уламок скелі, пропустив її і пішов слідом, бо для мене важливо було застукати незнайомця, коли він вийматиме листа з «поштової скриньки». Невідомий, очевидно, добре орієнтувався на місцевості; він пішов прямо до руїн тієї вежі, під якою я ще напередодні помітив неясні сліди. Я обережно скрадався за ним, пильнуючи, щоб відстань між нами не збільшувалась; в сутінках досить легко можна було випустити з поля зору контури його фігури.

І тут мене спіткала невдача. Під моїм черевиком скрипнув камінець і, покотившись, лунко стукнувся об другий. Невідомий миттю обернувся і тихо скрикнув.

— Стій! — гукнув я. — Стій, а то стрілятиму!..

Кількома стрибками наздогнав незнайомця і… збентежений опустив автомат. Передо мною стояла Гелен. Якби не дошовик з капюшоном, я б давно впізнав її по волоссю. Вона… І в цьому місці? Я онімів. Раптом у мене зародилася страшна підозра: а може, вона спільниця Вальполя?.. Я стояв, як пень, неспроможний вимовити й слова.

Гелен важко зітхнула.

— Боже, як ти мене злякав, — нарешті сказала вона.

— Гелен, — видавив я з себе, — чого ти приїхала сюди?

— Гм, я могла б спитати в тебе те ж саме.

— Я виконую службове завдання.

— Як для прес-офіцера, ти досить добре озброївся.

— Облиш це! Я питаю тебе…

— Ти пам'ятаєш нашу першу розмову, Роджер? — сумно сказала вона. — Ти ж обіцяв інформувати мене, а тимчасом сам здобував інформацію… Ходімо, я щось покажу тобі.

Ми пішли з нею в кедрові зарості; моя розгубленість з кожним кроком зростала. Я несвідомо обдурив свого начальника, коли запевняв його, що перевірив кожну людину, яка стрічалася з Вальполем: Гелен-то я й не перевірив. Мені і в голову не приходило, що вона може «бути заплутана в цю темну гру. Все, що знав про неї, почув від Вальполя. Але до чого тут «мертва поштова скринька»? Адже Вальполь міг спокійно передавати їй інформацію в готелі!

І все ж те, що вона мені показала, справді було сховищем для шпигунської інформації, яке цілком відповідало передбаченням Тінуела. На моїх очах Гелен відвалила камінь з фундаменту зруйнованого замка і показала мені загорнутий у восковий папір шифрований лист, який я негайно сховав.

— Звідки ти знаєш це місце, Гелен, звідки тобі відомо…

Вона цілком спокійно розповіла, як недавно Вальполь брав її з собою на місце розкопок, і, гадаючи, що вона на другому березі озера, дуже старанно щось ховав тут. У неї прокинулась звичайна цікавість журналіста…

— Я ж знаю, що ти стежиш за ним, — пошепки сказала вона. — Я зрозуміла це ще тоді, коли ти не прийшов на прес-конференцію. Можливо, тепер ти зможеш заарештувати його.

— Мовчи, — відповів я.

У мене в голові все йшло обертом. Чи можна вірити в її пояснення? Невже вона на свій власний розсуд задумала грати роль детектива в такому страшному місці, серед темної ночі… Події тієї пам'ятної ночі заважали мені тверезо підійти до вчинку Гелен. У всякому разі, вирішив я, вона ніяк не може бути помічницею Вальполя.

Ми сіли в мій «джип» і під'їхали до того місця, де стояв її маленький автомобіль.

— Ми не можемо залишити його тут, — сказала вона, — треба повернути фірмі. Знаєш що? Сідай у мій візок, а я візьму твій.

У мене знову прокинулася недовіра до неї. Що мала означати ця пропозиція?.. У «джипа» сильний мотор, і він легко може обігнати «Морріса». Чи не хоче вона часом втекти?

— Я повинен сам вести його. Так велить інструкція. Це ж службова машина. Не бійся, я потихеньку поїду за тобою.

Вона пильно глянула на мене, знизала плечима й сіла в свій «Морріс». Заторохтів мотор. Машини тряслися на вибоїстій польовій дорозі, вищали ресори. Мені чути було, як поперед мене торохтів розхитаний візок Гелен. Червоний стоп-сигнал коливався то вверх, то вниз, і я несподівано пригадав, як це саме світло зникло тоді в досвітній імлі, коли я чатував на горбі… О боже!

Невдовзі після того, як ми виїхали на кращу дорогу, в машині Гелен зіпсувалося освітлення. Вона зупинилася й попросила мене їхати попереду, щоб їй легше було орієнтуватися в світлі моїх фар. Моє підозріння зростало. Я запропонував їй пересісти в мій «джип», запевняючи, що взяте напрокат авто можна буде забрати вдень. Гелен вперто відмовлялась: вона, мовляв, дала за нього заставу, яку повинна забрати ще сьогодні, бо завтра вдосвіта вилітає з Кіпру; до того ж машину можуть украсти…

Безпорадний, збитий з пантелику, я погодився, аби тільки швидше добратися до Нікозії. Однак її машину не випускав з очей — час від часу поглядав у дзеркало, вмикав і повертав назад верхній прожектор, і тоді в конусі його світла появлявся «Морріс». Лише пізніше я зрозумів, що така увага нервувала її, і вона могла здогадатися про мою підозру.

Ми наближалися до Атієни. Шосе звивалось вузькою стрічкою через відроги Троодоса; воно було дуже вибоїсте, і я змушений був усю свою увагу спрямувати на дорогу. Це була та сама місцевість, де в кінці серпня обурене населення зустріло нас камінням.

Раптом я помітив, що позад мене не чути мотора. Дивлюсь у дзеркало — машини Гелен не видно, вмикаю прожектор — дорога пуста. Я з'їхав на обочину і, зупинивши машину, обернувся… Автомобіль Гелен зник. Моє серце завмерло. Мене ніби оглушило ударом. Я розвернувся, втративши при цьому немало дорогоцінного часу, погнав свого «джипа» назад і натрапив на місце, де від шосе на південь відгалужувалась вузька камениста стежка в гори.