Акротірський шпигун

Але яким було моє здивування, коли я знайшов там Гелен та ще й у товаристві того красуня — капітана Орфея Жако… Довелося познайомитися з ним (цього я не міг уникнути тим більше, що ми обидва належали до одного роду військ). Він з запалом щось говорив Гелен і при цьому більш, ніж було потрібно, нахиляв до неї своє засмагле обличчя. Те, що поряд з ними, підкорчивши ноги, мов роздратована горила, сидів Натан Ф. Вальполь, мене мало втішало.

— Ми покладемо єгипетську армію на обидві лопатки так само елегантно, як це ми недавно зробили з алжірськими бандитами, — сказав капітан своєю жахливою англійською мовою саме тоді, коли я ввійшов. — Невеличке бомбардування, кілька повітряних десантів у тил… І все, мадмуазель Ругон. Побачите, як вони тікатимуть.

— Ви можете й помилитися, — відповіла Гелен.

З тону, яким були сказані ці слова, я відчув, що їй уже надокучили вихваляння француза.

— Безумовно тікатимуть, от побачите, — твердо стояв на своєму Жако, який, видно, випив більше, ніж треба. — Я на власні очі бачив список, е-е-як їх? — об'єктів для бомбардування. На аеродромах Гаміл, Кабріт, Ель-Гізех, Абу Сувар і Альмага стоять єгипетські військово-повітряні сили. По них буде наш перший удар. Потім приземляться вертольоти, висадимося ми, парашутисти, — маленька, але маневрена й добре забезпечена автоматичною зброєю армія…

— Добрий вечір, — озвався я у нього за спиною. — Та тут, здається, по-справжньому п'ють віскі!

— А, пан камарад! Тут мені не вірять, що ми, якщо до цього дійде, можемо за один день перемогти Єгипет.

— За один день? В цьому я, звичайно, теж сумніваюсь.

— За один день! Ось побачите!

На обличчі Гелен з'явилася глузлива посмішка.

— Здається, — сказала вона, — між союзниками спостерігається деяка розбіжність думок.

— Ви правильно підмітили, — відповів Жако. — Ми, французи, хочемо діяти блискавично. Наш віце-адмірал Баржо обстоює негайні, стрімкі операції. Але сер Чарльз Кейтлі, мадмуазель, — британський генерал — хотів би все робити дуже повільно. Він — учень маршала Монтгомері, який ще в другу світову війну багато чого зіпсував своєю надзвичайною обережністю… Цей Кейтлі зіпсує нам усю операцію «Гамількар».

— Гамількар? — перепитала Гелен.

— Це — назва оперативного плану.

— Гамількарами, — сказав Вальполь, — звали двох стародавніх африканських полководців. Старший — командував карфагенськими військами, які висадилися в Сіцілії; кінчив він тим, що був розбитий наголову поблизу Туніса. Та й молодший помер не в ліжку.

— Йому бракувало парашутно-десантних частин, — засміявся Жако. — Ми не підемо по його стопах.

— Якщо ми будемо діяти так нерозважно, як ви пропонуєте, то і з нами буде те саме, — сказав я.

Патякання Жако дратувало мене, і мною оволоділо бажання перечити йому. Розмова ставала неприємною, а тут ще втрутився й Вальполь.

— У нас у Штатах, — безцеремонно зауважив він, — існує безглуздий порядок, згідно з яким військовослужбовцям забороняється говорити про свої службові справи. По-моєму, це застарілий страх перед шпигунами. Доходить до того, що таким цивільним, як я, досить рідко трапляється нагода послухати кваліфіковану бесіду.

— От іще! — затявся капітан. — Ми не боїмося ніяких привидів. У наш час тямущий шпигун мусить читати газети: преса подає ґрунтовну інформацію. Нерідко кореспонденти знають більше, ніж розвідка. — При цьому він глянув на Гелен так, ніби сказав їй особливо приємний комплімент.

— Мені абсолютно однаково, — сказала вона тихо, не звертаючи уваги на його останнє зауваження, — як ви хочете завоювати Єгипет, чи швидко, як цього бажаєте ви, капітане, чи повільно, як пропонує лейтенант Андерсон. Це нічого не міняє в самій суті, панове… — Вона схопилася з місця й зробила крок від столика. — Це просто жахливо — нападати на малу країну, і я ненавиджу всіх, хто бере в цьому участь. На добраніч!

Я тривожно поглянув услід Гелен, потім скочив з табуретки й пішов за нею. Мені вже й раніше, коли ми дискутували про майбутній похід в Єгипет, впадало в очі її стримане хвилювання. Але вона ще ніколи так не гарячилась. Або й вона вже добре випила, або балаканина того Жако роздратувала її. Мабуть, їй добре надокучила ця бесіда.

Перед ліфтом я наздогнав її.

— Що з тобою, Гелен? Так набридли тобі оті двоє?.. Цей Жако просто неможливий хвалько.

— Не думай, що ти був кращий за нього, — пошепки відповіла вона. — Адже ви обидва прагнете одного: він швидко, ти — трохи повільніше, тверезіше… Але зрештою ви порозумієтесь. Спершу «Магічна операція», потім операція «Гамількар», машина крутиться, — так же? Падають бомби, гинуть люди, а вам ще й весело від цього!

— Ви, американці, звичайно, не хочете бруднити руки, — гнівно закинув я. — У всякому разі тепер — ні! Вам добре стояти осторонь і удавати з себе непорочних.

Я не тямив себе від гніву. Після всього, що було між нами, мене надзвичайно образило те, що вона порівнювала мене з отим вітрогоном Жако. І коли ми спустилися ліфтом, я підшукував слова, щоб так само дошкульно образити її.

Невідомо чому, вона раптом сказала:

— Та в тебе черевики мокрі, Роджер.

Я нічого не відповів. Лише біля її кімнати мене прорвало:

— Якщо справді бомби впадуть на канал, то дехто з твоїх земляків непогано заробить на цьому. Ціни підскочать, особливо на нафту. Ми з Жако, можливо, ляжемо тут кістьми… А люди там, у Штатах, що мають нафтові джерела, як твій батько, будуть посміхатися в кулак.

Гелен збентежено глянула на мене; у неї затремтіли губи.

— Тобі, мабуть, приснилося, що у нас є нафтові джерела, — відповіла вона. — Дай мені спокій! Я більше й дивитися не хочу на тебе! Боже, як це все підло!

Вона повернулась і, навіть не подавши мені руки, замкнула за собою двері; а я продовжував стояти, як пень.

В наступні дні йшли дощі, і Вальполь сидів дома — тому їздити до Акротірі було безцільно. Якщо та «поштова скринька» існувала не лише в уяві Тінуела, то її, звичайно, опорожняли тільки тоді, коли Вальполь щось клав туди. В похмурому настрої блукав я по готелю або сидів біля вікна, втупивши очі в шибки, по яких краплями стікала вода.

Наданий мені строк минав безрезультатно. Я сушив собі голову, проте не знаходив ніякого виходу. Іноді мене спокушала думка піти до Гелен, попросити пробачення за свою гарячковість і все пояснити їй: про скрутне становище, в якому я опинився, про це непевне завдання і про наслідки моєї можливої невдачі. Ми ось-ось мали розлучитися! Як і завжди, ми зустрічалися в ресторані, однак у наших відносинах уже не було щирості. Тепер вона навіть надавала переваги товариству Вальполя.

В останній день вересня трохи прояснилося, виглянуло сонце, запарувала земля. Була неділя, проте Вальполь їздив на розкопки, тому я ввечері знову вирушив на засідку. Було душно, як у теплиці. Помічники Вальполя нап'яли над траншеєю тент, щоб її не заливало дощовою водою. На вогкому грунті навколо горба я знайшов тільки сліди ніг Вальполя та його людей. Лише на березі озера, поблизу замка, були ще чиїсь сліди, однак при світлі кишенькового ліхтарика я не зміг простежити, куди вони вели. Як і звичайно, я чекав даремно.

Повернувшись пізно вночі, стомлений і в не зовсім чистому мундирі, я побачив у вестибюлі Гелен. Вона стояла з капітаном Жако, який тримав її під руку; здавалося, ця парочка щойно повернулася з нічної прогулянки по вулицях Нікозії. Вони стояли спинами до входу і не помітили мене. Обоє говорили французькою мовою, і я мало що зрозумів з їхньої розмови; проте з мене було досить і того, що почув.

— Тут нічого не зміниш, Орфей, — сказала Гелен. — Післязавтра я вилітаю в Єгипет. Сьогодні прийшла телеграма з редакції: я мушу їхати до Каїра. Ну, та ви швидко забудете мене.