Страница 14 из 28
Петрусь приніс самовар, і Ксаверій налив філіжанку пахучого чаю.
– Як вам спалося, Ксаверій?
– Дякую панові, що ласкаві спитати. Погано. А пан?
– І мені не найкраще.
– Такі тепер часи, що чоловік навіть сну спокійного не має. Погані часи! – І зітхнув.
– Що ж вам снилося такого?
Спинився перед кріслом гостя і, закинувши серветку на ліву руку, а правою поправляючи білу краватку, говорив:
– Снилося мені, ніби я пана спроваджував по салях і розказував таке, чого нікому не сказав би. Чимало є такого, про що не годиться казати! Події, як мерці, їм спокій належиться у гробі.
Гість дмухав на гарячий чай.
– А скажіть мені, Ксаверій, кілько літ, як учителька втопилася у ставі?
Ксаверій зробив великі очі.
– Учителька?
– Тая німка, знаєте, що панич хотів романсувати з нею.
Ксаверію мало чайник не вилетів з рук.
– Багато, а багато, я ще покоєвим був.
– А чи жиє хто з родичів дівчини, що зарізалася в салоні?
– Тої дівчини? Чи жиє?… Не знаю, прошу пана, не знаю.
– А бачили ви тую паню, що вночі фротерує паркет?
Ксаверій закашлявся, задріботів ногами і вибіг до другого покою. Чути було, як шептав беззубими устами:
– Йсусе Христе! Йсусе Христе!
Гість випив снідання, походив по пустих покоях, ще раз оглянув портрети і подзвонив тим дзвінком, на котрім дзвонар, католик, вирізьбив усю свою нехіть до дисидентів. На порозі появився Ксаверій.
– Я не можу чекати аж до вечора. Маю важне діло в місті. Поклоніться пану управителеві і скажіть, що напишу лист. Коли б мав доброго купця, най продає. А тепер пішліть на село і найміть для мене коні до станції.
– Добре, прошу пана. Але коней наймати не треба, бо і так має виїхати наш повіз по пана управителя. Вишлемо скорше, і пан ним поїдуть, а коні до вечера відпічнуть у заїзднім домі.
– Тим краще. Дякую вам, Ксаверій. Дайте мою валізку візникові, а я піду наперед, заки він повіз приладить, перейдуся.
– Як пан прикажуть.
– Дякую вам за труд. В їдальні під тарелем – для вас, а коло вази – для служби. Бувайте здорові!
– Щасливої дороги панові!
Побіг наперед і відчинив хвіртку.
– А все ж таки шкода, що пан не куплять двора. Піде в чужі руки…
В половині алеї гість обернувся і ще раз глянув на старий двір, облитий золотими проміннями літнього сонця. У хвіртці все ще стояв Ксаверій.
«Піде в чужі руки. А невже ж я свій?»
Пройшов алею, і схвильовані збіжжя пірвали його думки, як море лодку, і понесли світами. А він гладив колосся рукою і тішився, що таке буйне й налите зерно.
Перший здоровив кожного стрічного селянина, а люди дивувалися, звідки взявся такий чемний пан.
– Певно, не тутешній, – казали.
Гoстина
Я спізнився до поїзду…
Воно й не могло бути инакше. Незнайома дорога, чужі коні і глупий візник – як же тут заїхати на час?
Півмилі перед явірцем вийняв я з кишені годинник і, тримаючи його в руках, підганяв парубка:
– Їдь, Федьку, скоріше, бо буде пізно!
– Але де! – перечив він, потрясаючи кудлатою головою. – Як я колись тут із панночкою їздив, то сонце вже було геть-геть, – і ми не спізнилися. А нині?
І він показав бичевном позад себе так, що мало мені очей не вибрав.
– О! Щойно з полудня ступило.
– А коли ж ти їздив? – питаю.
– Коли? Аво, якось зимою.
– Та зимою, небоже, сонце хутше заходить, як тепер.
– То що з того?
– Як то що? Значить, не чекай, аж зайде сонце, тільки їдь, бо буде пізно.
Ми не могли порозумітися. Мій Федько обстоював при своїм, що, мовляв, «колія» відходить тоді, як сонце зайде. Та й вже.
Я підождав якої чверть години і обіцяв йому «корону» (австрійська монета), як на час заїде, а коли й то не помагало, взяв батіг, і як знав та міг, поганяв коней. Але коні не були скоріші від Федька, і ми якраз приїхали, коли поїзд від’їхав.
Дворець стояв посеред поля, і в ньому під ту пору, крім чорного, старого пса, не було нікого. Ждальня зачинена на ключ, бюро також, роби що хоч!
Сів я на лавку та й жду. Переді мною шини, направо й наліво біжать, якби здоганяли себе.
На закруті зливаються в одну сіру смугу і гинуть.
По обох боках поля. Одні зорані, другі вже засіяні, треті ще вкриті стернею. Часом птах перелетить над ними, часом заєць шульне стернею, і – тихо.
Видно, як вечір спускається на землю… Посидів я, подумав, а дальше встав і почав напрасно добуватися до ждальні.
– А який там дідько розбиває двері! – зверещав жіночий, пискливий голос ізгори. – Поїзд від’їхав, та й спокій!
– Я хочу підождати до другого, – кажу.
– Другий не йде, аж завтра. Тут уночі ніякі поїзди не ходять.
«Дивне диво! – думаю собі. – Такий рух, а поїзди тільки в днину ходять». Але той самий жіночий голос пояснив мені, що тут, зараз за селом, у темній долині є такий непевний міст, що може кожної хвилини впасти, і тому туди ніччю ніякі поїзди не ходять.
Я хотів дальше випитуватися, але вікно над моєю головою замкнулося з лоскотом, і я довідався тільки, що незабавом верне сам пан начальник із села і скаже, що буде треба.
Чекаю я на того начальника. Де які розклади їзди були – попрочитував, де які оголошення висіли – по десять разів розглянув, аж укінці і начальника діждався.
Був то просто старший будник, що повнив на невеличкому двірці службу і урядника, і касієра, а як треба було, то і клунки до поїзду подавав. Від нього довідався я, що тут справді збудували такий поганий міст, що вже раз валився; тепер його перед кожним поїздом докладно осмотрюють, і тому туди ніяка залізниця вночі не ходить.
– А що я тут, бідний, до завтра буду робити? – питаю пана начальника.
– Га! Робіть що хочете. Було не спізнятися. Ліпше приїхати годину скорше, як мінуту пізніше, – відповідає з учительською повагою. – Найліпше їдьте до села. Там переночуєте в дворі або на приходстві, а завтра до поїзду.
Це була справді одинока рада.
– А як же те село називається?
– Підбереззя.
– Підбереззя? То чудесно! Тут є мій товариш священиком… Гей, Федьку! Завертай коні! Їдемо до Підбереззя.
За хвилину я знов сидів Федькові за плечами і наглив його, щоби їхав скорше, бо люди положаться спати. Федько знов крутив кудлатою головою і казав, що він там їздив недавно з панотцем і було далеко пізніше, а не спали.
– Коли ж ти їздив? – питаю.
– На празник, – відповідає спокійно Федько.
Приїхали ми до Підбереззя вночі. Допиталися до попівства – заїздимо. З комина куриться, і в однім вікні світло. «Славити Бога! Видно, що не вснули». Зліз я з того поганого возиська – йду.
В городці – дивно. Ніби якісь грядки, ніби цвіти, але всьо те запущене, заросле, як образ намальований і замазаний. Так само в хаті. Видно достаток, видно порядок, нема ладу. Якоюсь пусткою віє з того дому.
Так буває, коли вернемо з далекої дороги. Застанемо усьо вимите, вичищене, відсвіжене, а все ж не таке, як треба.
Розглядаючись по хаті, запримітив я над фортеп’яном жіночий гарний портрет і щойно тоді згадав, що мій товариш удовець. Він жив із жінкою коротко, і вона вмерла нагло і ненадійно.
Спомин той вразив мене немило, і я почав було жалувати, що заїхав туди, аж двері до гостинної відчинилися і на порозі появився мій колишній товариш. Був веселий і жвавий та держався молодо.
Лиш над чолом, між густим чорним волоссям, сріблилися білі нитки. Так иноді ззарання вдарить мороз і сріблиться на зеленій, здоровій траві.
– Гора з горою не зійдеться! – кричав, вітаючи мене. – От і не вір же тут бабським повір’ям! Мене від самого рана свербіла права долоня – аж отеє ти приїхав. Спасибі! – говорив, трясучи моєю рукою. – Спасибі, що не забув про мене і поступив до бідного пустинника. А я думав, що ми хіба на другім світі побачимося.
– Там своєю дорогою, а тут своєю, – відповів я, стискаючи його холодну руку.