Страница 28 из 28
А навколо так тихо, тихо. Тільки серце перелякано б’ється та неначе звуки орґана несуться звідкілясь: хтось грає, щоб заглушити стогони й прокльони замучених.
Властиво кажучи, мені зовсім не було страшно, бо я попросту не знав почуття жаху. Я просто упивався фантастичними снами, цілими ночами слухав тупіт білих привидів і їх високі танці. Таємні звуки, тихий шелест білих тканин, шепіт і мольба, бряжчання струн невидних – це були мої радості, то був мій світ. І замок наш, як не можна краще, сприяв тому. Переступиш поріг – і от ти у турецькій кімнаті; по стінах і на підлозі килими, висить зброя, ятагани, довгі рушниці, в кутках східні світильники, подушки, біля них низенькі столики, кальян, а посередині кімнати під саму вимережену стелю б’є водограй. І танцюють рабині, регоче паша, одаліска миє рожеву ніжку в свіжих струях жемчугових…
Ще поріг – хінська кімната, фантастична, дивовижна. Далі – в мавританському стилю, відділ римських терм, кибитка киргизька і т.д., і т.д. Яка різнорідність безконечна! Як красиво! Яка безліч відтінків, фантазії. Хотілося любити дядька-художника, що зумів утворити такий шедевр смаку.
Я жив!.. Ні, це треба б якось инакше назвати. Жити, а не почувати життя, тільки чути красу його – як це гарно! Це дивно-прекрасна одіж, що нечутно лежить, ледве доторкаючись, на плечах і в той же час чарує очі. Це промінь, що всією своєю вагою паде на воду й запалить її – а не стривожить і не зворухне ані одної краплини. Так Будда великий жив, розкішно п’ючи життя, але… Тільки до того часу, поки не пізнав смерти. Але чи є вона взагалі, смерть? І смерть, і старість, і біль? Життя – це море з крапель, пустиня з піщинок, ліс з окремих листків. І треба вміти окрасити кожну краплю у свій колір, дати місце для кожної піщинки, ударити променем сонця золотистим у кожний листок. За ранком приходить полудень, за полуднем вечір, за вечором ніч – може, вічна й непробудна, а може, то тільки вступ до наступного ранку? Е, та що там! Я – ранок!
Що мені сказати про своє оточення? Я знав мало. От знав, що мій дядько був архітект і артист-маляр. Виходив із кімнат своїх він рідко, виїздив з дому ще рідше. Що він там робив у себе у кімнатах – я не знав, бо заходити туди мені було заборонено. І мені це подобалося – це була казка. Змій-чарівник наказує своїй полонянці: «ходи всюди по зачарованому замку – тільки в оцих дві кімнаточки не заглядай, бо буде лихо». І я не заглядав. Мав туди доступ лише старий дядьків лакей, негр, людина ще мовчазніша й таємна, ніж його пан. Це був високий, худий, як мускул, чоловік; називався з-грецька Агамемнон. Ходив завжди надзвичайно тихо; на поклик дядька відкілясь зринав, мов тінь, а вислухавши приказ – знова безшумно десь зникав.
А так! Ще одна була істота, що безкарно входила до апартаментів дядька – це Харон, здоровенний пес, чи, може, упокорений диявол, перекинутий у пса. Чорний, страшний, мов смерть. От він не вмів тихо ходити по таємному замку й клацав кігтями по підлозі. Вночі, було, прийде до моєї місяцевої казки й стане ззаду, дивиться бездонними очима. Аж страшно було оглянутись на ту чорну прояву.
А що міг би я сказати про самого себе? Теж нічого. Я почував тільки, що живу, а як це почуття передати, не знаю. Близьких у мене нікого не було: я так само не знав товаришів, як не знав ні батька ні матері. Я був сам і, коли хочете, мені не було з тим зле. Передо мною сяяв увесь мир своїми таємницями й світлами, в своїх велетнях і гномах. Адже ж над землею розпростирається зірчасте небо, дві субстанції в реторті дають третю, хризаліда розриває свою тюрму, аби дати одноденне життя дивним фарбам крил, макропот ворушить плавником в акваріюмі.
І море, і гори, і товпище вояків у хрестовому поході, і похорон скитського вождя. Клеопатра з чашею в руці, бездонний льох Великої інквізиції, процесія серед вузьких вулиць з факелами серед ночі, замасковані убийники, асирійський цар, і боги, і Наполеон, і рибалка дніпровий – о, я чув, що живу, що йду вперед! І коли б мене відірвали зараз від моїх книжок і кинули на гілля дерева, що росте серед безлюдного острова – то й там би я силою попереднього розмаху йшов би вперед і дійшов би тих самих меж, яких дійшла людність, а може… й переступив би їх. Якби мені дали одну фарбу – я утворив би з неї всі сім, як у веселці; якби мені дали один звук, – я утворив би з нього всі сім, як у гамі. О, творчосте молодости! Тобі я співаю пісню свою! Тобі, о знання, світе життя!
Дядько мене ще хлоп’ям віддав до гімназії, отже, ріс у тій клюмбі, до якої угодно було садівникові мене посадити. Але от сьогодні минає саме три роки, як я заявив дядькові, що до гімназії більше не піду. Як зараз пам’ятаю ту нашу розмову, першу пробу мого нападу.
Дядько підіймає свої вугласті брови й питає:
– Як? Скажи ще раз, бо я, здається, не дочув.
Я здвигаю плечима.
– Я кажу, що не буду більше ходити до гімназії.
– Дозволю собі спитати – чому?
– Тому, що це пусте гаяння часу.
– Та-ак… Цебто наука, здобутки людського генія, поступ, культура – все це дурниця.
– Я того не сказав. Якраз навпаки. Власне, засоби, з яких користає школа в ім’я науки, мало сказати недоладні, але антинаукові, антиприродні, розраховані спеціяльно на те, аби убити всяку охоту до знання і любов до науки. Це все я добре бачу на своїх товаришах і не хочу бачити на собі.
– Ну?
– Ну, а з того виходить, що я не хочу бути прив’язаним до інституції, яка метою своєю ставить вівісекцію кращого з почувань людини, кращої з потреб – бажання знати. Я певен, що, працюючи сам, я в місяць набуду більше знань, ніж за цілий рік гімназіяльного навчання.
Дядько мовчав. Замовк і я, дивлячись у вікно. Мовчанка тривала досить довго. Дядько то занурював ліву руку в густу шерсть Харона, то витягав. Брови у нього зовсім зійшлися докупи, лице зробилося темним. Нарешті, ледве розціплюючи зуби, він почав говорити і сказав мені ось що:
– Вислухай мене добре і добре запам’ятай, що я тобі скажу. Твоє рішення є результатом того строю гадок, при якому ти вважав себе за дитину заможних родичів, за людину, яка і має, і матиме засоби проіснувати, хоч би й не роблячи нічого. Я досі не мав потреби тобі нічого говорити, але тепер мушу тебе розчарувати й довести до твого відома, що ти не маєш нічого (він натиснув на ці слова). Розумієш – нічого! Ні батько твій, ні мати твоя не зоставили тобі ані шеляга в спадщину, і коли ти єси зараз тут, в моєму домі, то за це ти маєш бути вдячним тільки мені, бо я дав твоїй матері слово додержати тебе на своїм кошті до моменту, поки ти скінчиш гімназію. Чуєш? Я повторю: я дав твоїй матері слово додержати тебе на своїм кошті до моменту, поки ти не скінчиш гімназію. Не більше, хоч і не менше. Більше ніяких обіцянок я ні їй, ні кому иньшому не давав і тому моє рішення буде таке: роби що хочеш і як хочеш – це мене не обходить. Я буду давати тобі на прожиток стільки, скільки давав би й тоді, коли б ти вчився; окрім того ти матимеш у моєму домі помешкання, їжу, тепло, освітлення й обслугу. Але так буде тривати лише рівно по той день, в який теперішні твої товариші одержать атестати. На другий же день після того ти мусиш забиратися пріч з мого дому. Чуєш?
Мене неначе хто штовхнув.
– Чую, – кажу. – Але чи ви певні, що я так-таки дійсно не маю нічого?
Я сказав це навмання, але ефект вийшов цілком несподіваний. Дядько побурів увесь, зціпив ще дужче зуби, аж скрипнувши ними, круто повернувся на закаблуках і крикнув:
– Ти не маєш жодних доказів!.. Жодних доказів!..
І побіг. Його Харон, клацаючи кігтями, за ним.
Я засміявся їм обом услід. Доказів у мене справді жодних не було, зрештою, я просто не знав, що маю доказувати, але ця втеча – це був хіба найкращий доказ чого хочеш, а головне моєї побіди над отою залізною людиною. Зрештою – пощо мені то все? Зараз досить з мене того, що я знов буду у своїй кімнатці, але вже вільний, незалежний. І без тривоги вже сяду за перевірення дослідів neitralaualis’y з тисячократним розчином соли, дослідів Крукса над передачею елєктричної енергії через майже цілком порожню просторінь і т.ін. О, як це дивно! Ми, що звикли преклонятися лише перед масою матерії – самі ж будемо змушені руйнувати тепер п’єдестал, на який звели її, бо наші ж власні досліди учать нас, як то мало треба матерії для того, щоби вона вже могла передавати величезну силу. І коли так мало треба матерії для проявлення фізичної сили, то вона цілком уже непотрібна для передачі сил психічних, при виявленню вольових імпульсів. І що мені всі дядьки світу з їх копійчаними інтересами, коли мене кличуть до себе величні проблеми будучого знання!..
Конец ознакомительного фрагмента. Полная версия книги есть на сайте ЛитРес.