Тридцятирічна жінка

— Дочко моя, — почала маркіза, — мій обов'язок відкрити тобі очі. Ти сама себе наражаєш на небезпеку — це найгрізніша небезпека з тих, які загрожують нам, жінкам. Думаю, ти неумисне потрапила у таке становище, і я хочу поговорити з тобою не як мати, а як твій друг. Звичайно, ти тепер жінка заміжня і вільна у своїх вчинках, ти повинна звітувати за них лише перед своїм чоловіком… Але я так рідко давала тобі відчути владу матері (і в цьому, мабуть, моя помилка), що маю право зажадати, аби ти хоч раз прислухалася до моїх слів, бо нині ти потребуєш моєї поради. Подумай, Моїно, про те, що я видала тебе заміж за чоловіка обдарованого, чоловіка, яким ти можеш пишатися, і ти повинна…

— Годі, мамо! — сердито вигукнула Моїна. — Я знаю, що ви скажете… Ви хочете вичитати мені за Альфреда…

— Ви цього так легко не вгадали б, Моїно, — суворо зауважила маркіза, ледь стримуючи сльози, — якби самі не відчували…

— Що ви маєте на увазі? — згорда кинула графиня де Сент-Ерен. — В решті решт, мамо…

— Моїно! — вигукнула пані д'Еглемон, роблячи над собою нелюдське зусилля. — Ви повинні уважно вислухати те, що я вам зараз скажу…

— Я слухаю, — мовила графиня, схрестивши руки, і в її удаваній покірливості був явний виклик. — Дозвольте тільки, мамо, — сказала вона з дивовижною холоднокровністю, — я подзвоню Поліні й відішлю її.

Вона подзвонила.

— До чого тут Поліна, дочко, вона ж не може почути нашої розмови…

— Одну хвилинку, мамо, — урвала її графиня таким нетерплячим тоном, що маркіза здригнулася. — Я повинна…

Вона замовкла, бо увійшла покоївка.

— Поліно, сходіть самі до Бодрана й довідайтеся, чому досі не прислали мені капелюшок…

Вона всілася зручніше і пильно подивилася на матір. Серце в маркізи мало не розривалося, очі були сухі, й вона переживала хвилювання, гіркоту якого зрозуміє лише мати. Вона заговорила про небезпеку, яка загрожувала дочці. Та чи графиня образилася, що мати з підозрою ставиться до її взаємин із сином маркіза де Ванденеса, чи їй просто захотілось утнути одну з притаманних молодості навіжених витівок, але вона скористалася з того, що мати на мить замовкла, і зауважила із силуваним сміхом:

— Мамо, а я думала ти ревнуєш тільки до його батька…

На ці слова пані д'Еглемон заплющила очі, опустила голову і тихо зітхнула. Потім звела очі догори, ніби скоряючись неподоланному почуттю, яке спонукає нас звертатися до Бога в ті хвилини, коли в нашому житті відбуваються трагічні злами, а тоді подивилась на дочку, і погляд її був сповнений грізної величі та глибокого смутку.

— Дочко моя, — сказала вона зміненим, журним голосом, — ви невблаганні до своєї матері, невблаганніші, ніж чоловік, якого я скривдила, і, мабуть, невблаганніші, аніж сам Бог, перед чиїм судом я незабаром стану.

Пані д'Еглемон підвелася. В дверях вона обернулась, але помітивши в очах дочки лише подив, вийшла і ледве доплентала до саду, де сили покинули її. Гострий біль шпигнув їй у серце, і вона опустилася на лаву. Її погляд ковзнув по піску, і вона помітила там свіжий слід — виразний слід чоловічих чобіт. Сумніву не лишалося — її дочка загинула. Тепер маркіза зрозуміла, з яким дорученням відіслали Поліну. Слідом за цим відкриттям у голові маркізи промайнув ще страшніший здогад: вона зрозуміла, що син маркіза де Ванденеса знищив у серці Моїни пошану, яку дочка повинна відчувати до матері. Їй ставало все гірше і непомітно для себе вона знепритомніла й ніби заснула.

Молода графиня подумала, що мати розмовляла з нею занадто різко, але вирішила піти на замирення — увечері вона просто буде з нею трохи ласкавіша та уважніша. Почувши в саду жіночий крик, вона недбало вихилилася з вікна, і саме в цю мить Поліна, яка вийшла в сад, підхопила маркізу на руки й почала кликати на допомогу.

— Не злякайте дочки, — такими були останні слова матері.

Моїна побачила, як несуть її матір, бліду, нерухому, побачила, що вона ледве дихає, але ворушить руками, ніби намагається чи то когось відштовхнути, чи то щось сказати. Приголомшена цією картиною, молода жінка вибігла назустріч, допомогла покласти матір на свою постіль, роздягти її. Вона відчувала свою провину, і це гнітило її. В смертну годину вона зрозуміла матір, але вже нічого не можна було залагодити. Їй хотілося залишитися наодинці з матір'ю; і коли всі вийшли з кімнати, коли вона відчула, як холоне в її пальцях рука, що все життя її пестила, вона залилася слізьми. Плач дочки привів маркізу до тями, і мати змогла востаннє подивитись на свою дорогу Моїну. А коли з ніжних напівоголених грудей Моїни вихопилися ридання, мати всміхнулася своїй дитині. Ця усмішка довела молодій матеревбивці, що материнське серце — незглибиме усепрощення.

Як тільки в домі стало відомо про те, що маркіза д'Еглемон при смерті, послали верхових по лікаря, по хірурга та по маркізиних онуків. Вдова Гюстава з дітьми прибула водночас із лікарями. Біля дверей спальні зібрався цілий гурт людей — родичі, слуги. Всі були стривожені й мовчали. Нарешті молода маркіза, не чуючи із спальні жодного звуку, тихо постукала в двері. Моїна, опам'ятавшись від тяжкої задуми, розчахнула обидві стулки дверей, обвела присутніх невидющим поглядом, і її розгублений, пригнічений вигляд був красномовніший за слова. Побачивши ще живе втілення гіркого каяття, всі наче заніміли. Крізь двері було видно ноги маркізи — закляклі, судомно випростані на смертному ложі. Моїна прихилилася до одвірка, подивилася на родичів і глухо сказала:

— Нема в мене більше матері!

Париж, 1828–1844 рр.

Коментарі

1

Склала Олена Алексєєнко

Роман «Тридцятирічна жінка» вперше надруковано 1842 року. Він входив до 3-го тому першого видання «Людської комедії». Після незначної авторської переробки роман знову опубліковано 1844 р. В цьому варіанті Бальзак розширює рамки дії на два роки — до 1844-го. Відповідно змінюється час написання твору: замість «1828–1842» — «1828–1844».

Роман складається з окремих оповідань, які були створені Бальзаком у 1831–1834 рр.: «Побачення», «Тридцятирічна жінка», «Покута» та ін. Деякі з них уже виходили друком в паризьких журналах, або були включені до другого і третього видання «Сцен приватного життя». В 4-му томі третього видання «Сцен приватного життя» (1834–1835) ці оповідання було вперше об'єднано під спільною назвою: «Та сама історія». Працюючи над створенням роману «Тридцятирічна жінка», Бальзак дещо змінив їхні тексти, уніфікував імена персонажів, замінив час дії в окремих фрагментах твору, поділив роман на 6 розділів тощо.

Роман «Тридцятирічна жінка» не став визначним звершенням у творчості письменника, однак цей твір завжди користувався великою популярністю завдяки захоплюючій фабулі, екзотичності окремих фрагментів. В художньому плані роман зберігає певні риси, притаманні творчості письменника в першій половині 30-х років, тобто в період становлення реалістичного методу Бальзака. Як і в інших творах цього періоду, реалістичні засоби відображення дійсності співіснують у ньому з елементами романтичної поетики.

Романтичних формул в романі чимало. В традиціях літератури так званого «шаленого романтизму» змальовано, наприклад, історію згубного кохання Елени д'Еглемон до пірата, вбивці барона де Моні. Образ цього героя схожий на тип героїчного злочинця, який склався ще в «готичних романах», а потім проник у романтичну літературу. Звичайно, це — носій бунтарських поривань, вигнанець, скривджений жорстоким суспільством. Образ пірата, до речі, зустрічався і в ранніх творах самого Бальзака («Арденнський вікарій», «Пірат Аргоу, або Аннета і злочинець»). Великий інтерес до могутніх пристрастей та яскравих почуттів є типовим і для роману «Тридцятирічна жінка».

У цьому творі проявився також інтерес автора до екстраординарного, таємничого. Велику роль в сюжеті відіграє випадок. Так, неумисне вбивство брата багато в чому зумовило подальшу долю Елени. Не слід, проте, вбачати в цьому лише формальне наслідування популярних штампів. Романтична естетика допомагала письменникові знайти адекватну манеру художнього відтворення дійсності в усій її багатогранності й суперечливості. Бальзак тяжіє до синтезу пересічного і незвичайного, стикає буденність і світ несамовитих пристрастей. Саме в 30-і роки, тобто в період створення оповідань, які ввійшли до «Тридцятирічної жінки», зображення незвичного особливо приваблювало письменника. В названому творі цей синтез позбавлений органічності. Проте і в ньому романтичні елементи підпорядковані реалістичній в цілому поетиці роману.