Тридцятирічна жінка

— Слід віддати належне пані де Сент-Ерен, — казала одна молода жінка, — її мати живе, як і раніше. У пані д'Еглемон чудові покої; до її послуг екіпаж, і вона може виїздити в світ, як і колись…

— Тільки не в Італійську оперу, — зауважував старий нахлібник, один із тих дармоїдів, що полюбляють осипати друзів дошкульними насмішками, цим нібито доводячи свою незалежність. — Крім своєї розманіженої донечки, вдова д'Еглемон тільки музику й любить. Як чудово вона колись співала і як грала на фортепіано! Проте графинину ложу завжди заповнюють молоді вітрогони, і бідолашна мати боїться стати на перешкоді любій донечці, яка вже здобула собі славу великої кокетки, тим-то пані д'Еглемон і не їздить ніколи до Італійської опери.

— Пані де Сент-Ерен, — казала одна дівчина на порі, — влаштовує для своєї матері чудові вечори, у неї салон, де буває весь Париж.

— Салон, де ніхто не звертає найменшої уваги на маркізу, — заперечив нахлібник.

— Але ж пані д'Еглемон ніколи не залишається сама-одна, це щира правда, — докидав якийсь світський хлюст, щоб підтримати молодих дам.

— Вранці люба Моїна спить, — казав старий пролаза, стишуючи голос. — О четвертій люба Моїна виїздить у Булонський ліс. Увечері люба Моїна вирушає на бал або в Італійський театр… Правда, пані д'Еглемон може бачити свою ненаглядну донечку, коли та вдягається або за обідом, якщо люба Моїна випадково обідає з дорогою мамусею. Менше ніж тиждень тому, — сказав нахлібник, беручи під руку сором'язливого вчителя, якого недавно взяли в дім, де відбувалася ця розмова, — я був у них і бачив бідолашну матір — вона сиділа в сумній самотині біля каміна. «Що з вами?» — запитав я. Маркіза подивилася на мене з усмішкою, але очі в неї були заплакані. «Я думала, — сказала мені вона. — Як дивно, що в мене було аж п'ятеро дітей, а нині я самотня! Але така наша доля! До того ж мені приємно знати, що моя Моїна розважається!» Вона могла говорити зі мною відверто, адже я близько знав маркіза д'Еглемона. Нічим не примітний був чоловік, і йому пощастило з дружиною. Звісно, тільки завдяки їй він став пером і придворним Карла Десятого.

Але в розмовах світських балакунів висловлюється стільки помилкових міркувань, з такою безтурботністю завдають вони людям глибоких душевних ран, що історик звичаїв повинен розумно зважувати несерйозні погляди, висловлені несерйозними людьми. Та й узагалі, хіба можна судити про те, хто має слушність — мати чи її дитина? Над їхніми почуттями лише один суддя. Цей суддя — Бог. Бог, який часто вказує своїм грізним перстом на сім'ю і підбурює дітей проти матерів, батьків проти синів, народи проти царів, володарів проти їхніх підданих, усе суще проти всього сущого; який у світі духовному замінює одні почуття іншими — так ото навесні молоде листячко витісняє торішнє; і який діє в інтересах незрушного порядку, в ім'я мети, відомої лише йому. Немає сумніву, що все прагне у лоно його чи, точніше, туди повертається.

Ці благочестиві міркування, такі природні в похилому віці, безладно тіснилися в душі пані д'Еглемон; жевріючи там неяскравим світлом, вони то зникали зовсім, то вирізнялися чітко, наче квіти, що їх буря розметала на поверхні вод. Вона сиділа стомлена, змучена тривалими роздумами, тими болісними мареннями, в яких перед людиною, що передчуває близьку смерть, постає усе її минуле життя.

Якби в ту пору якийсь поет, прогулюючись бульваром, помітив цю жінку, так завчасу постарілу, вона здалася б йому особою вельми цікавою. Кожен, хто побачив би, як вона сидить ополудні в мереживному затінку акації, багато чого прочитав би на її блідому обличчі, незворушному й холодному навіть під жаркими променями сонця. Її виразне обличчя віддзеркалювало щось набагато значливіше, ніж просто людське життя, яке наближалося до свого кінця, щось набагато глибше, ніж людську душу, змучену тяжкими випробуваннями. Це обличчя належало до тих, яке ви неодмінно виділили б серед тисячі нічим не примітних облич, на якому ви зупинили б на мить погляд і замислились; так у музеї, серед тисячі картин на вас справить незабутнє враження лише величний образ скорбної матері, створений генієм Мурільйо, або обличчя Беатріче Ченчі, якому Гвідо зумів надати зворушливого виразу невинності{41}, не стертої страхітливим злочином, або картина Веласкеса, де художник зобразив похмурі риси Філіппа Другого, в яких відбилася грізна могутність царів, що вселяє жах. Певні людські обличчя приковують до себе зір, вони розмовляють з нами і розпитують нас, вони відповідають на наші потаємні думи й іноді уявляються справжньою поемою. Застигле крижане обличчя пані д'Еглемон і здавалося такою моторошною поемою, одним з незліченних і страшних образів; які юрмляться в «Божественній Комедії» Данте Аліг'єрі.

Протягом свого короткочасного розквіту жіноча врода чудово служить лицемірству, до якого жінку приневолює її природна слабкість та закони суспільства. Під рум'яним свіжим кольором обличчя, під сяйвом очей, під вишуканим малюнком витончених рис, під багатством ліній, плавних або різких, але чистих і досконало завершених, ховаються всі потаємні порухи її душі. Навіть якщо вона почервоніє, це не викаже її почуттів, а тільки пожвавить і без того яскраві барви; вогонь її жвавих очей затьмарює в ту пору всі внутрішні спалахи, а полум'я страждань, вихоплюючись на мить, надає їй ще більшої привабливості. Отож нема нічого непроникнішого, ніж обличчя молодої жінки, бо нема нічого нерухомішого. Таке обличчя завжди незворушне, воно гладеньке і чисте, як поверхня озера в тиху погоду. Певного виразу жіночі риси набирають лише десь у тридцять років. А до цього віку художникові не знайти в них нічого, крім рожевих та білих барв, крім усмішок та виразу, який повторює одну й ту саму думку — думку про втіхи молодості й кохання, думку одноманітну і неглибоку. Але в свої похилі літа, коли жінка уже пережила всі пристрасті, вони наче закарбовуються на її обличчі; вона була коханкою, дружиною, матір'ю; найбурхливіші вияви радості й горя в решті решт змінили, спотворили її риси, проборознили обличчя тисячею зморщок, наділивши кожну власною мовою; і лице жінки стає тоді величним у своєму стражданні, прекрасним у своєму смутку, шляхетним у своїй незворушності; і якщо нам буде дозволено розвинути наше образне порівняння, то у висохлому озері стають помітні сліди всіх джерел, які живили його; тоді обличчя жінки уже не привабить уваги світського товариства, бо у своїй легковажності, світське товариство буде налякане, побачивши, що зруйновані його уявлення про красу; не привабить воно й банального художника, який не знайде в ньому нічого для себе цікавого; зате воно надихне справжнього поета, того, хто наділений відчуттям прекрасного, хто вільний від усіх умовностей, на яких грунтується стільки фальшивих уявлень про мистецтво й красу.

Пані д'Еглемон була в модному капелюшку, та не важко було роздивитись, що її колись чорне волосся посивіло від душевних тривог. Її зачіска з елегантним проділом, що свідчила про вишуканий смак світської жінки, не прикривала зів'ялого, зморшкуватого чола, яке зберегло, проте, свою прекрасну форму. З тонких, правильних рис, з овалу обличчя ще можна було уявити собі, хай і невиразно, колишню вроду цієї жінки, якою вона так пишалася. Але ті ж таки прикмети ще яскравіше свідчили про пережиті страждання — вони вкрили її обличчя зморшками, висушили шкіру на скронях, щоки в неї запали, повіки зблякли, а вії, ця окраса погляду, поріділи. Стриманістю віяло від усієї зовнішності пані д'Еглемон; її рухи були неквапними і статечними. Її скромність перейшла в смирення і, мабуть, була наслідком багаторічної звички ховатися в тінь заради дочки; та й говорила вона мало і тихо, як усі люди, котрим доводиться багато думати, жити своїм потаємним життям. Її манера триматися, її поведінка викликали незбагненне почуття — не страх, не жалість, а якесь дивовижне поєднання цих протилежних порухів душі. Нарешті самі її зморшки, гіркі складки на обличчі, згаслий страдницький погляд — усе це промовисто свідчило про сльози, які висихають у серці й ніколи не капають з очей. Нещасливці, звиклі волати до неба, просячи розради в життєвих прикрощах, відразу збагнули б по очах цієї жінки-матері, що й вона звертається до молитви багато разів на день, що й у неї досі ятряться ті приховані рани, від яких рано чи пізно в'януть усі квіти душі аж до материнських почуттів. Живописці мають фарби для таких портретів, але слова й поняття безсилі їх відтворити: відтінки й риси обличчя не піддаються опису, душа сприймає їх лише зором, а в письменника є тільки один засіб дати уявлення про страшні зміни в зовнішності його героїв — розповісти про події, які спричинили ті зміни. Обличчя маркізи д'Еглемон свідчило про невидиму душевну бурю, про таємну боротьбу між героїзмом материнських страждань та немічністю наших почуттів, недовговічних, як і ми самі, а в нас, як відомо, немає нічого вічного. Ці переживання, постійно стримувані, кінець кінцем підірвали її здоров'я. Немає сумніву, що глибокі материнські муки змінили її серце також фізично, і якась хвороба, можливо, аневризм, повільно підточувала пані д'Еглемон, хоч вона цього й не усвідомлювала. Справжнє горе завжди таїться у глибокій схованці, яку воно само готує для себе і начебто спить там, але насправді невблаганно роз'їдає душу, ніби ота жахлива кислота, що руйнує кришталь. Ось дві сльозинки скотилися по щоках маркізи, і вона підвелася, немов її раптом вразила думка, ще болючіша, ніж усі інші. Вона, звичайно, думала про майбутнє Моїни, вона відчувала, що дочці судилося спізнати чимало горя, і спогади про всі нещастя, які довелося пережити їй самій, важким тягарем навалилися на маркізу.