Тридцятирічна жінка

— А я нічого не чула, — відповіла маркіза, — але, моя люба доню, я попрошу господиню заїзду переселити нас до іншої кімнати, де ми будемо самі, без сусідів, і ніхто нас не тривожитиме. Як ти себе почуваєш? Ти дуже стомлена, так?

З цими словами маркіза підвелася з ліжка й підійшла до постелі Моїни.

— А жару в тебе немає? — спитала вона, торкнувшись доччиної руки.

— Ой, облиш мене, мамо, в тебе холодні пальці.

І дівчина сердито відвернулася, перекинувшись у постелі на другий бік, але в її рухах було стільки грації, що мати не змогла на неї образитись. У цю мить із сусідньої кімнати долинув тихий протяглий стогін, від якого здригнулося б серце в кожної жінки.

— І ти всю ніч чула цей стогін? Чому ж ти не розбудила мене? Ми б…

Ще жалібніший стогін урвав мову маркізи.

— Там хтось помирає! — вигукнула вона і швидко вийшла з кімнати.

— Скажи Поліні, щоб ішла сюди! — крикнула їй Моїна. — Я вдягатимусь!

Маркіза поквапно спустилася сходами і побачила, що господиня заїзду стоїть на подвір'ї посеред гурту людей, які, здавалося, уважно слухали її.

— Пані, ви поселили поруч з нами якусь жінку, і, мабуть, вона дуже хвора…

— Ох, і не кажіть! — вигукнула хазяйка готелю. — Я щойно послала по мера. Уявіть собі, ця бідолашна приплентала сюди учора ввечері пішки; вона йде з Іспанії, і в неї нема ні паспорта, ні грошей. Вона несла за спиною дитинча, воно було ледь живе, й у мене не стало духу прогнати її. Сьогодні вранці я сама пішла провідати її, бо вчора, коли вона тут з'явилася, мені стало шкода її до сліз. Сердешна! Вона лежала з дитям, і обоє були при смерті. «Пані, — сказала мені вона, знімаючи з пальця золотий перстень, — у мене більш нічого не лишилося, візьміть перстень за плату. Цього вистачить, бо довго я тут не пробуду. Бідолашний мій синочок! Ми помремо разом». Ось що вона сказала, а сама очей не зводить з малого. Перстень я взяла і спитала, хто вона така, але вона мені не сказала… Я негайно послала по лікаря та по мера.

— Таж її треба доглянути! — вигукнула маркіза. — Зробіть усе, що треба. Господи, може, ще не пізно врятувати її! Я сплачу вам усі витрати…

— Ой, пані, вона здалася мені такою гордою і навіть не знаю, чи погодиться…

— Я сама до неї піду…

І маркіза негайно піднялася до невідомої, навіть не подумавши, що її жалобне вбрання може справити тяжке враження на жінку, котра, як казали, була при смерті. Побачивши умирущу, маркіза зблідла. Незважаючи на те, що жахливі страждання змінили прекрасне обличчя Елени, вона впізнала свою старшу дочку.

Коли у дверях з'явилася жінка в чорному, Елена підвелась у постелі, скрикнула від жаху й повільно опустилась на подушки. Вона теж упізнала матір.

— Дочко моя! — вигукнула пані д'Еглемон. — Вам чого-небудь треба? Поліно! Моїно!

— Мені уже нічого не треба, — відповіла Елена ледь чутним голосом. — Я мала надію побачити батька, але ваша жалоба говорить мені…

І Елена замовкла; вона пригорнула своє дитя до серця, ніби хотіла зігріти його, поцілувала його в лобик, а тоді поглянула на матір — в очах її досі був докір, але погляд пом'якшав, вона вже почасти простила. Маркіза не схотіла помітити цього докірливого виразу, вона забула, що зачала Елену в сльозах і в розпачі, що вона — дитя подружнього обов'язку і стала причиною найтяжчих її нещасть. Вона тихо підійшла до своєї дитини, пам'ятаючи лише, що Елена перша дала їй спізнати радощі материнства. Очі в матері наповнилися слізьми і, обнявши дочку, вона вигукнула:

— Елено, дівчинко моя!

Елена мовчала. Вона дослухалася, ловлячи останній подих своєї останньої дитини.

В цю мить увійшли Моїна, Поліна — її покоївка, хазяйка готелю та лікар. Маркіза тримала доччину руку, що вже холонула в її пальцях, і дивилася на неї із щирим розпачем. Вдова моряка — їхній корабель пішов на дно, і з усієї своєї щасливої родини вона врятувала лише одне маля, — доведена горем до нестями, сказала матері, і в її голосі прозвучала ненависть:

— Усе це ваших рук справа! Якби ви були для мене тим, чим ви…

— Моїно, вийди! Усі вийдіть! — заволала пані д'Еглемон, намагаючись заглушити Еленин голос своїм розпачливим криком.

— Благаю тебе, дочко, — заговорила мати, коли вони залишилися вдвох, — не згадуй хоч тепер про наші прикрі непорозуміння.

— Гаразд, я мовчатиму, — сказала Елена, роблячи над собою нелюдське зусилля. — Я мати, я розумію, що Моїна не повинна… О, мій маленький, де він?

Моїна увійшла знову, підбурювана цікавістю.

— Сестро, — мовила розпещена дівчина, — лікар хоче…

— Ніхто й ніщо вже мені не поможе, — сказала Елена. — Ох, чому я не померла в шістнадцять років, адже я хотіла тоді накласти на себе руки! Хто йде проти закону, тому не буде щастя! Моїно, ти…

І вона померла, схиливши голову до голівки своєї дитини, судомно стиснувши її в обіймах.

Повернувшись до себе в кімнату, пані д'Еглемон сказала, заливаючись слізьми:

— Твоя сестра, мабуть, хотіла сказати тобі, Моїно, що дівчина не може знайти щастя в романтичних пригодах, а тим паче тоді, коли покине свою матір.

VI. Старість провинної матері

На початку червня 1844 року в саду, що розкинувся навколо великого будинку на вулиці Плюме в Парижі, по осяяній сонцем алеї прогулювалася вже не молода жінка; їй було десь років під п'ятдесят, хоч на вигляд вона здавалася старшою. Вона пройшлася двічі-тричі звивистою доріжкою, з якої нікуди не звертала, щоб увесь час бачити вікна тих покоїв особняка, до яких, певне, була прикута вся її увага, і сіла в садове крісло, сплетене з молодого гілля, неочищеного від кори. Звідти, де стояло це красиве крісло, крізь ґратчасту огорожу їй було видно і величний краєвид внутрішніх бульварів, а посеред них громаддя Дому Інвалідів, що здіймає у височінь свій купол над цілим морем в'язів, і менш грандіозну картину — сад і сірі стіни одного з найгарніших будинків Сен-Жерменського передмістя. Все тут було огорнуте тишею — сусідні сади, бульвари, Дім Інвалідів, бо в цьому аристократичному кварталі життя пробуджується лише ополудні. Якщо не чия-небудь примха, якщо не здумає покататися верхи якась молода дама, якщо не поспішатиме виправити діловий документ якийсь старий дипломат, то в цю годину всі ще сплять або тільки починають прокидатися: і слуги, і пани.

Літня дама, що встала так рано, була маркізою д'Еглемон, матір'ю графині де Сент-Ерен, господині цього гарного особняка. Маркіза відмовилася від нього на користь дочки, віддала вона їй і свій статок, залишивши собі лише довічну пенсію. Графиня Моїна де Сент-Ерен була єдиною дитиною пані д'Еглемон, яка лишилася жива. Щоб видати її заміж за спадкоємця одного з найславетніших родів Франції, маркіза пожертвувала всім. Це було цілком зрозуміло, адже вона втратила одного за одним, обох своїх синів: Гюстав, маркіз д'Еглемон, помер від холери; Абель поліг у битві біля Константіни. Після Гюстава залишилися вдова і діти. Та пані д'Еглемон і до своїх синів не відчувала особливої любові, а до онуків — тим паче. Вона ставилася з люб'язною увагою до молодої маркізи д'Еглемон, вдови Гюстава, але то було чисто зовнішнім виявом почуттів, до якого нас зобов'язує виховання та правила світської пристойності. Статки померлих синів маркіза привела в зразковий порядок, а власні заощадження і маєтки віддала Моїні, своїй улюблениці. Змалку Моїна була чарівною дівчинкою, і пані д'Еглемон любила її дужче, ніж інших своїх дітей — матерям бувають притаманні такі природжені чи мимовільні почуття; цей фатальний потяг іноді здається незбагненним, але люди спостережливі розгадують такі таємниці легко. Привабливе Моїнине личко, звук голосу улюбленої дитини, її манери, хода, вираз очей, рухи — усе пробуджувало в душі маркізи ті глибокі почуття, які пожвавлюють, хвилюють і розчулюють материнське серце. Зміст її нинішнього, майбутнього і всього минулого життя зосередився в цій молодій жінці, якій вона віддала усі скарби материнської ніжності. Тепер Моїна залишилася єдиною втіхою матері, адже чотирьох інших своїх дітей маркіза д'Еглемон втратила. Її старша красуня-дочка померла за якихось майже нікому не відомих і трагічних обставин, — принаймні так говорили у світському товаристві, — а найстарший син загинув ще в п'ятирічному віці від нещасливого випадку. Маркіза, безперечно, бачила небесний знак у тому, що доля пощадила її улюбленицю, і зберегла лише невиразний спогад про дітей, яких у неї забрала смерть; пам'ять про них вона берегла десь на самому дні душі, то були наче могилки на полі битви, майже невидимі — так заросли вони польовими квітами. Світське товариство могло б зажадати від маркізи пояснення причин такої легковажності й такого надання переваги одній дитині; але парижани настільки закручені у вирі подій, мод, нових поглядів, що про минуле життя пані д'Еглемон навряд чи хто й згадував. Її й не думали осуджувати за те, що вона була холодна до своїх дітей і швидко їх забула, нікого, власне, це не цікавило; зате її надмірна любов до Моїни зворушувала багатьох, і це почуття вважали святим, як вважають святим той чи той забобон. Крім усього, маркіза вельми рідко з'являлась у світському товаристві, а в тих домах, де вона бувала, її мали за жінку лагідну, добру, благочестиву, поблажливу. Звичайно світське товариство задовольняється такими зовнішніми виявами почуттів — треба мати якийсь особливий інтерес, щоб захотіти проникнути в їхню суть. Та й багато чого люди молоді схильні прощати старим, коли ті самохіть відсуваються в тінь і хочуть залишитися тільки спогадами. Одне слово, на пані д'Еглемон охоче посилалися діти, розмовляючи зі своїми батьками, і зяті — у розмовах із тещами. Адже вона ще за життя віддала все своє багатство дочці й, радіючи щастю молодої графині, жила тільки нею і задля неї. Правда, декотрі розважливі діди або занудні дядьки, від яких чекають спадщини, картали її за таку необачливу поведінку, запевняючи, що настане день, і пані д'Еглемон пожалкує, що віддала дочці усе багатство. Хай навіть вона впевнена в доброму серці графині де Сент-Ерен, але чи може вона з тією самою впевненістю покластися на зятя? Проте висловлювання таких пророків повсюди зустрічали вигуками осуду і скрізь на всі лади вихваляли Моїну.