Тридцятирічна жінка

Коли нотар сказав про драму, яка розігралася біля потоку, маркізина дочка повільно відвернулась і заплакала. Мати була така роздратована, що не звернула уваги на поведінку дівчинки.

— Авжеж, добродію, вистава дуже мені сподобалася, — сказав малий. — Там показували славного хлопчика, він був сам-один на світі, бо його тато не міг йому бути татом. І ось, коли він ішов по мосту, якийсь страшний бородатий дядько в чорному штурнув його у воду. Тут Елена заплакала, заридала, і всі у залі зашикали на нас, і тато швиденько, швиденько вивів нас у фойє…

Ванденес і маркіза завмерли, наче їх скував якийсь страшний біль, відібравши в них здатність рухатися, діяти, думати.

— Замовкни, Гюставе! — гримнув генерал. — Я ж тобі заборонив говорити про те, що відбулося на сцені, а ти вже забув мій наказ.

— Будьте ласкаві, пробачте йому, ваша ясновельможносте, — сказав нотар. — Даремно я його розпитував, але ж я не знав, наскільки це…

— Він не повинен був відповідати, — мовив маркіз д'Еглемон, холодно поглянувши на сина.

Причина несподіваного повернення батька з дітьми стала тепер зрозуміла дипломатові та маркізі. Мати подивилася на дочку, побачила, що та в сльозах, і хотіла була підійти до неї; але раптом її обличчя пересмикнулося, і на ньому з'явився суворий вираз, якого ніщо не могло пом'якшити.

— Годі, Елено, — сухо сказала вона. — Ідіть у будуар і заспокойтеся.

— Чим же завинила бідолашна крихітка? — спитав нотар, прагнучи і пом'якшити материн гнів, і заспокоїти заплакану дівчинку. — Вона така гарненька і, мабуть, розумниця. Я певен, пані, що вона приносить вам тільки радість. Правда ж, дитино?

Елена, тремтячи, подивилася на матір, втерла сльози, спробувала надати своєму обличчю спокійного виразу і втекла в будуар.

— І звичайно ж, пані, — розбалакував далі нотар, — ви справжня мати і любите своїх дітей однаково. Хіба стане жінка доброчесна, така, як ви, віддавати перевагу одній дитині перед іншою — згубні наслідки такого ставлення особливо часто розкриваються перед нами, нотарями. Все суспільство проходить через наші руки, і ми спостерігаємо пристрасті в найогиднішому їхньому прояві — в корисливості. Іноді мати намагається позбавити спадщини дітей від законного чоловіка на користь своїх дітей-улюбленців; а іноді чоловік прагне залишити все майно дитині, яка викликає ненависть матері. Отоді й починається: суперечки, залякування, акти, зустрічні розписки, фіктивний спродаж, передача спадку підставній особі — одне слово, огидна плутанина, слово честі, огидна! А то буває, що батько марнотратить життя, позбавляючи дітей материнської спадщини, бо розкрадає дружинине майно. Авжеж, розкрадає, точніше не скажеш. Ми тут згадували про драму. О, я запевняю вас, якби ми розкрили таємницю деяких дарчих записів, наші письменники могли б на цьому створити моторошні трагедії з життя буржуазних кіл. Не знаю, навіть, звідки у жінок така влада, адже кожна з них неодмінно доб'ється свого; з вигляду наче слабенькі, а перевага завжди на їхньому боці. Та мене вони не ошукають. Хто-хто, а я завжди вгадаю, чому одну дитину люблять, а іншу — ні, хоча у світі з чемності вважають такі вчинки непоясненними. А чоловіки, ті ніколи ні про що не здогадуються, в цьому їм слід віддати належне. Ви скажете мені, що бувають симпатії, бувають…

Елена вийшла в супроводі батька з будуару й уважно слухала нотаря; вона зрозуміла його аж надто добре, і подивилася на матір сполоханим поглядом, передчуваючи, завдяки властивому дітям інстинкту, що після цього випадку мати почне ставитись до неї ще з більшою неприязню, ніж раніше. Маркіза зблідла і з жахом показала Ванденесові на свого чоловіка, який замислено роздивлявся візерунки на килимі. Попри всю свою вихованість, дипломат не міг далі стримуватись і кинув на нотаря розлючений погляд.

— Вийдіть зі мною, добродію, — сказав він і швидко попрямував до сусідньої кімнати.

Нотар, не закінчивши фрази, замовк і злякано подався за ним.

— Добродію, — ледь стримуючи в собі вибух люті, сказав маркіз де Ванденес, після того, як з усієї сили хряснув за собою дверима до вітальні, де залишилися подружжя д'Еглемонів, — від самого обіду ви робите тільки дурниці і верзете нісенітниці. Ради Бога, ідіть звідси, а то ви натворите великого лиха. Може, ви й справді чудовий нотар, ну то й сидіть собі у своїй конторі; але якщо вам доводиться потрапити в пристойне товариство, то раджу вам спершу подумати, а вже тоді розпускати язика…

І він повернувся до вітальні, навіть не попрощавшися з нотарем. Той стояв геть приголомшений, збитий з пантелику, не розуміючи, що сталося. Коли шум у його вухах стих, йому вчулося, ніби у вітальні хтось стогне, ніби там якась біганина і хтось нетерпляче смикає за шворки дзвінків. Йому стало страшно, що він знову побачить маркіза де Ванденеса, ноги самі понесли його, і він кинувся до сходів. У дверях він зіткнувся зі слугами, які поспішали на оклик хазяїна.

«Ось вони які, ці вельможні пани! — міркував нотар, коли опинився на вулиці і почав шукати візника. — Вони втягнуть тебе до розмови, заохочують, нахваляють. Тобі здається, ти їх розважив — та де там! Вони говорять тобі грубощі, вказують на прірву, яка лежить між ними й тобою, і, анітрохи не бентежачись, виставляють тебе за двері. А я ж поводився розумно, говорив розважливо й до ладу, тримався в рамках пристойності. Він порадив мені думати, перш ніж розтуляти рота. А я хіба не думаю? Хіба я, чорт забери, не нотар і не входжу до ради нашої колегії? Ет, це просто примха аристократа, для цього панства нема нічого святого. Хай-но він розтлумачить мені завтра, які такі дурниці я в нього робив і які молов нісенітниці! Я попрошу, щоб він сказав напрямки, чим я перед ним завинив. А втім, може, він і має слушність… Дарма я сушу собі цим голову. Яке мені до них діло?»

Нотар повернувся додому і загадав загадку своїй дружині, розповівши їй з усіма подробицями про події того вечора.

— Мій дорогий Кротта, його ясновельможність мав цілковиту рацію, сказавши, що ти робив дурниці й молов нісенітниці.

— Чому ж так?

— Любий, навіть якщо я тобі розтлумачу, ти завтра однаково почнеш усе знову. Одне я можу тобі порадити: коли ти в світському товаристві, розмовляй тільки про справи.

— Не хочеш, то й не кажи. Завтра я спитаю в…

— Господи, та навіть йолопи вміють приховувати такі речі, а ти думаєш посол так тобі про все й розкаже? Який же ти безмозкий, Кротта!

— Красно дякую, люба!

V. Дві зустрічі

Колишній ад'ютант Наполеона, — ми називатимемо його просто маркізом або генералом, — який забагатів під час Реставрації, приїхав провести різдво у Версалі, в своєму сільському домі, що стояв між церквою і Монтрейською заставою, біля дороги, яка веде до вулиці Сен-Клу. Служба при дворі не дозволяла йому далеко від'їжджати від Парижа.

Біля дому, що колись правив за притулок для скороминущих любовних пригод якогось вельможі, були широкі угіддя. Праворуч і ліворуч від нього тяглися сади, і він стояв віддалік як від крайніх будинків Монтрея, так і від хатин, що тулилися побіля самої застави; через те власники дому не були відрізані від зовнішнього світу і водночас за два кроки від міста втішалися сільською тишею. З якоїсь дивної примхи фасад і ворота виходили просто на дорогу, та, можливо, колись вона була безлюдною. Припущення це видається вельми ймовірним, коли згадати, що приводить вона до чарівного палацу, який Людовік XV збудував для мадмуазель де Роман, і що люди цікаві зустрічають по дорозі до нього чимало особняків, де обстава й оздоблення покоїв свідчить про те, що наші предки віддавалися розгулу з неабиякою витонченістю й навіть у розпусті, в якій їх звинувачують, вони вміли берегти таємницю і прагнули усамітнення.

Одного зимового вечора маркіз, його дружина та діти залишилися вдома самі. Усю челядь вони відпустили до Версаля: там одружувався якийсь лакей, і справляли весілля. Слуги вирішили, що таке торжество та ще різдво на додачу виправдають у очах панів їхнє запізнення, отож із чистим сумлінням гуляли на святі довше, ніж було дозволено домашнім розпорядком. Правда, генерал мав славу людини, яка завжди бездоганно дотримує свого слова і тому, коли минув час, на який треба було повернутися, неслухів почали мучити докори сумління. Та однаково на одинадцяту вечора жоден зі слуг ще не вернувся. Панувала глибока тиша; іноді чутно було, як вітер свистить у чорних вітах дерев, як він завиває навколо будинку і глухо гуде у довгих коридорах. Мороз очистив повітря, скував землю, покрив кригою бруківку, і кожен звук відлунював дзвінко, але якось сухо — таке явище завжди вражає нас. Важка хода запізнілого гультяя або торохтіння фіакру, що повертався в Париж, чулися виразніше і з більшої відстані, ніж звичайно. Опале листя, раз у раз підхоплюване вихором, шаруділо, ковзаючи по кам'яних плитах подвір'я і ніби надавало голосу нічному безгомінню. Одне слово, був один із тих студених вечорів, коли наше себелюбство розщедрюється на марне співчуття до безпритульного бідняка або подорожнього і коли такою затишною видається наша оселя, а надто, якщо в каміні палає жаркий вогонь. Але родина, яка зібралась у вітальні, не думала ні про слуг, які не повернулися вчасно, ні про безпритульних подорожніх, ні про поетичну красу зимового вечора. Не вдаючись до недоречних розумувань, почуваючи себе під надійним захистом старого воїна, його дружина й діти віддавалися радощам домашнього затишку, коли почуття нічим не скуті, коли приязнь і щирість пожвавлюють бесіду, погляди та розваги.