Тридцятирічна жінка

— Чому ж ти не підійшла попрощатися з моїм любим другом?

Елена кинула на брата, що зупинився на краю урвища, страшний погляд — навряд чи такий погляд коли-небудь спалахував у очах дитини — і з люттю штовхнула його. Шарль покотився по крутому схилу, налетів на коріння, його відкинуло на гострі камені, об які він розбив собі лоба і, обливаючись кров'ю, упав у каламутну річку. З-під білявої голівки навсібіч розлетілися брудні бризки. Я почув розпачливі зойки бідолашного хлопчика, але вони відразу й стихли, їх заглушила твань, у якій він зник, булькнувши туди, наче важкий камінь. Усе це відбулося зі швидкістю блискавки. Я миттю підхопився на ноги і збіг по стежці до річки. Елена була приголомшена і пронизливо кричала:

— Мамо, мамо!

А мати була вже тут, поруч мене. Вона прилетіла, мов пташка. Але ні материнські очі, ні мої не могли впізнати місце, де втопилася дитина. Вода була чорна й вирувала на широкому просторі. Дно Б'єври там футів на десять вкрите рідкою багнюкою. Дитині судилося загинути, і врятувати її ніхто б не зміг. Був недільний ранок, усі ще спочивали, і на Б'єврі не виднілося ні човнів, ні рибалок. Я ніде не побачив ні жердини, щоб хоч обмацати дно смердючого потоку, ні жодної живої душі. Чи слід було мені розповідати про цей жахливий випадок, про таємницю того нещастя? Можливо, Елена помстилася за батька? Одне очевидно: її ревнощі були карою божою. Але я здригнувся, глянувши на матір. Якому жахливому допиту піддасть її чоловік, вічний її суддя? А вона ж іще приведе з собою непідкупного свідка. Чоло в дитинстві світиться, шкіра на обличчі прозора, і брехня у тому віці нагадує вогонь, від якого червоніє навіть погляд. Проте нещаслива жінка ще не думала про муку, яка чекала на неї вдома. Вона вдивлялася в Б'євру.

Така подія мала жахливо відбитися на житті жінки, і ми розповімо про одне її страхітливе відлуння з тих, які вряди-годи затьмарювали кохання Жюлі.

Десь років через два або три, якось увечері, у маркіза де Ванденеса, що в ту пору носив жалобу по батькові й був заклопотаний справами впорядкування своїх прав на спадщину, сидів нотар. То був не дрібний нотар, як у романі Стерна{28}, а гладкий і поважний паризький нотар, один із тих шанованих і в міру дурних людей, які здатні роз'ятрити в клієнта невидиму рану, а тоді з подивом запитувати, чому він стогне. Якщо ж випадково вони довідуються, чому їхня дурість завдала смертельного удару, то кажуть: «Таж я нічого не знав!» Одне слово, то був чесний нотар-йолоп, у чиєму житті не існувало нічого, крім актів. Поруч із дипломатом сиділа пані д'Еглемон. Генерал не став чекати кінця обіду, ввічливо попрощався й повіз своїх дітей на бульвари дивитися виставу чи в Гете, чи в Амбігю-Комік{29}. Хоч мелодрами і збуджують почуття, у Парижі вважають їх корисними й для дітей, бо в них завжди торжествує справедливість. Генерал поїхав, не дочекавшись десерту, бо дочці й синові захотілося прибути в театр до того, як підіймуть завісу, і вони не давали йому спокою.

Нотар, незворушний нотар, нездатний навіть здивуватися, чому це пані д'Еглемон відіслала чоловіка та дітей у театр, а сама залишилася, сидів на стільці, мов приклеєний. Виникла якась суперечка, десерт затягся, і слуги не поспішали подавати каву. Дорогоцінний час минав, і вродлива гостя не приховувала нетерпіння: її можна було порівняти з породистим конем, який перед скачками б'є копитом об землю. Нотар анічогісінько не тямив ні в конях, ні в жінках і думав, що маркіза — просто жінка аж надто жвава й непосидюча. Він був у захваті від того, що сидить у товаристві великосвітської дами та знаменитого державного діяча й намагався вразити їх своєю дотепністю; вдавану усмішку маркізи, роздратованої до нестями, він приймав за схвалення і базікав безугаву. Уже господар дому разом із своєю гостею кілька разів дозволили собі змовчати, у той час як нотар чекав похвали й заохочення. Та чортів йолоп не розумів цих красномовних пауз і, втупивши погляд у полум'я в каміні, намагався пригадати ще яку-небудь кумедну історію. Тоді дипломат промовисто подивився на свого годинника, а красуня маркіза наділа капелюшок, ніби збираючись іти, але все не йшла. Нотар нічого не бачив, нічого не чув. Він захоплювався собою, він був переконаний, що маркіза в захваті від його розповідей і тому не йде.

«Щоб я пропав, якщо ця дамочка не стане моєю клієнткою», — думав він.

Маркіза стоячи натягувала рукавички, нервово смикала себе за пальці й поглядала то на Ванденеса, який поділяв її нетерпіння, то на нотаря, що смакував кожен свій дотеп. Щоразу, коли достойний гість замовкав, маркіза й хазяїн дому з полегкістю зітхали й обмінювалися знаками, ніби кажучи: «Нарешті він зараз піде». Та дарма. Закоханим здавалося, що це якийсь кошмар, нотар діяв на них, як змія на пташку, й роздратував їх до тієї міри, що обоє ладні були забути про правила світського тону. На найцікавішому місці розповіді про ганебні засоби, якими здобув собі багатство дю Тійє, банкір, який був на той час у пошані, — а великорозумний нотар оповідав про його підлі викрути з усіма подробицями — дипломат почув, як дзиґарі видзвонили дев'яту. Він зрозумів, що нотар безнадійно тупий, що дурня слід спровадити без усяких церемоній і урвав його розбалакування рішучим жестом.

— Вам потрібні щипці, маркізе? — спитав нотар, подаючи їх своєму клієнтові.

— Ні, добродію, я змушений попрощатися з вами. Пані д'Еглемон хоче поїхати до своїх дітей, і я матиму честь супроводжувати її.

— Уже дев'ята година! Час біжить швидко за бесідою в приємному товаристві, — сказав нотар, який уже цілу годину правив теревені сам-один.

Він узяв капелюха, потім став біля каміна і, ледь стримуючи гикавку, сказав клієнтові, не помічаючи поглядів маркізи, які метали блискавки:

— Підіб'ємо підсумки, пане маркіз. Справи насамперед. Отже, завтра, ми пошлемо вашому братові виклик у суд, заявимо йому свої вимоги. Почнемо складати опис, а тоді…

Нотар так погано зрозумів наміри клієнта, що збирався повести справу якраз усупереч тим розпорядженням, які той йому щойно дав. Справа була надто делікатна, і Ванденесові мимоволі довелося вдруге розтлумачувати тупому нотареві суть своїх претензій. З цього виникла суперечка, яка забрала ще деякий час.

— Послухайте, — сказав нарешті дипломат по знаку молодої жінки, — мені все це обридло, приходьте завтра о дев'ятій разом з моїм повіреним.

— Маю честь звернути вашу увагу, пане маркіз, що ми не можемо бути певні, чи застанемо завтра вранці Дероша, а якщо виклик у суд не буде вручено до полудня, термін закінчиться, і тоді…

У цю мить на подвір'я в'їхала карета. Почувши стукіт коліс, молода жінка рвучко відвернулася, щоб приховати сльози, які виступили в неї на очах. Маркіз подзвонив, — він хотів сказати, що його ні для кого немає вдома, — але генерал, який несподівано повернувся з театру, випередив лакея і ввійшов, ведучи за руку дітей; у дочки блищали на очах сльози, малий син був набурмосений і сердитий.

— Що сталося? — спитала маркіза у свого чоловіка.

— Потім розкажу, — відповів генерал, прямуючи до сусіднього будуару, двері до якого були розчинені й він побачив там на столі газети.

Маркіза, роздратована до нестями, в розпачі опустилася на канапу.

Нотар, вважаючи за свій обов'язок виявити увагу до дітей, запитав у хлопчика солодкаво-ласкавим голосом:

— Ну що показували в театрі, любий?

— «Долину потоку»{30}, — буркнув у відповідь Гюстав.

— Присягаюся честю, письменники в наші дні геть схибнулися! — вигукнув нотар. — «Долина потоку»! А чому не «Потік у долині»? В долині може й не бути потоку, а назвавши свою п'єсу «Потік у долині», автори показали б щось виразне, означене, характерне і зрозуміле. Та річ не тільки в цьому: якщо драма розігралася біля потоку, то до чого тут долина? Хоч ви можете заперечити, що сьогодні глядачів приваблюють у театр насамперед декорації, а такий заголовок свідчить, що декорації в цій п'єсі чудові! Вам сподобалася вистава, приятелю? — додав він, сідаючи біля хлопчика.