Тридцятирічна жінка

Дівчинка вбігла до кімнати з веселим галасом і сміхом; вона принесла метелика, якого спіймала, але побачивши, що мати плаче, притихла і мовчки підставила лобик для поцілунку.

— Вона буде красунею, — сказав священик.

— Вона вся у батька, — відповіла маркіза, палко цілуючи доньку, ніби сплачуючи борг або прагнучи заглушити докори сумління.

— У вас гарячі губи, мамо.

— Іди собі, залиш нас, мій ангеле, — сказала маркіза.

Дівчинка вибігла з кімнати без жалю, навіть не глянувши на матір; вона лише раділа, що можна втекти від цього зажуреного обличчя, і вже розуміла, що почуття, які на ньому щойно відбилися, були їй ворожі. Усмішка — це вираз душі, мова серця, віддзеркалення материнського почуття. А маркіза не могла всміхатися. Вона почервоніла, глянувши на священика: хотіла показати себе матір'ю, але ні вона, ні її дитина брехати не вміли. Тільки щирі материнські поцілунки напоєні божественним нектаром, в них відчувається душа, в них жевріє вогонь, який зігріває серце. Поцілунки, які не просякнуті цим чудодійним бальзамом, сухі й холодні. Священик відчув, яка велика ця різниця; він міг виміряти прірву, що розверзається між материнством по плоті й материнством по серцю. Тому він подивився на маркізу проникливим поглядом і сказав:

— Ви маєте слушність, пані. Для вас було б краще, якби ви вмерли…

— О, я бачу, ви розумієте, як я страждаю, — відповіла вона. — Якщо ви, християнин і священнослужитель, вгадали і схвалили фатальний крок, на який штовхають мене мої муки. Так, я хотіла заподіяти собі смерть, але мені забракло мужності, і я не здійснила свого наміру. Тіло моє ослабло, коли душа моя була сильною, а коли моя рука перестала тремтіти, душа почала вагатися. Таємниця таких змін у моєму настрої незбагненна для мене. Мабуть, я просто слабка жінка, в мене немає волі, мені бракує впертості, і я сильна лише в своєму коханні. Я зневажаю себе! Вечорами, коли слуги засинали, я хоробро йшла до ставка; та як тільки підходила до берега, мою жалюгідну плоть охоплював жах перед небуттям. Я щиро сповідуюся вам у своїх слабостях. Коли я лягала в постіль, мені ставало соромно, і я знову почувала себе хороброю. В одну з таких хвилин я прийняла опій, але тільки захворіла, а не вмерла. Я думала, що випила всю пляшечку, а виявилося — тільки половину.

— Ви жінка пропаща, — суворо мовив кюре, і його голос затремтів від сліз. — Ви повернетесь у світське товариство і будете там брехати, ви шукатимете і знайдете те, що здасться вам відплатою за ваші муки, але настане день і ви приймете кару за свої втіхи…

— Та невже ж я віддам, — вигукнула вона, — першому-ліпшому гультяєві, якому заманеться вдати з себе закоханого, останні, найдорогоцінніші скарби мого серця, невже зганьблю себе на все життя за мить сумнівної втіхи? Ні, мою душу спопелить чисте полум'я… Всі чоловіки наділені інстинктами, властивими їхній статі; але такого, хто має душу, яка озвалася б до нашої душі, хто вміє торкнутися всіх струн нашого серця, які звучать лише в гармонії з почуттями, — такого чоловіка годі зустріти двічі в житті. Мене чекає жахливе майбутнє, я знаю. Жінка без кохання — ніщо, краса без насолоди — ніщо; та хіба світ не осудив би мого щастя, навіть якби воно прийшло до мене? Мій обов'язок перед дочкою — бути гідною матір'ю. Ох, я потрапила в залізні лещата, з яких мені не вирватися, не покривши себе ганьбою. Родинні обов'язки, нічим не винагороджені, скоро мені обриднуть; я проклинатиму життя, але принаймні моя дівчинка матиме досконалу подобу матері. Я обдарую її скарбами доброчесності замість скарбів любові, яких я її позбавила. Я навіть не хочу жити задля радості, яку приносить матерям щастя їхніх дітей. Я не вірю в щастя. Яка доля чекає Елену? Звісно, така сама, яка випала мені. Чи може мати бути певна, що чоловік, за якого вона віддає дочку, стане обранцем її серця? Ви тавруєте ганьбою нещасних жінок, які продають себе першому-ліпшому за кілька монет: голод і нужда виправдовують ці скороминущі союзи. І в той самий час суспільство терпить, ба навіть заохочує ще жахливіший, необміркований союз невинної дівчини з чоловіком, з яким вона не була знайома і трьох місяців — і ось вона продана на все життя! І за яку ціну! Якби ж у винагороду за всі муки, ви бодай шанували її; так ні, світ лихословить і про найдоброчесніших із нас! Така наша доля, нам лишається два шляхи: або проституція явна — і ганьба; або проституція прихована — і горе. А нещасливі безприданниці! Вони божеволіють, вони помирають — і ніхто й не здумає пожаліти їх! Краса, порядність не мають ніякої ціни на вашому людському торжищі, і ви ще називаєте суспільством це лігво себелюбних пристрастей! Позбавте жінок права на спадщину, тоді принаймні ви зможете додержуватися законів природи, обираючи собі подругу за велінням серця.

— Пані, ваші слова переконують мене, що і дух родини, і дух релігійний однаково вам чужі. Отож ви не станете вагатись у виборі між егоїзмом суспільства, який вас кривдить, і особистим егоїзмом, що спонукатиме вас шукати втіх…

— Родина, панотче? Та чи вона існує? Яка може бути родина в суспільстві, де після смерті батька чи матері кожне з дітей забирає своє майно і йде куди очі світять! Родина — це спілка тимчасова й випадкова, яку відразу руйнує смерть. Наші закони поламали старовинні роди, спадки, безперервність наслідувань і традицій. Я бачу навколо себе одні уламки.

— Пані, ви звернетеся до Бога лише тоді, коли його кара спостигне вас, і я бажаю вам, щоб у вас вистачило часу змиритися з його волею. Ви шукаєте розради, дивлячись на землю, замість піднести погляд до небес. Облудна мудрість і користолюбні міркування заволоділи вашим серцем; ви глухі до голосу віри, як і всі діти нашого безбожного часу. Мирські втіхи породжують лише страждання. Ви тільки зміните одне горе на інше, ото й усе.

— Я спростую ваше пророцтво, — сказала маркіза з гіркою усмішкою. — Я лишуся вірна тому, хто помер задля мене.

— Скорбота живе вічно тільки в душах, які звертаються помислами до Бога, — відповів він.

І священик шанобливо опустив очі, щоб приховати сумнів, який міг відбитись у його погляді. Маркіза надто палко нарікала на свою долю — і це його засмутило. Вміючи розпізнавати людське «я» в усіх його проявах, він уже відчув, що йому навряд чи вдасться зворушити це серце, бо в горі воно зачерствіло, а не пом'якшилось, і зерня божественного сіяча не могло прорости в ньому, адже гучні крики егоїзму заглушували там голос смирення. Одначе священик виявив апостольське терпіння і ще не раз приходив, не втрачаючи надії навернути до бога цю шляхетну і горду душу; та він зневірився у своєму намірі, коли помітив, що маркіза любить розмовляти з ним лише тому, що їй приємно часто згадувати про того, кого вже не було серед живих. Він не хотів принижувати свій сан, ставши повірником у її коханні, тому припинив свої проповіді, і їхні розмови поступово перейшли на загальні теми.

Настала весна. Знемагаючи від журби, маркіза почала шукати розради в турботах про маєток і з нудьги розпорядилася, щоб виконали деякі роботи. А в жовтні вона покинула свій старовинний замок Сен-Ланж, де посвіжіла й погарнішала у своїй бездіяльній журбі, яка спочатку була невтримна, мов політ диска, кинутого могутньою рукою, а потім перейшла в тихий смуток — так і коливання диска завмирають у повітрі, аж поки він зупиняється і падає. Смуток — це низка душевних коливань: найперше межує з розпачем, а останнє — з радістю. В молодості смуток — це наче вранішні сутінки, у старості — вечірні.

Коли маркізин екіпаж проїздив селом, назустріч йому йшов священик, який повертався додому з церкви; відповідаючи на його уклін, вона опустила очі й відвернулася, щоб його не бачити. Священик слушно сумнівався у щирості намірів цієї нещасливої Артеміди Ефеської{23}.

III. У тридцять років

Один молодик, що подавав великі надії й належав до знаменитого в історії роду, з тих, чиї імена навіть усупереч законам завжди будуть тісно поєднані з історією Франції, був на балу в пані Фірміані. Ця дама дала йому рекомендаційні листи до двох чи трьох своїх подруг, які жили в Неаполі. Перед своїм від'їздом Шарль де Ванденес — а так звали молодика — прийшов їй подякувати. Ванденес блискуче виконав кілька дипломатичних доручень і недавно його призначили помічником одного з наших повноважних міністрів, який мав очолити французьку делегацію на конгресі в Лайбаху, і Шарль хотів скористатись із своєї подорожі, щоб побувати в Італії. Тому цей бал для нього був ніби прощанням із паризькими розвагами, з бурхливим столичним життям, з вихором думок та веселощів, тобто з усім тим, що люди так часто осуджують і чому віддаються з такою приємністю. За три роки дипломатичної кар'єри Шарль де Ванденес звик гостювати у європейських столицях та покидати їх, скоряючись примхам своєї мінливої служби, і тепер, готуючись розлучитися з Парижем, він не мав особливих підстав жалкувати за чимось. Жінки уже не справляли на нього ніякого враження, чи тому, що, як він вважав, справжня пристрасть займає в житті людини надто багато місця, і політичний діяч не може собі цього дозволити, чи тому, що банальне залицяння здавалося йому надто пустим заняттям для чоловіка з сильною душею. А хто з нас не претендує на сильну душу? Жоден француз, навіть нічим не примітний, не вдовольниться тільки славою дотепника. Отож Шарль, хоч і був іще молодий, — йому недавно стукнуло тридцять, — привчив себе дивитись на речі по-філософському, і завжди прагнув до якоїсь мети, заздалегідь обмірковуючи засоби її досягнення, тоді як люди його віку звичайно прагнуть утішатися почуттями й ілюзіями. Він ховав палку захопленість, притаманну молодим людям, на самому дні своєї душі, шляхетної від народження. Шарль де Ванденес виховував у собі риси чоловіка стриманого і розважливого; здібності, якими обдарувала його природа, він використовував на те, щоб удосконалити свої манери, люб'язність поведінки, уміння спокушати; таке завдання ставить перед собою кожен шанолюб, таку жалюгідну роль примушують себе грати люди, які домагаються так званого високого становища.