Тридцятирічна жінка

Ці відвідини, можна сказати, пом'якшили горе маркізи, чиї душевні сили були до краю напружені від розпачу й життя в самотині. Священик наче влив їй у серце цілющий бальзам; його натхнені вірою слова принесли їй заспокоєння. Крім того, вона пережила радість, схожу на радість в'язня, коли, спізнавши всю безнадію самоти і тягар кайданів, він раптом чує, що в стіну стукає сусід і, відповівши йому стуком, починає обмінюватися з ним думками. Несподівано з'явилася людина, якій вона могла звірити душу. Та незабаром маркіза знову поринула в гіркі роздуми і, подібно до в'язня, сказала собі, що товариш по нещастю не полегшить ні її кайданів, ні майбутнього. Щодо священика, то він не хотів уже в перші свої відвідини відстрашити цю жінку, поглинуту своєю чисто егоїстичною зажурою; але він сподівався, що наступного разу йому пощастить пробудити в ній віру. Через день він знову прийшов, і з того, як зустріла його маркіза, зрозумів, що його візит бажаний.

— Скажіть, маркізо, — почав старий, — чи доводилося вам коли-небудь замислюватися про безмір людських страждань? Чи звертали ви свої помисли до неба? Чи бачили ви оті неозорі світи, які, применшуючи нашу вагу і гординю нашу, тим самим умаляють і наші печалі?

— Ні, панотче, — відповіла вона. — Закони суспільства надто гнітять мою душу і терзають її надто жорстоко, щоб я могла піднестись на небеса. Та звичаї, заведені в світському товаристві, мабуть, ще несправедливіші, ніж закони. О, цей вищий світ!

— Наш обов'язок, пані, підкорятися і законам, і звичаям. Закон — це слово, а звичаї — дії суспільства.

— Підкорятися суспільству? — заперечила маркіза, не приховуючи своєї відрази. — Ох, панотче, всі наші прикрості від нього. Бог не створив жодного закону, що призводив би до нещастя; але люди, об'єднавшись у суспільство, спотворили його повеління. Ми, жінки, більше скривджені цивілізацією, ніж природою. Природа завдає нам фізичних страждань, яких ви не полегшили, а цивілізація розвинула в нас почуття, які ви постійно обманюєте. Природа знищує слабких, а ви прирікаєте їх на життя, тобто на муки. Тільки ми, жінки, несемо на собі тягар шлюбу, цієї підвалини нинішнього суспільства; чоловіки в ньому вільні, а ми — рабині обов'язку. Ми повинні віддавати вам усе своє життя, ви ж нам віддаєте лічені хвилини. І нарешті, чоловік робить вибір, а ми лише сліпо підкоряємося. О панотче, вам я усе можу сказати. Так от, шлюб у наші дні видається мені узаконеною проституцією. Ось джерело моїх страждань. Але, мабуть, я одна серед цих нещасливих створінь, скутих фатальними узами, не смію нарікати на долю! Я сама обрала собі лихо, я прагнула цього заміжжя.

Вона замовкла, залившись гіркими слізьми.

— Загнана в безвихідь, я знайшла посеред океану скорботи острівець і ступила на нього. Там я могла страждати, як мені заманеться; все зніс ураган. І ось я знову безпорадна, і нема в мене опори, нема снаги змагатися з бурями.

— Снагу нам дає віра в Бога, — сказав священик. — І якщо вам немає кого любити в нашому земному падолі, то хіба не маєте ви обов'язків?

— Все тільки обов'язки! — вигукнула маркіза з якимсь роздратуванням. — А де взяти мені почуття, які дають людям силу виконувати свої обов'язки? Ніщо не виникає з нічого і ні для чого — ось один з найнепорушніших законів, як моральних так і фізичних. Ви хочете, щоб листя на дереві росло без соків, які його живлять? Душа теж потребує життєвих соків! Джерело мого життя пересохло.

— Я не стану говорити вам про віру в Бога, яка приводить до смирення, — сказав священик, — але хіба почуття материнства, не…

— Годі, панотче! — вигукнула маркіза. — З вами я буду відверта, хоча мені тепер ні з ким не можна бути відвертою — я приречена брехати. Світ вимагає від нас лицемірства і загрожує ганьбою, якщо ми не підкоримося його умовностям. Існує два материнства, панотче. Колись я про це не знала, а тепер знаю. Я мати лише наполовину, і краще б мені нею не бути. Елена не від нього! О, не здригайтеся! Сен-Ланж — безодня, в якій потонуло чимало несправжніх почуттів, тут не раз миготів зловісний відсвіт розбитих надій, тут обвалювалися хисткі споруди, що стояли на підвалинах законів, суперечних природі людській. Так от, у мене дитина — і цього досить, щоб закон оголосив мене матір'ю. Але у вас, панотче, душа співчутлива й добра і ви, можливо, прислухаєтеся до гірких зойків нещасливої жінки, яка не допустила, щоб у її серце проникли штучні почуття. Бог буде мені суддею, але я не думаю, що грішу проти його законів, підкоряючись почуттю любові, яке він заклав мені в душу. Послухайте ж, до якого висновку я прийшла: дитина, панотче, поєднує в собі образи двох людей, вона — плід двох почуттів, що злилися з власного вибору. Якщо ви не прив'язані до неї всіма фібрами тіла, всією ніжністю серця, якщо вона не нагадує вам про радощі кохання, про місця, де двоє людей утішалися щастям, про ті хвилини, коли слова для них звучали музикою, а думки виливались у солодкі мрії, тоді ця дитина — створіння недосконале. Атож, для закоханих дитина має бути прекрасною мініатюрою, в якій віддзеркалена поема їхнього таємного інтимного життя, вона має стати для них джерелом натхнення, утілити в собі їхнє минуле, їхнє майбутнє. Моя бідолашна Елена — дочка мого чоловіка, вона дитя обов'язку і випадковості; вона пробуджує в мені лише притаманний кожній жінці інстинкт, той інстинкт, що змушує нас захищати й оберігати створіння, яке вийшло з нашого лона. З погляду суспільства — я бездоганна. Хіба не пожертвувала я заради неї своїм життям і щастям? Її плач хвилює мене до глибини душі; якби вона почала тонути, я кинулася б рятувати її. Але їй немає місця в моєму серці. О, кохання пробудило в мені надію на всемогутню і всеосяжну материнську любов! У мріях я колисала дитя, народжене моїм бажанням ще до його зачаття, одне слово, ту ніжну квітку, яка розпускається в душі раніше, аніж з'являється на світ. А для Елени я лише те, чим повинна бути згідно із законом природи кожна мати для свого потомства. Коли Елена більш не потребуватиме мене, все закінчиться: зникне причина — зникнуть і наслідки. Якщо жінка наділена високим даром оточувати свою дитину материнською любов'ю все життя, то чи не слід приписати цю божественну стійкість почуттів тому світлу, яке осявало її духовне зачаття? Якщо ж мати не вкладає у новонародженого свою душу, то материнська любов не триватиме у неї довше, ніж триває вона у світі тварин. Цю істину я відчуваю на собі: моя дочка росте, а моє серце усе більше відвертається від неї. Жертви, які принесла я для Елени, уже відторгли мене від цієї дитини, тоді як до іншої дитини — я знаю це — моя ніжність була б безмежною, і задля неї ніщо не здавалося б мені жертвою, усе приносило б мені радість. Моя розважливість, моя віра безпорадні проти цих почуттів. Хіба жінка, яка не почуває себе ні матір'ю, ні дружиною і яка, собі на лихо, відкрила, скільки незглибимого блаженства в коханні, скільки втіхи у справжній материнській любові, винна в тому, що хоче померти? Чого їй сподіватися від життя? Я скажу вам, що вона відчуває! По сто разів за день, по сто разів за ніч дрож пронизує моє серце, голову, тіло, тільки-но спогад, з яким несила боротися, воскрешає переді мною картини щасливого минулого, яке видається мені щасливішим, ніж воно було насправді. Ці видіння терзають мені душу, притупляють мої почуття, і я повторюю собі: «Яким стало б моє життя, коли б!..»

Маркіза затулила обличчя долонями і зайшлася плачем.

— Ось що таїться в моєму серці! — вела вона далі. — Заради його дитини я прийняла б найжахливіші муки! Господь, помираючи, взяв на себе усі гріхи земні, й він простить мені цю думку, від якої в мене розколюється голова. Але світ не знає жалю; для нього мої слова — блюзнірство, адже я нехтую усі його закони. О, як би я хотіла оголосити війну суспільству, щоб обновити його закони і звичаї, щоб поламати їх! Хіба не завдало воно удару всім моїм помислам, усім струнам душі моєї, всім моїм почуттям, бажанню, надіям у майбутньому, теперішньому й минулому? День для мене — темрява, моя думка — меч, серце — відкрита рана, моя дитина — лише заперечення. Атож, коли Елена озивається до мене, мені хочеться, щоб у неї був інший голос; коли вона дивиться на мене, мені хочеться, щоб у неї були інші очі. Усе в ній нагадує мені про те, що мало б бути і чого немає. Вона дратує мене до нестями! Я всміхаюся їй, щоб надолужити почуття, які я у неї краду. Як я страждаю! О панотче, мої страждання нестерпні, мені несила жити! І мене вважатимуть доброчесною жінкою! І я ні в чому не завинила! І мене шануватимуть! Я здолала мимовільне кохання, якому не повинна була поступатися; я додержала подружньої вірності, але чи вберегла я своє серце? Ні, воно завжди належало тільки одному створінню, — сказала вона, піднісши руку до грудей. — І моя дитина відчуває це непомильно. В материнському погляді, в голосі, в рухах є така сила, яка впливає на душу дитини, а коли я дивлюся на свою бідолашну дівчинку, коли я розмовляю з нею або беру її на руки, мої очі залишаються байдужими, голос мій не тремтить, а в обіймах немає ніжності. Елена це відчуває і дивиться на мене докірливим поглядом, якого я не можу витримати. Іноді я тремчу на думку, що колись стану перед нею, як перед суддею, і вона винесе мені вирок, навіть не вислухавши мене. Не доведи Господи, щоб ми зненавиділи одна одну! Краще, Боже, пошли мені передчасну смерть, дозволь заснути вічним сном у Сен-Ланжі. Я хочу переселитися на той світ, де я зустріну свою другу душу, де стану справжньою матір'ю! О, пробачте, панотче, я втрачаю тяму! Ці слова душили мене, і я не втримала їх у собі. О, ви теж плачете! Ви не станете зневажати мене! Елено, Елено! Ходи сюди, моя доню! — крикнула вона з якимсь розпачем у голосі, почувши, що дитина повертається з прогулянки.