Страница 22 из 54
«Так», подумав Чичиков: «хоч дурний, та хитрий».
«У мене не так», говорив Собакевич, витираючи салфеткою руки: «у мене не так, як у якогось Плюшкіна: 800 душ має, а живе й обідає гірше за мого пастуха!»
«Хто такий цей Плюшкін?» спитав Чичиков.
«Шахрай», відповів Собакевич. «Такий скнара, що уявити важко. В тюрмі колодники краще живуть, ніж він: усіх людей переморив голодом».
«Невже?» підхопив з зацікавленням Чичиков: «і ви кажете, що в нього справді люди вмирають у великій кількості?»
«Як мухи мруть».
«Невже, як мухи! А дозвольте спитати, чи далеко живе він од вас?»
«За п'ять верст».
«За п'ять верст!» скрикнув Чичиков і навіть відчув невелике сердечне биття. «А коли виїхати з ваших воріт, це буде праворуч чи ліворуч?»
«Я вам навіть не раджу дороги знати до цієї собаки!» сказав Собакевич. «Пробачніше сходити у якесь непристойне місце, ніж до нього».
«Ні, я спитав не для чого-небудь, а тому тільки, що цікавлюсь пізнанням усякого роду місць», відповів на це Чичиков.
За баранячим боком пішли ватрушки, з яких кожна була більша за тарілку, потім індик завбільшки з теля, набитий усяким добром: яйцями, рисом, печінкою і не знати чим, що все лягало грудкою у шлунку. Цим обід і кінчився; та коли встали з-за стола, Чичиков відчув у собі ваги на
цілий пуд більше. Пішли до вітальні, де вже з'явилося на блюдечку варення, ні груша, ні слива, ні інша ягода, до якого, проте, не доторкнулись ні гість, ні господар. Господиня вийшла з тим, щоб накласти його й на інші блюдечка. Скористувавшись з її відсутності, Чичиков звернувся до Собакевича, який, лежачи в кріслі, тільки покректував після такого ситого обіду й випускав з рота якісь невиразні звуки, хрестячись і затуляючи щохвилини його рукою. Чичиков звернувся до нього з такими словами:
«Я хотів був поговорити з вами про одне дільце».
«Ось ще варення!» сказала господиня, вертаючись з блюдечком: «редька, варена на меду!»
«А от ми його потім!» сказав Собакевич. «Ти йди тепер до своєї кімнати, ми з Павлом Івановичем скинемо фраки, трошки спочинемо!»
Господиня вже виявила була готовість послати по пуховики й подушки, але господар сказав: «Нічого, ми спочинемо в кріслах», і господиня вийшла.
Собакевич злегка пригнув голову, готуючись слухати, в чому було дільце.
Чичиков почав якось дуже здалека, торкнувся взагалі всієї російської держави і говорив з великою похвалою про її простір, сказав, що навіть найдавніша римська монархія не була така велика, і іноземці справедливо дивуються… Собакевич усе слухав, нахиливши голову. І що за існуючими положеннями цієї держави, в славі якій немає рівної, ревізькі душі, закінчивши життєве поле, числяться, одначе, до подання нового ревізького реєстру нарівні з живими, щоб таким чином не перевантажувати присутственні місця безліччю дріб'язкових і марних довідок і не збільшувати складність і так уже досить складного державного механізму… Собакевич усе слухав, нахиливши голову — і що однак при всій справедливості цього заходу він буває почасти обтяжливий для багатьох власників, зобов'язуючи їх сплачувати податі так, немов за живу річ, і що він, почуваючи пошану особисто до нього, ладен би навіть почасти взяти на себе цей справді важкий обов'язок. Щодо головного предмету, Чичиков висловився дуже обережно: ніяк не назвав душі померлими, а тільки неіснуючими.
Собакевич слухав усе як і раніше нахиливши голову, і хоч би що-небудь схоже на вираз з'явилось на обличчі його. Здавалось, у цьому тілі зовсім не було душі, або вона в нього була, але зовсім не там, де слід, а як у безсмертного кощія, десь за горами і вкрита такою товстою шкаралупою, що все, що тільки ворушилося на дні її, не позначалось аж ніяким струсом на поверхні.
«Отже?..» сказав Чичиков, чекаючи не без деякої тривоги відповіді.
«Вам треба мертвих душ?» спитав Собакевич дуже просто, без найменшого здивування, ніби мова була про хліб.
«Так», відповів Чичиков, і знову пом'якшив вислів, додавши: «неіснуючих».
«Знайдуться, чому не бути…» сказав Собакевич.
«А якщо знайдуться, то вам, без сумніву… буде приємно їх позбутися?»
«Будь ласка, я готовий продати», сказав Собакевич, вже трохи підвівши голову і зміркувавши, що покупець, певно, мусить мати тут якусь вигоду.
«Чорт забери!» подумав Чичиков про себе: «цей уже продає раніше, ніж я заїкнувся!» і промовив уголос: «А наприклад яка ж ціна, хоч зрештою, звичайно, це такий предмет… що про ціну навіть чудно…»
«Та щоб не правити з вас зайвого, по сто карбованців за штуку!» сказав Собакевич.
«По сто!» скрикнув Чичиков, роззявивши рота і подивившись йому в самі очі, не знаючи, чи сам він не дочув, чи язик Собакевича, з своєї важкої натури, не так повернувшись, бовкнув, замість одного, друге слово.
«Що ж, хіба це для вас дорого?» промовив Собакевич, і потім додав: «А яка ж була б ваша ціна?»
«Моя ціна! Ми, певно, якось помилились або не розуміємо один одного, забули, в чому полягає предмет. Я гадаю, з свого боку, поклавши руку на серце: по вісім гривень за душу, це найбільша ціна!»
«Он куди загнули — по вісім гривеничків!»
«Що ж, на моє міркування, як я думаю, більше не можна?».
«Але ж я не личаки продаю».
«Одначе ж погодьтесь самі: це ж і не люди».
«Так ви думаєте, знайдете такого дурня, щоб вам продав по двадцять копійок ревізьку душу».
«Але дозвольте: навіщо ви їх називаєте ревізькими, адже душі самі давно вже померли, залишився тільки звук, який не можна сприйняти почуттями. Зрештою, щоб не заходити в дальші розмови в цій справі, по півтора карбованці, зводьте, дам, а більше не можу».
«Сором вам і говорити таку суму! ви торгуйтесь, кажіть справжню ціну!»
«Не можу, Михаиле Семеновичу, вірте моїй совісті, не можу: чого вже не можна зробити, того не можна зробити», говорив Чичиков, проте по полтинику ще накинув.
«Та чого ви скупитесь?» сказав Собакевич: «справді, недорого! Інший шахрай обдурить вас, продасть вам погань, а не душі; а в мене, мов ядерний горіх, всі одна в одну: не ремісник, так інший який-небудь здоровий мужик. Ви подивіться: ось, наприклад, каретник Михеєв! адже більше ніяких екіпажів і не робив, як тільки ресорні. І не те, як буває московська робота, що на одну годину, міцність така, сам і обіб'є, і лаком покриє!»
Чичиков відкрив рот з тим, щоб зауважити, що Михеєва, одначе, давно немає на світі; але Собакевич увійшов, як то кажуть, у саму силу мови: де та рись узялася і дар слова:
«А Пробка Степан, тесляр? та я головою закладаюсь, коли ви де знайдете такого мужика. А яка силонька була! Коли б служив він у гвардії, йому Бог знає що дали б, три аршини з вершком на зріст!»
Чичиков знову хотів зауважити, що й Пробки немає на світі, але Собакевича, як видно, прорвало; полились такі потоки слів, що тільки треба було слухати:
«Милушкін, цегельник! Міг поставити піч у якому завгодно будинку. Максим Телятников, швець: що шилом кольне, то й чоботи, що чоботи, то й спасибі, і хоч би в рот хмільного! А Єремій Со-рокопльохін! та цей мужик сам стане за всіх, у Москві торгував, самого чиншу приносив по п'ятсот карбованців. Ось який народ! Це не те, шо вам продасть який-небудь Плюшкін».
«Але дозвольте», сказав, нарешті, Чичиков, вражений такою великою повіддю сліз, яким, здавалось, і краю не було: «навіщо ви перераховуєте всі їхні якості? З них же користі тепер ніякої, це ж усе народ мертвий. Мертвим тілом хоч паркан підпирай, каже прислів'я».
«Так, звісно мертві», сказав Собакевич, немов схаменувшись і пригадавши, що вони, справді, були вже мертві, а потім додав: «а втім, і те сказати: що з цих людей, які числяться тепер живими? Що це за люди? мухи, а не люди».
«А все ж таки вони існують, а то мрія».
«Ну ні, не мрія! Я вам доповім, який був Михеєв, так ви таких людей не знайдете: здоровило такий, що в цю кімнату не ввійде; ні, це не мрія! А в плечищах у нього, була така сила, якої немає в коня; хотів би я знати, де б ви в іншому місці знайшли таку мрію!» Останні слова він уже сказав, звернувшись до розвішаних на стіні портретів Багратіона й Колокотроні[64], як звичайно буває з співрозмовниками, коли один з них раптом, невідомо чому, звернеться не до
64
Колокотроні — діяч грецької національно-визвольної революції 1821–1829 pp.